В умовах розбудови високорозвиненої держави України неминучим є створення сукупності нових інституційних норм та суспільних умов, необхідних для розвитку країни в цивілізованому руслі. Процес цієї модифікації є складним і тривалим. Він характеризується переходом від одноплощинної ієрархії «вождізму» до багатоплощинної структурної ієрархії нетоталітарної держави [1,107]. За такої модифікації виникають нові сфери активності, важливі для розвитку держави. Зокрема, активні перетворення відбуваються в сфері однієї із найважливіших соціокультурних ланок, що покликана готувати кваліфікованих робітників для різних галузей виробництва – професійно-технічній освіті. Створюються нові типи навчальних закладів, відбуваються диференціація та інтенсифікація змісту навчання, запроваджуються інтегровані курси і спецкурси, формуються варіативні моделі неперервної професійної освіти тощо. Ці новації виникли внаслідок появи конкурентного середовища, в якому галузь (отже і Міністерство) або була ліквідована або втратила свій пріоритет і поступилася великій кількості роботодавчих осередків – замовників робітничих кадрів. Галузевий принцип професійної підготовки кадрів, що діяв в країні тривалий період у минулому, вступив у суперечність з ринковим принципом, що віддзеркалює різноманітність запитів регіональної інфраструктури. У зв’язку з цим роль централізованих методів управління відчутно знизилась. Водночас стали зростати повноваження регіональних освітніх систем і самостійність кожного професійно-технічного навчального закладу.





