МЕТОДИ ВИХОВАННЯ ВИТРИВАЛОСТІ
Витривалість – це здатність спортсмена виконувати вправу (роботу) незважаючи на втому, здатність боротися з нею, успішно протистояти їй. Витривалість атлета забезпечується діяльністю всього організму. Багато що в цьому залежить від досконалості техніки, вміння виконувати рухи економно, без зайвої сили. Витривалість буває загальна і спеціальна,: Загальна витривавлість - це складова частина всебічного фізичного розвитку. Вона розвиваєтться внаслідок систематичних занять загальною фізичною підготовкою (різними) видами спорту, удосконалюється завдяки позитивному впливу різних фізичних вправ на організм атлета. Ця якість у значній мірі зумовлює загальну працездатність атлета і добрий стан здоров’я. Разом з тим вона є основною для розвитку спеціальної витривалості, необхідної для занять тим чи іншим видом спорту. Чим вищий рівень загальної витривалості, тим більше можна розвивати спеціальну витривалість. Багаторазові виконання спеціальних вправ (так звана ”робота на рази”). Крім класичних і допоміжних вправ “на рази” існує інший метод спеціальної витривалості. Досягається він при виконанні в спеціально-допоміжних вправ того чи іншого виду спорту. Розвиток витривалості, хоча й важливо, але все-таки лише частину загального процесу тренування. Вона повинна органічно входити в тренувальні заняття, в яких удосконалюється техніка вправ, набувається потрібний темп , розвивається швидкість і сила. Спеціальна витривалість тісно пов’язана з такою якостю, як швидкість. Якщо атлет показує при максимальній швидкості – максимальний результат, то можна вважати, що мету тренувань досягнуто. Отже необхідно сполучати розвиток витривалості з підвищенням швидкості руху. Засобами виховання загальної і швидкісної витривалості є циклічні вправи , в тому числі і найбільш поширені, такі, як ходьба , біг і інші. Методами виховання і удосконалення загальної витривалості є рівномірний, перемінний біг. До методів виховання швидкісної витривалості відносять перемінний біг з чередуванням малої, середньої, великої і граничної інтенсивності. Витривалість у вправах ациклічної і змішаної структури виховується і удосконалюється за допомогою виконання окремих елементів і цілісних вправ даного виду спорту.
. Витривалість як фізична якість; види витривалості Якщо довгий час виконувати напружену роботу, то з’являються ознаки стомленості. Час роботи з початку стомленості до повної відмови організму продовжувати роботу називається - фазою компенсованого стомлення. Якщо запропонувати виконати певну роботу різним людям, то стомлення у них відбудеться у різний час. Звідси: Витривалістю людини – називається здібність протистояти стомленню у якійнебудь діяльності. Стомлюваність буває: розумова, сенсорна (органи чуття), емоційна, фізична. Названі види стомленості взаємопов’язані, але більше всього нас цікавить фізична стомленість. Тому мова йтиме переважно про фізичну витривалість. Показниками витривалості можуть бути:
тривалість роботи (абсолютна витривалість); 2) тривалість роботи з визначеною потужністю (відносна або парціальна витривалість). Потужність роботи визначається добутком інтенсивності на прикладену силу. Приклади: · Запас швидкості = (Т дистанції : кількість відрізків) – Т кращого відрізку, де Т – час долання відрізку в хв, с; · Індекс витривалості = Т дистанції – (Т кращого відрізку х кількість відрізків). В залежності від кількості м’язових груп, які беруть участь у роботі витривалість поділяють на локальної дії (менше 50 % м’язів) і загальної дії (більше 50% м’язів). Витривалість залежить від потужності роботи, тобто від інтенсивності (сили і швидкості). Прийнято виділяти 4 зони відносної потужності:
· Максимальна; · Субмаксимальна; · Велика; · Помірна. При дуже помірній потужності проявляється так звана абсолютна витривалість, яку прийнято називати загальною. Загальна витривалість – це здатність виконувати довгий час роботу помірної інтенсивності з використанням більшості м’язів. Загальна витривалість або абсолютна не залежить від специфіки роботи. Вона однаково проявляє себе у будь-яких видах м’язової діяльності. Набута у одному виді 2 роботи за законами “теорії переносу” добре проявляє себе у інших видах. В її фізіологічній основі лежать аеробні реакції. Чим вищі потужність та координаційна складність роботи, тим більша спеціалізованість витривалості. Так, витривалість, яку розвинули у присіданнях на одній нозі, не розповсюджується на бігові вправи. У цьому контексті розрізняють ще один її вид – спеціальну витривалість. Спеціальна витривалість – це витривалість, яка належить до певної діяльності, вибраної як предмет спеціалізації. Підвидів спеціальної витривалості безліч. Але умовно їх можна поділити на витривалість стереотипних (суворо-регламентованих) та нестереотипних вправах.
. Втомлюваність та показники витривалості Витривалість розвивається тільки у тих випадках, коли долається стомленість. При цьому організм намагається адаптуватися до величини і характеру навантаження як зовнішнього подразника. Отже в основі методики розвитку витривалості лежить спосіб регулювання навантаження. Він передбачає регулювання наступних 5 компонентів навантаження:
1. Інтенсивність вправи або швидкість пересування; 2. Тривалість вправи; 3. Тривалість інтервалів відпочинку; 4. Характер відпочинку (активний, пасивний); 5. Число повторень. В залежності від параметрів названих компонентів будуть різними не тільки величина але й якісні особливості відповідних реакцій організму. Деякі допоміжні фактори, що сприяють вдосконаленню витривалості:
1) розширення фізіологічних меж стійкості (збільшення буферної ємності крові, адаптація до надлишку вуглекислого газу та недостачі кисню); 2) розширення психологічних меж опірності організму до стомлення.
. Шляхи збільшення аеробних та анаеробних можливостей організму Головними завданнями у розвитку витривалості є збільшення аеробних та анаеробних можливостей організму. Шляхи збільшення аеробних можливостей:
підвищення максимального рівня споживання кисню; 2) розвиток здібності підтримувати рівень споживання кисню тривалий час; 3) збільшення швидкості дихальних процесів. Основні методи: рівномірної, безперервної, повторної і перемінної вправи.
Шляхи збільшення анаеробних можливостей:
1) удосконалити функціональні можливості фосфокреатинового механізму (алактатної витривалості); 2) удосконалити гліколітичний механізм (лактатної витривалості). Основний метод: повторно-прогресуюче використання інтервальної вправи на скорочених відрізках.
Особливості виховання спеціальної витривалості У зв’язку з тим, що розвиток витривалості найкращим чином проходить на фоні стомленості, важливим є, з методичної точки зору, акцентувати увагу на удосконаленню витривалості наприкінці заняття чи тренування і використовувати для цього уже добре вивчені вправи. 1) розширення фізіологічних меж стійкості до стомлення (збільшення буферної ємності крові, адаптація до надлишку вуглекислого газу та недостачі кисню); 2) розширення психологічних меж опірності до стомлення (шляхом виховання морально-вольових якостей та вміння протистояти стомленню).
