Психологічні механізми виникнення бродяжництва та дромоманії

КНП «Вінницька обласна клінічна психоневрологічна лікарня ім. акад. О.І.Ющенка ВОР»

Обласний дитячий центр психічного здоров’я

з консультативним прийомом, з ліжками денного перебування та цілодобового стаціонару

відділення №16, дитяче психіатричне

Хранітель Аліна Вікторівна – практичний психолог вищої категорії

Психологічні механізми виникнення бродяжництва та дромоманії

З огляду на орієнтацію держави на гуманітарну соціальну політику проблема надання допомоги дітям та підліткам, які багато часу проводять на вулиці або схильні до бродяжництва, має особливе значення.

В 2005-2009р. в Донецьку, на базі притулку для неповнолітніх проводилось експериментальне дослідження в якому взяли участь 245 підлітків. Із опитуваних вперше перебували у стані бродяжництва - 38%, неодноразово – 62%. Середній вік тих, хто бродяжив уперше -12 років, неодноразово -14 років. Час перебування на вулиці – від кількох днів до кількох місяців. Найчастіше бродяжили групами. Середній склад групи – від 3 до 6 осіб. Місця перебування вдень і вночі різні. Вдень вони проводять час на вокзалах, ринках, біля крамниць, в парку, в підвалах. Ночують в притонах, підвалах, на горищах, біля або всередині теплотрас, в старих вагонах, під’їздах, знайомих, покинутих оселях. Майже всі підлітки, особливо молодші, визнають, що голодували.

Умовно «бродяжництво» можна поділити на 2 види:

• Ситуативно обумовлені втечі

• Дромоманія

Питання втеч дітей з дому часто звучить на оглядових консультаціях з батьками, тому варто зазначити, що необхідно розмежовувати ситуативно зумовлені втечі, та втечі, пов'язані з патологічним потягом до бродяжництва (дромоманією).

( основи дитячої патопсихології Максимова Н.Ю.)

 Імпульсивні втечі виникають як відповідь на стресову, загрозливу ситуацію. Якщо підліток побоюється покарання за якийсь проступок, він намагається уникнути його, як правило, в цих випадках підліток здійснює втечі сам. Він залишається в межах міста, ночує на горищах та в підвалах. У подальшому цей поведінковий стереотип може закріплюватися й повторюватися при будь-яких труднощах. При дослідженні особистості таких підлітків наявний нестійкий і лабільний типи акцентуації характеру. Умови виховання здебільшого надто вимогливі, за типом домінуючої гіперпротекції.

Емансипаційні втечі виникають як прагнення до різноманітності, ризику й пригод. Спонукає до втечі бажання позбутися способу життя, що вже надокучив, опіки та повчань дорослих. Утечі здебільшого здійснюються в компанії з 2-3 приятелів, при цьому можливі подорожі на великі відстані або за межі міста, коли підлітки живуть біля річки чи в лісі в курені. Часто втечам передують інші порушення поведінки – шкільні прогули, пиятики, дружба з асоціальними підлітками. При патопсихологічному обстеженні особистості цих підлітків виявляється гіпертимний, гіпертимно-нестійкий, циклоїдний тип акцентуацій.

Демонстративні втечі здійснюються з метою як привернути чи повернути увагу матері або об'єкта закоханості, так і посісти привілейоване місце серед однолітків. Утечі здійснюються недалеко і ненадовго в ті місця, де підлітка напевно будуть шукати. Цей тип утеч часто закріплюється у вигляді стійкого поведінкового стереотипу. При патопсихологічному обстеженні таких підлітків спостерігається істероїдний, істеро-лабільний тип акцентуацій.

Клінічна картина

Дромоманія може початись раптово, без будь-яких предвісників, або ж появі її передує період (від декількох годин до декількох днів) невизначеного неспокою з неможливістю виконувати звичну роботу, фон настрою знижений, поєднується в певних випадках з тривогою, роздратуванням. В початковий період може відбуватись боротьба мотивів і лиш потім відбувається реалізація імпульсивного потягу . Потреба в зміні звичного середовища, реалізується будь-якими засобами – пішки, з використанням різноманітних видів транспорту. Хворий залишає все, не думаючи про наслідки. Відсутність матеріальних засобів та коштів не є перешкодою для реалізації потягу. На „висоті” даного потягу можливе афективне звуження свідомості. Закінчення імпульсивного потягу у вигляді дромоманії може відбуватись раптово; в низкі випадків перехід до звичайного стану має літичний характер. Спогади про зміст імпульсивного потягу в тій чи іншій мірі неповні і непослідовні. Причину втечі хворий пояснити не може, свого вчинку соромиться, а занадто велика наполегливість при розпитуванні може спровокувати нову втечу. Деякі підлітки зазначали, що під час втечі в них різко знижувався апетит, вони спали менше звичайного, знаходились в якомусь незвичайному, афективному стані. Нерідко дромоманія повторюється в стереотипній формі.

