Мирослав Михайлович Скорик
1842 – 1912
Мирослав Скорик – видатний композитор і музикознавець сучасності, основоположник української естрадної пісні, лауреат численних премій та нагород, художній керівник Київської опери і людина унікальної долі, життєвий шлях якої замолоду був переповнений пошуками власного призначення, аж до повного усвідомлення надважливого місця музики та композиції. Львів’янин, що подарував світу безліч музичних шедеврів, відомий далеко за межами України.
Народився Мирослав Михайлович 13 липня 1938 року в родині українських інтелігентів у Львові (нині Львівська область, Україна). Мати Мирослава Михайловича походила з родини Охримовичів. Дідусь Скорика, Володимир Охримович, був відомим українським фольклористом, громадським та політичним діячем. Марія-Соломія Охримович-Скорик одержала освіту у Відні. Бабця Олена Крушельницька-Охримович була рідною сестрою Соломії Крушельницької. Батько також навчався у Віденському університеті (філософський факультет). Перше знайомство з музикою Мирослав отримав у сім'ї – батьки, не будучи професійними музикантами, музикували в родинному колі, батько грав на скрипці, мати – на фортепіано.
Батько композитора – Михайло Скорик, історик, етнограф, був працівником Львівського відділення Академії наук УРСР, володів грою на скрипці, знав і виконував різноманітні карпатські мелодії, пісні й танці.
Цікаві факти від самого композитора
«Соломія Крушельницька одразу відзначила мій абсолютний слух»
Мої родичі не були професійними музикантами, але мама полюбляла грати на фортепіано, а батько – на скрипці. Тому вперше я проявив музичні здібності, зігравши на піаніно, яке стояло у нас вдома. Власне тоді батьки побачили, що я починаю придумувати мелодії і щось наспівувати. Попри те у перший клас мене віддали на навчання не в музичну, а звичайну загальноосвітню школу №8 у Львові.
У цей же день батько вирішив відвести мене до моєї бабці – Соломії Крушельницької, щоб та перевірила, який у мене голос та музичні здібності. (Соломія Крушельницька – рідна сестра бабці Мирослава Скорика, – Авт.) Батько, історик за фахом, у молоді роки теж пробував займатися композицією. І оскільки сам не пішов по цій стежці, то направив усі зусилля для того, щоб скерувати на цей шлях мене.
Ми пішли до Соломії Крушельницької додому, де вона проводила заняття з студентами, вокалістами. Мене попросили заграти на фортепіано. На той час я знав вже деякі ноти і почав грати, але мені чомусь зовсім не подобалося те, що виходить: я натискав одні ноти, звучання яких добре знав, а чув інші звуки.
Річ у тім, що вокалісти часто співають під фортепіано, яке налаштоване на пів тона нижче, але тоді для мене це ще було невідомо. Почувши таке зауваження, Соломія Крушельницька одразу зрозуміла, що у мене абсолютний слух, але провела додаткові музичні тести, які це підтвердили, і порадила віддати мене у музично-спеціалізовану школу. Таким чином я почав займатися у Львівській музичній школі десятилітки, хоч на той час ще не знав, чи хочу бути музикантом.
Про перші роки навчання у музичній школі
У музичній школі моїм викладачем був дуже хороший вчитель – Григорій Теодацький, який використовував цікаву методику викладання сольфеджіо – усіх школярів змушував писати музику, чи то до п’єс, чи то до пісень. Зовсім скоро він зрозумів, що маю певні музичні дані, а також йому подобався мій підхід і ставлення до музики. З першого класу Теодацький почав виділяти мене серед інших: по-перше, хвалив, а, по-друге, просив, щоб я наглядав за іншими школярами під час співу в хорі і визначав, хто співає фальшиво. Ось така була в мене робота. Таким чином заняття на сольфеджіо з викладачем Григорієм Теодацьким мені дуже допомогли. Хоч я навчався у школі трішки більше двох років, цього часу мені виявилось достатньо для усвідомлення зацікавленості у занятті композицією і спостерігання власного прогресу. Власне так почалася музично-композиційна кар’єра.
«У школі на засланні мене почали показувати усім як вундеркінда»
Коли ми потрапили у невеличке шахтарське містечко Анжеро-Судженськ, то батько знову вирішив, що я повинен продовжити навчання у музичній школі. Невдовзі там теж помітили мої музичні здібності, абсолютний слух і навіть почали вважати мене вундеркіндом, феноменом: возили в обласне містечко Кемеровськ і показували усім, мовляв, скільки нот йому не натиснеш – одразу назве усі.
«Я захоплювався футболом і навіть пів року не з’являвся на музичні заняття»
Я продовжував навчання, але, згодом, мені воно перестало подобатися. Я захоплювався футболом і навіть почав пропускати заняття, а потім взагалі пів року не з’являвся до школи. Батьки про це, звісно, не знали. І от коли батько вкінці півріччя прийшов довідатися, як мої успіхи і отримав відповідь «вашого сина вже пів року немає», – то був великий скандал. Батько навіть хотів мене бити, але згодом заспокоївся. З тих пір я знову продовжив ходити на заняття і навіть окрім фортепіано почав займатися скрипкою. Таким чином за чотири роки я закінчив два факультети: скрипки і фортепіано як курс семилітки, окрім навчання у загальноосвітній школі.
