На Сіонійські гори спав тихий, задушний вечір. Була вже сьома година, коли Батько Вовк прокинувся після денного спочинку, почухався, позіхнув і розправив одну за одною лапи, щоб навіть кінчики позбулися сонної млявості. Мати Вовчиця лежала, уткнувшись великою сірою мордою в чотирьох вовченят, що перекидалися коло неї і скавчали. Вхід до їхньої печери був залитий місячним сяйвом.
– Грр! – прогарчав Батько Вовк. – Знову час на лови.
Він уже збирався стрибнути з горба вниз, як раптом маленька тінь загородила вхід і проверещала. То був шакал Табакі, Блюдолиз , а вовки індійських лісів зневажають Табакі: він тільки й знає, що нишпорить скрізь, робить різні капості, розносить плітки та їсть ганчір’я й обрізки шкіри на смітниках коло сіл.
– Шер-Хан Великий змінив місце ловів. Наступного місяця він полюватиме в тутешніх горах – так сказав він мені!
Шер-Хан – це тигр, що жив за двадцять миль звідси, на березі річки Вайнгунги.
– Він не має права! – сердито почав Батько Вовк. – За Законом Джунглів він не має права міняти місце ловів без завчасного попередження. Іди полювати до свого покровителя. Для однієї ночі ти вже накоїв досить лихого.
– Я йду, – спокійно відповів Табакі. – Ви почуєте голос Шер-Хана внизу, у хащах.
Батько Вовк прислухався і з глибини долини, що прилягала до маленької річки, почув сухе, зловісне, монотонне гарчання тигра, від якого, певне, втекла здобич і якому було зовсім байдуже, що про це дізнаються всі Джунглі.
– Дурень! – промовив Батько Вовк. – Нічні лови починати таким галасом!
– Тс-с-с!.. – сказала Мати Вовчиця. – Це полювання на Людину!..
Закон Джунглів, який ніколи не наказує нічого безпідставно, забороняє полювати на Людину. Річ у тім, що вбивство Людини рано чи пізно викличе прибуття білих людей з рушницями верхи на слонах і кількох сотень темношкірих людей з барабанами, ракетами та смолоскипами. І тоді кожен у Джунглях зазнає лиха.
Звірі ж пояснюють між собою цей закон інакше: на їхню думку, Людина – це найслабша і найменш захищена істота, і тому чіпати її «не личить мисливцеві».
Гарчання розлягалося все дужче й дужче і нарешті скінчилося громовим «аррр!» тигра, який кидається на здобич. Потім почулося виття Шер-Хана – виття, в якому було мало тигрового.
– Не спіймав, – сказала Мати Вовчиця.
У кущах щось стиха зашелестіло.
– Людина! – вигукнув Батько Вовк, клацнувши зубами. – Людське дитинча. Дивись!
Просто перед ними, вхопившись за найнижчу гілочку, стояла гола смаглява дитина, що тільки-но починала ходити, – ніколи ще до вовчого лігва не приходила (та ще вночі!) така слабенька й така ніжна крихітка. Дитина глянула в очі Батькові Вовкові і засміялася.
Місячне світло, що сіялося крізь отвір печери, раптом померкло: величезна квадратна голова і плечі Шер-Хана загородили вхід.
– Шер-Хан робить нам велику честь, – промовив Батько Вовк, але очі його палали гнівом. – Що потрібно Шер-Ханові?
– Мою здобич, – сказав Шер-Хан.
– Вовки – Вільне Плем’я! – відповів Батько Вовк. – Людське дитинча належить нам; його вб’ють лише тоді, коли ми самі того захочемо.
– Захочемо, захочемо! Чи довго ще я стоятиму тут, уткнувши носа в ваше собаче лігво, поки ви задовольните мої законні домагання? Це я, Шер-Хан, розмовляю з вами!
Рев тигра, мов грім, заповнив усю печеру. Мати Вовчиця скинула з себе вовченят і стрибнула вперед; очі в неї спалахнули, мов дві зелені зірки в пітьмі. Вона сміливо глянула в розлючені очі Шер-Хана.
– А це я, Ракша (Сатана), відповідаю тобі! Людське дитинча моє! І його не вб’ють! Воно житиме й бігатиме в нашій Зграї, полюватиме разом із нами. Геть!
Шер-Хан ще міг позмагатися з Батьком Вовком, але не встояв би супроти Матері Вовчиці: він розумів, що вона битиметься на смерть. Тому він з гарчанням витяг голову і прогарчав:
– На своєму подвір’ї і собака пан! Побачимо, що скаже Зграя.
