Діалогове спілкування виходить із ідеї унікальності результату кожної елементарної взаємодії між будь-якими двома суб'єктами цього спілкування.
Тим самим безперервний процес досягнення "справжньої істини", вищої гармонії здійснюється не шляхом перемоги одного із суб'єктів діалогової взаємодії над іншими і не шляхом досягнення їхнього успіху у взаємодії із зовнішнім (речовим) світом, а тільки завдяки тому, що кожний з двох суб'єктів цього діалогу "звертається до свого партнера і викликає його до безпосереднього діалогу".
Саме такий доброзичливий діалог "Я" і "Ти" М. Бубер розглядає як деяку необхідну основу вирішення найважливіших проблем людства, виходу із кризового стану як освіти, так і взаємодії в системі "людина - природа", подолання в ній якоїсь абсолютизації, індивідуалістського чи колективістського принципів. Так, індивідуалізм, як він вважає, пізнає лише частину людини, що живе в умовах своєї постійної діалогової взаємодії з іншими людьми, тобто розглядає людину тільки з погляду її ставлення до самої себе. З іншого боку, колективізм взагалі не бачить сутності людини, розглядає її як певну частину суспільства. Тільки у вищезгаданому діалозі "Я" і "Ти" людина набуває власної суті, вбирає у себе вселюдське шляхом співвіднесення себе з іншими людьми.
Цей принцип, безумовно, повинен розглядатись як один із найважливіших у вирішенні головної суперечності педагогічного процесу й інших проблем сучасної освіти.
