“Затремтіли струни у душі моїй...”

На сцені портрети Оноре де Бальзака, Ференца Ліста, Кароліни Сайн-Вітгенштейн, Кароліни Ганської, Ромена Роллана, Івана Франка, Ольги Рошкевич.

Звучить музика STANLEY MYERS-CAVATINA (FROV THE DEER HUNTER).

1 учениця.

Кохання! Важко уявити існування людини без цього бентежного почуття. Самовідданість, самопожертва, жага оновлення всього світу – розмаїття почуттів входить до складної гами кохання. Пригадаймо хоча б одне з найбільш вражаючих, найтонших пушкінських творінь, що засвідчило складність, суперечливість і водночас цілісність цього почуття.

1 учень.

Кохання – це напруження всіх сил, людських і нелюдських, звершення неможливого, долання всіх перешкод... Ніщо не в змозі стати на його шляху – ні відсутність взаємності, ні прохолода у стосунках.

2 учень.

Як цвіт троянди, повен аромату,

Люблю тебе і радуюсь тобою.

І як тебе, кохана, не кохати,

Коли в тобі усе цвіте весною.

Мені байдуже, що у серці твому

Для мене місця залишилось мало;

Вже так складалось, що в житті усьому

Мій дім, бувало, щастя оминало.

Та я від долі мало вимагаю,

Й мені для щастя небагато треба;

Лиш усміхнися – і зречуся раю

Та подарую всі розкоші неба.

Троянда запахом усіх дурманить,

Вона його нікому не відмовить.

Й мене твої захоплюють примани,

Хоч знаю, що не ждать мені любові.

П. Карманський

2 учениця.

Двори стоять у хуртовині айстр.

Яка рожева й синя хуртовина!

Але чому я думаю про Вас?

Я Вас давно забути вже повинна.

Це так природно – відстані і час.

Я вже забула. Не моя провина, -

То музика нагадує про Вас,

То раптом ця осіння хуртовина.

Це так природно – музика і час,

І Ваша скрізь присутність невловима.

Двори стоять у хуртовині айстр.

Яка сумна й красива хуртовина!

Л. Костенко

3 учениця.

Кохання всесильне. І немає такого народу, який не складав би пісень або сказань про почуття, перед яким безсилі моря і гори, відстань і час, сили природи і людини. Петро і Февронія, Трістан та Ізольда, Ромео і Джульєтта... Можна назвати чимало імен, пов’язаних із всеперемагаючим коханням.

Дочка петровського фельдмаршала Бориса Шереметьєва Наталія вийшла заміж за опального князя Івана Долгорукова, хоч як намагалися завадити цьому її рідні, і поїхала за чоловіком у суворе березовське заслання. “От кохання до чого довело: все залишила, - згадувала вона пізніше у своїх “Записках”, - і страждаю разом із чоловіком, і поневіряюсь; причина цього – те непорочне кохання, якого я не посоромлюся ні перед Богом, ні перед усім світом, тому що він один у серці моєму був; мені здавалося, що він для мене народився, а я для нього, і нам одне без одного жити неможливо”.

3 учень.

Почуття такої сили вимагає особливих засобів для свого вираження – поетичної мови. Вона якнайкраще йому відповідає.

Затремтіли струни у душі моїй...

Ніжна, ніжна пісня задзвеніла в ній...

Що ж до їх торкнулось? Чи проміння дня,

Чи журба, і радість, і любов моя?!

Задзвеніли струни ще ніжніш-ніжніш...

Мабуть, ти до мене думкою летиш,

Мабуть, ти це в’єшся у душі моїй

І крилом черкаєш срібні струни в ній.

О. Олесь

Недарма закохані і самі тягнуться до віршів, інтуїтивно відчуваючи, що тільки в цьому натхненному мовленні може знайти вихід почуття, що їх переповнює.

4 учениця.

Здатність піднестися над буденністю, над дрібницями, побачити внутрішнім зором набагато більше того, що доступно звичайному оку, - необхідна умова кохання. У трактаті “Про кохання” Стендаль порівняв любовне почуття з чудом перетворення, яке відбувається з непоказною гілочкою, яку кинули в соляну шахту: вона обростає “незліченною силою рухливих і сліпучих діамантів; колишню гілочку неможливо впізнати”. Але природі на створення чуда потрібно не менше трьох-чотирьох місяців, коханню ж буває достатньо і миті: лише один погляд – і замість звичайної людини – кохана, наділена нечуваними достоїнствами, істота майже ідеальна. Чи можна уявити це чарівне перетворення без поезії?

1 учениця.

Как грустно мне твоё явленье,

Весна, весна, пора любви!

