Мало хто знає, що «моду» на вишиванку у поєднанні з європейським костюмом значно раніше започаткував Іван Франко. Саме завдяки йому вишиванка у свідомості українців стала не лише традиційним елементом народного одягу, а й маркером модерної національної ідентичності.
Упродовж століть візитною карткою українця поруч із мовою та піснею була і залишається вишиванка. Саме вона ще з дохристиянських часів акумулювала у собі життєтворчий дух українського народу. Бо ж вишивання – це не лише декорування тканини (технологічний процес), а й спосіб етнонаціональної самоідентифікації, своєрідний семіотичний код із цілим «жмутком» значень та функцій (культурологічний феномен). А відтак і значення вишивки не лише декоративно-ужиткове та прикрашальне, а набагато глибше. Із прадавніх часів вишивані взори супроводжували українців від народження аж до смерті. Без вишиванки (вишиваної сорочки) не можна собі уявити ні обряду хрещення, ні весілля, ні поховання. Прадавні узори вишивок віддзеркалюють міфологічні уявлення нашого народу, його вірування та надії. На сьогодні в Україні фахівці налічують понад 150 технік (способів) вишивання. Вишиваний рушник та сорочка – це обереги українця, обов’язкові атрибути його національної ідентичності, родової пам’яті, деталі традиційної обрядовості та родинної гордості, насичені глибокою прадавньою символікою. Тож невипадково саме вишиванка стала частиною української народної традиції та національної культури.
І сьогодні, в час тяжких і буремних випробувань, що випали на долю українців, вона стає символом української національної єдності. Марші (і навіть мегамарші!) вишиванок проходять не лише в Україні, а й у Європі, демонструючи єдність у різноманітті узорів.
Усі, хто перебував у силовому полі українства, завжди у той чи інший спосіб дотикалися до отієї прадавньої традиції, акумульованої у барвах дрібно мережаних чи вишиваних орнаментів. Не залишили байдужим оті вишивані узори й Івана Франка. Помережали вони і його життєтворчість…