Перші втечі з дому можуть бути ще в дошкільному віці, але найбільшої інтенсивності досягають у підлітків.

При патопсихологічному обстеженні цих підлітків наявна шизоїдна чи нестійка психопатія (інколи епілептоїдна); часті симптоми органічного ураження ЦНС. При виявленні вираженої інертності психічних процесів, епілептоїдних змін особистості обов'язкова консультація психіатра, оскільки не виключено, що втечі пов'язані зі зміненими станами свідомості.

Слід зазначити, що дромоманія зустрічається при: шизофренії, епілепсії, різноманітних по генезу органічних захворюваннях ц.н.с. , психопатіях, обсесивно-компульсивних розладах, олігофренії.

Варто зазначити, що непереборне бажання до безцільного блукання, зміни місць, бродяжництва має спільні риси з панічними атаками, в основі формування яких лежить недолік контейнування (здатність батьків витримувати дитину з усіма її афективними проявами). Внаслідок деструктивного контейнування, дитина вважає себе поганою, тою, яку ніхто не може прийняти і витримати. І як результат – дитина в постійному пошуку контейнування в інших, що і провокує панічні атаки.

Розглянемо більш глибше механізм утворення феномену «бродяжництва» серед прийомних та усиновлених дітей.

Розлад прив’язаності → занадто рання сепарація → гіперопіка в поєднанні з емоційним неприйняттям, а також деструктивне контейнування → бродяжництво

Прив’язаність – це взаємний процес утворення емоційного зв'язку між людьми, який зберігається невизначений час.

Теорія прив’язаності і її розладів належить Джону Боулбі (John Bowlby, 1907–1990)

, психоаналітику який під час роботи з дітьми сиротами помітив, що вони мають різноманітні емоційні проблеми, включаючи неспроможність встановлювати близькі і тривалі стосунки з оточуючими. Такі діти, на думку науковця, нездатні любити саме тому, що на раньому етапі життя не набули навичок формування близьких емоційних стосунків, втративши можливість прив’язатися до материнської фігури. Пізніше Боулбі спостерігав і описав подібні симптоми також у дітей, які напротязі певного часу росли в нормальних сім’ях, але потім були на тривалий час розлучені з батьками.

Причини порушення формування прив’язаності у дітей з дит.будинків:

1. Депривація

2. Порушення взаємостосунків в сім’ї

3. Насилля, пережите в сім’ї

4. Раптова або емоційно важка розлука з батьками

Практично всі психологи основною причиною формування розладу прив’язаності у дітей з дит.будинку називають депривацію в ранньому віці. В психологічній літературі під поняттям депривація розуміється психічний стан, що виникає в результаті тривалого обмеження можливостей людини в задоволенні в достатній мірі його основних психічних потреб; характеризується вираженими відхиленнями в емоційному і інтелектуальному розвитку, порушенням соціальних контактів.

Виділяють наступні умови, які розділені на групи, необхідні для нормального розвитку дитини, і відповідно види депревацій, що виникають при їх відсутності:

• Повнота інформації про навколишній світ, яка отримується по різним каналам: зір, слух, дотик, нюх – її недолік викликає сенсорну депривацію. Цей вид депривації властивий дітям, які одразу після народження потрапляють в дит.будинки, де вони фактично позбавлені необхідних для розвитку стимулів – звуків, відчуттів. Не секрет, що в дит.будиках відсутня достатня кількість зорових ( різних по кольору і формі іграшок), кін естетичних ( різних по фактурі іграшок), слухових (різноманітних по звучанню іграшок) стимулів. В відносно благополучній сімї, навіть при недостатній кількості іграшок, дитина має можливість бачити різноманітні предмети з різних точок зору ( коли її беруть на руки, носять по квартирі, виносять на вулицю), чути різноманітні звуки – не лише іграшок, а і посуди, телевізора і т.д. , її беруть на руки, звертаються до неї.

• Відсутність достатніх умов для навчання і набуття різноманітних навичок – ситуація, коли не дозволяється регулювати, впливати, змінювати оточуюче викликає когнітивну (пізнавальну депривацію). При даній депривації дитина ніяк не може вплинути на те що відбувається з нею, від неї не залежить нічого – неважливо, чи хоче вона їсти, спати, і т.д.. Дитина, яка виховується в сімї може протестувати, відмовлятися їсти, спати, якщо вона не хоче, і в більшості випадків враховується бажання дитини, тоді ж як в дит.будиках, навіть самому найкращому, неможливо годувати дітей тоді, коли їм забажається. Саме тому, такі діти спочатку звикають до того, що від них нічого не залежить, і це проявляться не лише на побутовому рівні, їх самовизначення ускладнене і в більш важливих питаннях. На питання «ким ти хочеш бути», «де ти хочеш навчатись» вони часто відповідають – «не знаю», «де скажуть». Зрозуміло, що в реальності у них як правило немає вибору, проте, дуже часто вони і не можуть зробити цей вибір, маючи таку можливість.