Каное томное волненье

В моей душе, в моей крови!

Певно, з такими почуттями у 1847 році угорський композитор Ференц Ліст залишав маєток Воронинці поблизу Єлисаветграда, де він гостював за запрошенням Кароліни Сайн-Вітгенштейн. Молода жінка справила на композитора незабутнє враження і стала його вірою, надією, любов’ю.

У вересні 1847 року Ференц Ліст приїжджає до Єлисаветграда, щоб дати декілька концертів і отримати дозвіл на розлучення Кароліни з князем Сайн-Вітгенштейном. Але цар Микола І відмовив композитору.

1 учень.

У день народження Кароліни у 1855 році Ліст подарував коханій 12 симфонічних поем з такою посвятою:

“Тій, яка любов’ю довела свою віру, надія котрої не переставала рости у стражданнях, яка знаходила щастя у самопожертві. Їй, яка тепер і навіки стала супутницею мого життя, Небеса моїх думок, моє живе божество, символ душі моєї – Жанні Єлизаветі Кароліні”.

2 учениця.

Це сталося восени 1826 року. Дев’ятнадцятирічну Кароліну Янош представили княгині Зінаїді Волконській, господині наймоднішого літературного салону. Саме тут Кароліна познайомилася з Адамом Міцкевичем. В один із вечорів польський поет імпровізував на невеликій сцені. Мине рік, і вони переконаються, що їхнє кохання народилося саме того вечора. Міцкевич запропонував їй одружитися. Але рідні дівчини були проти цього шлюбу (“засланий поляк, до того ж бідний!”).

Кароліна пише Міцкевичу до Петербурга: “Не стає сил зносити таку тривалу невідомість, це нестерпне очікування, цю постійну тривогу. Сподіваюся, що ти так чи інакше вирішиш мою долю... Я впевнилась, що не можу жити без думок про тебе, Міцкевичу! Що б не сталося, моя душа належить тільки тобі одному...”

17 квітня 1929 року Міцкевич від’їжджав. Кароліна пише йому ще одного листа: “Прощавай, мій друже. Ще раз дякую тобі за все – за твою дружбу, за твоє кохання. Прощавай, мій друже. Адже я знаю, що ти любиш мене. Прощавай!”

3 учениця.

Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.

А може, власне, і не в тому справа.

А головне, що десь в далечині

Є хтось такий, як невтоленна спрага.

Я не покличу щастя не моє.

Луна луни туди не долітає.

Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.

Моя душа й від цього вже світає.

Л.Костенко

4 учениця.

Не говори печальними очима

Те, що бояться вимовить слова.

Так виникає ніжність самочинна,

Так виникає тиша грозова.

Чи ти мій сон, чи ти моя уява,

Чи просто чорна магія чола...

Яка між нами райдуга стояла!

Яка між нами прірва пролягла!

Л. Костенко.

2 учень.

Тоді ж, у ті квітневі дні, Міцкевич написав до альбому Кароліни прощальні вірші:

Коли птаство в негоду одлітає з вітрами

І заводить тужливі пісні розтавання,

Не кажи про невірність! Навесні, в час світання,

В рідний край воно вернеться тими ж путями.

Їх почувши, згадай нещасливого друга!

Щоразу, коли в бурях він надію зустріне,

Дух вигнання на крилах, долаючи тугу,

Знов на північ до тебе, до тебе полине.

Кароліна і Міцкевич уже ніколи не зустрілись. Вона вийшла заміж, стала письменницею, але не була щасливою. Пам’ять про кохання до Міцкевича супроводжувала її все життя.

Звучить романс “Гори, гори моя звезда” (Слова В. Чуєвського, музична обробка В. Сабініна).

1 учениця.

Якось 1923 року французький письменник Ромен Роллан отримав листа від незнайомої шанувальниці його таланту Марії Павлівни Кудашевої. Вони почали листуватися, з часом припинили листування, а згодом його поновили.

1931 року Кудашева відвідала Роллана у Швейцарії, і більше вони не розлучалися. Звичайно, дехто тільки знизував плечима, коли йшлося про екстравагантний шлюб сорокарічної росіянки і сімдесятирічного французького письменника. А для подружжя настали щасливі роки, зігріті взаємною повагою і коханням, сповнені літературних інтересів й уподобань.

Марії Павлівні Кудашевій Ромен Роллан присвятив роман “Зачарована душа”: “Тобі, дружино і подруго, як дарунок приношу свої страждання. Це найкраще, що дало мені життя. Ними, як віхами, був позначений кожний крок уперед”.

3 учениця.