«Батьки вимушені були працювати на роботах, що не вимагали інтелектуальної праці»
Коли ми потрапили у Анжеро-Судженськ, то батькам було важко влаштуватися на роботу за спеціальністю. Тим паче, що існувала проблема мови: ні батько, ні мати не розмовляли добре російською. Їм навіть легше давалася німецька. Тому батько почав працювати на роботах, які не вимагали великої інтелектуальної праці: спершу нічним сторожем на цегляному заводі, а потім влаштувався касиром у лазню. Мама викладала у школі хімію, але їй це не вдавалося, через незнання російської. Над її помилками сміялися. Наприклад, одного разу вона сказала «сейчяс я вас буду питать», замість «спрашивать». Довго вона не вчителювала.
«Написавши оперу «Мойсей» – я виконав заповіт батька»
Батько завжди хотів, щоб я звернувся до творчості Івана Франка, зокрема до поеми «Мойсей». У ті часи Франко не був дуже признаним поетом, а цей твір навіть забороняли для цитування. Тому, після закінчення навчання у консерваторії, а згодом аспірантурі, я як композитор не міг працювати над поемою. І тільки після смерті батька, приблизно через п’ять років, мені замовили написання опери «Мойсей». Я із задоволенням взявся за цю роботу і виконав бажання батька.
Про захопленням джазом
Джазова музика мені подобалася завжди, під час навчання у Львові я часто слухав джаз по радіо, особливо, коли його передавали з інших міст чи країн, зокрема з Польщі. Довгий час цей напрям був заборонений, але, коли розпочалась «відлига», то знайомитись із джазовими композиціями стало набагато легше. Під час навчання у Москві у мене було багато знайомих музикантів, які полюбляли таку музику, серед них були хороші піаністи, з якими я імпровізував, граючи джаз у чотири руки. Деякі студенти мали хороші записи Луї Армстронга, Елли Фіцджеральд, Оскара Пітерсона. Колись я багато імпровізував і виконував різні твори, хоч і не спеціально на сцені, бо тоді це не було так поширено.
Про написання музики до «Тіні забутих предків» і спогади про одіозного Параджанова
На роль композитора до фільму «Тіні забутих предків» мене обрали фактично випадково. Коли Параджанов обдумував зйомки фільму, то одразу вирішив, що музику до нього повинен писати, власне, західний композитор, який живе неподалік Карпат. За пошуками композитора він приїхав до Львова на радіо, яке на той час було дуже прогресивним, і попросив поставити твори львівських композиторів. Серед такої добірки виявився і мій твір, якого Параджанов одразу відмітив і вирішив, що саме я маю писати музику. Цей твір був написаний ще в Москві і пройшов там доволі успішну апробацію, і навіть був виконаний на фестивалі молоді у Гельсінках приблизно у 1962 році.
Спочатку мені було досить страшно, бо Параджанов був дуже оригінальний, несподіваний, імпульсивний, він був людиною східного типу. Але зовсім скоро ми порозумілися і почали прекрасно співпрацювати. Насправді про Параджанова у мене дуже різні спогади – і приємні, і не дуже. Але можу сказати одне: він був дуже цікавою, непересічною людиною, яка не любила радянську владу і відкрито демонструвала це.
Важливо показати співжиття професійної академічної і класичної музики
Через потребу привернути увагу до проблем сучасної професійної академічної музики, в умовах засилля поп-музики, віолончеліст Олександр Пірієв цьогоріч ініціював проект «Три С» (Скорик-Сильвестров-Станкович). Він вирішив організувати низку концертів, на яких виконували б серйозну українську музику. Окрім мене запросили також Сильвестрова і Станковича. В рамках проекту звучали сучасні твори і твори класичної музики не для того, щоб порівняти, а просто зіставити і дослідити, яке може бути співжиття цих творів. Багато людей сприйняли таку ідею скептично, але дійсність показала, що у цьому є щось дуже прогресивне і цікаве.
Таким чином вдалося організувати турне. Ми виступали у дуже престижних залах і скрізь був аншлаг. За кілька місяців ми дали сім концертів у різних містах: Києві, Львові, Івано-Франківську, Чернівцях, Вінниці, Харкові та Одесі. Це був досить грандіозний проект.
Про любов до активного відпочинку та… збирання грибів
Щороку я старюся відпочивати у Карпатах, у невеликій віллі, яку ще у 30-х роках побудувала моя бабця. Тому, перебуваючи в горах, я просто не міг не зацікавитися грибами, хоч скажу, що цей спорт не виявився безпечним і нетравматичним, і я неодноразово потрапляв у всілякі ями, засідки.
Я постійно займався якимось видом спорту. Як вже казав, ще у школі любив гарти футбол і мене часто запрошували у різні команди, згодом почав займатися легкою атлетикою і екзотичними на той час тенісом та бадмінтоном, і навіть байдарковим спортом. А зараз перейшов на ходіння по лісу і збирання грибів.
