Цей текст є зворушливим віршем українського військового Павла Вишебаби, який звертається до своєї доньки, що перебуває за кордоном через повномасштабне вторгнення. Автор благає дитину зосередитися на мирних деталях повсякденного життя, як-от природа чи домашні тварини, замість того, щоб описувати жахи війни. У поезії відчувається глибоке бажання захистити дитячу психіку від травматичних спогадів про ракетні обстріли та втечу. Батько прагне нагадати доньці про щасливе минуле вдома та висловлює надію на майбутню зустріч із тими, хто допоміг українцям у скрутний час. Твір пронизаний батьківською ніжністю та вірою у повернення до спокійного життя після перемоги. Ця поезія стала символом незламного зв'язку між захисниками на фронті та їхніми родинами, що шукають безпеки.