У грудні 1944 року письменник помер. А Марі Роллан ще чотири десятиліття цілком присвятила себе справі чоловіка, продовжувала жити його думами і турботами, відкриваючи для читача нові й нові сторінки його безцінної духовної спадщини.

Звучить “Лебідь” К. Сен-Санса.

4 учень (під звуки музики).

Ти – вся любов. Ти – чистота,

Довірливість благословенна.

Твоя краса мені свята,

Твоя любов мені священна.

Трояндо неба і землі,

В тобі всі їхні барви грають...

У мене сльози розцвітають,

Цвітуть думками на чолі.

В будинок твій я входжу, наче в сад,

І для тривог моїх, турбот моїх, досад

Мені дарує він красу землі і неба.

Я першим поглядом завжди

Дивлюсь на тебе.

Тобі присвячую я літ своїх світання,

Весну думок, весну свого кохання.

М. Вінграновський

1 учень.

...ти одна моя правдивая любов,

Та, що не суджено в житті їй вдовольниться;

Ти найтайніший той порив, що бурить кров,

Підносить грудь, та ба – ніколи не сповниться, -

так писав Іван Франко про своє кохання до Ольги Рошкевич. У листі до поетеси Уляни Кравченко письменник зізнавався: “... хвилини, в які я кохав, ... були, можливо, найпрекраснішими в моєму житті, шкода тільки, що це були разом з тим хвилини самого гострого болю, якого я не відчував ніколи раніше...”

2 учень.

З Ольгою Рошкевич Іван Франко познайомився під час навчання в старших класах гімназії. Якось він під час літніх канікул приїхав погостювати до свого приятеля Ярослава Рошкевича. Його сестру Ольгу, задумливу темнооку дівчину, Франко покохав щиро і палко. “Кохав її так, як тільки здатен кохати”, - писав він згодом. Своїй першій любові Франко присвятив цикл задушевних віршів – “Сторінки кохання”.

4 учениця.

До Рошкевичів Франко приїжджав ще кілька разів, а після закінчення гімназії гостював у них влітку. Навчаючись у Львові, він постійно листувався з Ольгою, ділився з нею своїми думками, планами. Молодята вирішили пов’язати свої долі. Їх зближувало не тільки кохання, а й спільні погляди на життя. Вони переживали блаженні хвилини, відчуваючи співзвучність у найзаповітніших мріях, у найсвятіших переконаннях. Були певні, що разом віддадуть своє життя боротьбі за свободу - за свободу народу, особистості, за свободу праці і думки, серця і розуму. Але...

1 учениця.

За звинуваченням у революційній діяльності Франко був заарештований і пробув у в’язниці майже рік. А тим часом батько Ольги, священик Михайло Рошкевич, почав перевіряти і нерідко затримувати листи. “Це нерегулярне отримування листів, - згадувала сестра Ольги, - призводило до непорозумінь.”

А невдовзі Ольгу насильно видали заміж за молодого священника Володимира Озаркевича.

У Франка розрив з Ольгою викликав відчуття величезної, невиправної втрати. Він спершу надіслав їй різкого листа. Але через декілька днів, трохи отямившись, написав: “Кохана! Я не серджуся на тебе, тому що це ні до чого... Я разом із надією на майбутнє втратив і віру в добро і чесність. Я відчув, що єдина опора, на якій я тримався стільки років, сама собою уходить з-під мене... Втративши тебе, я втратив надію на кохання чесної й розумної жінки... А якщо б і знайшлась коли-небудь згодом така жінка, чи я міг би покохати її так палко і глибоко, як тебе? ”

2 учениця.

У лютому 1880 року Франко вирішив працювати вчителем у селі, розташованому неподалік від Коломиї. Але була у нього й інша мета: Ольга Озаркевич погодилася зустрітись із ним у Коломиї.

Вранці 01 березня 1880 року на вокзалі відбулося їхнє перше побачення після заміжжя коханої. Ольга приїхала разом із чоловіком: від нього вона не приховувала своїх почуттів до колишнього нареченого.

Франко ще глибше відчув біль утрати. Виразка, що з часом почала заживати, відкрилася знову. Те саме відчувала й Ольга.

Два дні Франко жив у Коломиї, проводив час із Ольгою та її чоловіком.

“Не знаю, як для тебе, а для мене ці два дні, проведені в Коломиї, були радісні і приємні... Як добре, коли жінка кохає!” – писала Ольга Івану Франку через п’ять днів після повернення додому.

У душі Франка шрами на серці від того кохання зосталися на все життя.

3 учень.