Мати Вовчиця, ледве переводячи подих, кинулась на землю – посеред своїх дітей, а Батько Вовк поважно мовив:
– Шер-Хан каже діло. Маля треба показати всій Зграї. Ти хочеш лишити його в себе, Мати?
– Лишити у себе?! – важко дихаючи, відповіла Мати Вовчиця. – Воно прийшло до нас само серед ночі, зовсім голе і дуже голодне; але воно не боялося! Лежи спокійно, Жабеня. О Мауглі, – бо Мауглі-Жабеням я тебе називатиму, – настане час, коли ти почнеш полювати на Шер-Хана, як він полював на тебе.
Батько Вовк привів своїх дітей та маленького Мауглі в ніч Племінних Зборів на Скелю Ради. Зграєю керував Самотній Вовк Акела. Вовки повинні були прийняти дитинчат до Зграї. Коли черга дійшла до Мауглі, Шер-Хан почав вимагати, щоб хлопчика віддали йому. Не всі вовки погоджувалися прийняти до Вільного Племені Людське дитинча.
Закон Джунглів передбачає, що в тих випадках, коли виникає незгода, чи приймати щеня до Зграї, за нього повинні заступитись принаймні два члени Зграї, окрім батька та матері.
– Хто виступає за дитинча? – спитав Акела.
Відповіді не було, і Мати Вовчиця вже приготувалась до бійки; вона знала, що це була б її остання бійка, якщо до цього дійде.
Тоді єдиний звір іншої породи, допущений на Племінну Раду, – Балу, сонливий бурий ведмідь, який навчав вовченят Закону Джунглів, звівся на задні лапи й прогарчав:
– Людське дитинча! – сказав він. – Людське дитинча не принесе нам ніякої біди. Я сам буду його навчати.
– Потрібен ще один голос, – промовив Акела.
Чорна тінь упала посеред кола. То була Багіра, чорна пантера, вся чорна, як сажа, але з чудовими плямами на хутрі, які вилискували у світлі місяця, мов намальовані. Всі знали Багіру, і ніхто не наважувався ставати їй на дорозі.
– О Акело, й ви, Вільне Плем’я! – замурчала вона. – Я не маю права бути на вашій Раді; але за Законом Джунглів, коли виникає сумнів щодо нового щеняти і йому загрожує смерть, життя цього щеняти можна викупити. Убивати голе дитинча – просто ганьба. Крім того, воно може стати вам у пригоді, коли підросте. До слів Балу я докладу бика, коли ви згодні прийняти Людське дитинча до своєї Зграї, як велить Закон. Чого ж тут вагатись?
Десятки голосів завили:
– То в чім же річ? Яку шкоду нам може зробити голе жабеня?
– Де бик, Багіро? Нехай його приймуть...
А Мауглі грався собі своїми камінцями і не звертав ніякої уваги на вовків, які підходили один за одним, щоб роздивитись його. Нарешті всі вони подалися з гори в долину до мертвого бика, лишилися тільки Акела, Багіра, Балу та вовки, які усиновили Мауглі.
Ось так і прийняли Мауглі до Сіонійської Зграї – ціною забитого бика та доброго слова Балу.
Через десять років після Ради Шер-Хан не відступився від Мауглі. Він почав перетягувати на свою сторону молодих вовків. Багіра застерігала хлопчика, що рано чи пізно, але тигр уб’є його: Акела старіє, а молоді вовки вірять Шер-Ханові. Хлопчик не міг зрозуміти, чому його ненавидять, адже він виріс у Джунглях. Багіра пояснила йому, що звірі не можуть витримати його погляду, бо він Людина. Вона порадила Мауглі піти до людей і взяти Червону Квітку. Кажучи про Червону Квітку, Багіра мала на увазі вогонь. Жодна істота в Джунглях не назве вогонь справжньою назвою, адже несвідомо відчуває смертельний жах перед ним. Під час полювання Акела потрапив у пастку, схибив і не вбив здобич. За Законами Джунглів ватажка мали за це вбити, але він мав право вимагати, щоб його супротивники підходили поодинці. Ніхто з вовків не наважувався битися з Акелою. Шер-Хан почав вимагати, щоб йому віддали Людське дитинча. На захист Мауглі став лише Акела. Тоді хлопчик підпалив від горщика з вогнем, який приніс від людей, суху гілку і почав бити нею Шер-Хана по голові. Звірі кинулися геть. Поруч із Мауглі залишилися Багіра, Акела та десяток вовків. Мауглі заплакав, його серце розривалося, адже до цього часу він жодного разу не плакав. Він вирішив піти до людей. Мати Вовчиця попросила його швидше повернутися, адже вона його любить. Мауглі пообіцяв повернутися і покласти на Скелю Рад шкуру Шер-Хана.
.png)