• Емоційні контакти з дорослими, і перш за все з матір’ю, які забезпечують формування особистості – їх недолік веде до емоційної депривації. Діти з дит.будинків не отримують досвіду емоційного ставлення до їх поведінки. Таким чином, дитина не отримує можливості навчитись регулювати свою поведінку, вона перестає довіряти своїм відчуттям, уникає контакту очима. Раніше я зазначала, що психоаналітик Боулбі під час роботи з дітьми сиротами помітив, що вони мають різноманітні емоційні проблеми, включаючи неспроможність встановлювати близькі і тривалі стосунки з оточуючими. Такі діти, на думку науковця, нездатні любити саме тому, що на раньому етапі життя не набули навичок формування близьких емоційних стосунків, втративши можливість прив’язатися до материнської фігури. Саме цей вид депривації значно ускладнює адаптацію дитини, яку взяли в сім’ю.

• Обмеження можливості засвоєння соціальних ролей, знайомства з нормами і правилами суспільства викликає соціальну депривацію. Соціальна депривація виникає внаслідок того, що діти не мають можливості дізнатись, зрозуміти практичний сенс і спробувати в грі різноманітні соціальні ролі – батька, матері, бабусі, дідуся, продавця іт.д.. Діти з дит.будинків менше знають про навколишній світ, аніж проживаючі в сім'ї.

Варто зазначити, що більшість проблем, пов’язаних з розладом прив’язаності дитини, яку взяли з дит.будику можна подолати, і це залежить в першу чергу від батьків.

Здатність до сепарації є важливим компонентом розвитку кожної особистості. Несвоєчасне або надмірно різке від’єднання дитини від опікаючого об’єкта може привести до серйозних ускладнень, деструкцій у розвитку і адаптації інколи до виникнення тривалої депресії або психопатичних проявів. Провокуюча травму сепарація, може бути обумовлена як фізичною, так і психологічною недосяжністю об’єкта.

Проблема сепараційного розладу набула широкого розповсюдження завдяки працям Боулбі і Віннікотта. Вони висловлювали думку про те, що багато психічних захворювань обумовлені відділенням дитини від матері в новонародженому і дитячому віці.

Сепарація включає в себе не лише дорослішання, а і особливе самовідчуття, характерне самостійній людині.

Клінічний випадок

До центру звернулась мати Інна С. ( імена змінені) 14- річного сина Дмитра з скаргами на втечі дитини з дому без видимих на те причин, ночівлю де прийдеться (в закинутих будинках, сараях, інколи просто неба). Зі слів матері Дмитро сам додому ніколи не повертався, їй постійно доводилось його розшукувати, інколи з міліцією. Коли хлопця знаходили, він без заперечень йшов додому, плакав, просив пробачення, обіцяв більше так не робити, говорив що не знає що на нього найшло, і мало що пам’ятає про період втечі. Проте, через певний час втеча повторювалась за вище зазначеним сценарієм.

З анамнезу:

Об’єктивно:

В даній ситуації формування розладу прив’язаності було спричинене нездатністю матері встановити з дитиною тісний емоційний зв'язок через власну емоційну незрілість, інфантильність, не пройдену сепарацію від своїх батьків. Утворений розлад прив’язаності спричинив занадто ранню сепарацію Дмитра від матері. Через певний час, Інна, відчувши почуття провини за те, що не приділила сину належної уваги, намагалася бути зверх турботливою мамою. Гіперопіка в поєднанні з емоційним неприйняттям, а також деструктивне контейнування, спровокували Дмитра на втечі в дошкільному віці, які в підлітковому перейшли в дромоманію.

Цікавим є також той факт, що перебуваючи на 8 місяці вагітності, на складну життєву ситуацію мати відреагувала втечею з дому.

В даному випадку проводилась терапевтична робота не лише з Дмитром, а і з його матір’ю. Після важкого усвідомлення і пропрацювання своїх проблем, стосунки між матір’ю і сином покращились, втечі Дмитра з дому припинились.

Розвиток почуття прив’язаності

Коли діти отримують належний позитивний догляд, вони змінюють своє сприйняття як тих, хто за ними доглядає, таким і самих себе. Таким чином, розлади почуття прив’язаності стають менш помітними. Прийомні батьки і усиновителі можуть сприяти розвитку почуття привязаності шляхом заохочення дітей до визначення та розуміння свого минулого, майбутнього, а також за допомогою позитивного фізичного контакту. Батьки мають моделювати та виявляти свої емоції, дисциплінувати дитину не за допомогою емоційних вигуків, а логічних пояснень наслідків порушення.

Умови попередження виникнення бродяжництва серед підлітків:

Задоволення базових потреб

Сприяння засвоєнню моральних та етичних норм, соціально прийнятних норм поведінки

Виявлення щирого інтересу до підлітка

Створення безпечної і комфортної атмосфери спілкування та взаємодії з ним

Стимулювання позитивної мотивації до змін, особистої відповідальності за власну поведінку