Коли своє становище кляну,

Зневажений, знедолений до краю,

Коли в глухого неба талану

Я надаремно, плачучи, прохаю,

Тоді мінявся б долею з таким,

Хто має більше друзів і надії,

Хто розумом прославився метким,

Хто словом віртуозно володіє.

Але, тебе згадавши, в тую ж мить

Єство моє стає таке щасливе,

Як жайвір, що возноситься в блакить

І на воротах раю творять співи.

Я не віддам, - хоч би й Господь звелів, -

Твою любов за блага королів.

В. Шекспір, переклад Д. Павличка

Звучить романс “Отцвели хризантемы”(слова В. Шумського, музика Н. Харито).

3 учениця.

У лютому 1832 року французький письменник Оноре де Бальзак отримав лист із Одеси від своєї шанувальниці. Вона не називала свого справжнього імені. Потім були ще листи, і нарешті Бальзак дізнався, що таємнича дама – Евеліна Ганська, дружина Венцеслава Ганського, яка жила на Київщині, у маєтку чоловіка.

4 учень.

Із першої зустрічі у Швейцарії Евеліна і Оноре покохали одне одного. їхній роман тривав 18 років. Коли помер чоловік Евеліни, вони вирішили просити російського царя дозволити одружитися. Бальзак приїхав до міста Санкт-Петербурга 17 липня 1843 року. У зошиті-щоденнику Евеліни є його запис : “Я приїхав 17 липня... і близько полудня вже мав щастя бачити і привітати свою дорогу графиню Єву. Я не бачив її з часу побачення у Відні... З 1833 до 1843-го минуло 10 років, протягом яких мої почуття до неї, незважаючи на загальноприйнятий закон, стали ще міцнішими через усю гіркоту розлуки і розчарування. Не можна змінити ні своє минуле, ні свої уподобання.”

1 учень.

За той час, поки Бальзак і Евеліна чекали дозволу на шлюб, письменник двічі гостював у маєтку Ганської: у вересні 1847 року та вересні 1848-го. Час спливав, а дозволу на шлюб цар не давав. Три тижні взимку 1849 – 1850 років Бальзак хворів, а Евеліна доглядала його.

Нарешті у березні 1850 року надійшов очікуваний дозвіл. Весілля відбулося 14 березня того ж року в Бердичеві. Після цієї події Бальзак надіслав своїм родичам і друзям чотири листа, сповнених радості і щастя. В одному з них він писав: “...три дні тому я одружився з єдиною жінкою, яку любив, яку я кохаю ще більше, ніж раніше, і буду кохати до самої смерті. Союз цей, я думаю, - нагорода, яку послав мені Господь... за роки праці, за труднощі, яких я зазнав і які здолав. У мене не було ні щасливої юності, ні квітучої весни, зате буде найпрекрасніше літо і найтепліша осінь...”

4 учениця.

Наприкінці квітня подружжя поїхало до Парижа. Бальзак повертався на батьківщину вже тяжко хворим. Евеліна як мужня, віддана і терпляча дружина не відходила від його ліжка.

Лікар Бальзака із захопленням відгукувався про Евеліну. Він цінував у ній мужність, уміння не давати волі відчаю. Сестра Бальзака Лора говорила, що Єва вирішила вийти заміж за Бальзака запізно, але то було героїчне рішення: ця жінка розуміла, що бере шлюб із людиною, яка приречена тяжкою хворобою на загибель. Вона знала, що доглядатиме хворого, знову стане вдовою. Протягом трьох місяців Евеліна не відходила від ліжка вмираючого.

2 учень.

Бальзак не раз розповідав читачам “Людської комедії” про те, як можна все життя мріяти про кохання, а коли, воно, здається, прийшло, щось стає на перешкоді. Письменник ніби розкривав історію свого життя: “Досягти мети, вмираючи, як античний гонець! Бачити, як щастя і смерть одночасно вступають на твій поріг! Завоювати кохану жінку, коли кохання вже гасне! Не мати можливості насолоджуватися, коли право бути щасливим нарешті здобуте! Це було долею стількох людей!...”

3 учень.

Кохання... Вічне почуття... у всіх народів і у всі часи. І хоча б якою мовою про говорили, всім і повсюди воно буде зрозуміле, тому що торкається найтонших струн людської душі.

1 учениця.

Любов – над бурі зведений маяк,

Що кораблям шле промені надії,

Це – зірка провідна, яку моряк

Благословляє в навісній стихії.

2 учень.

Love’s not Time’s fool, though rosy lips and cheeks

Within his bending sickle’s compass come;

Love alters not with his brief hours and weeks,

But bears it out even to the edge of doom.

В. Шекспир,

переклади Д. Паламарчука, В. Орла