Знайомство з твором.
НАЙПРАВДИВІША ЛЮДИНА НА ЗЕМЛІ
Маленький дідок із довгим носом сидить біля каміна й розказує про свої пригоди. Його слухачі сміються просто йому в очі:
— Ох і Мюнхаузен! Оце барон!
Але він навіть не дивиться на них.
Він собі спокійно веде далі: як він літав на Місяць, як він жив серед триногих людей, як його проковтнула велетенська рибина, як у нього відірвалася голова.
Одного разу якийсь проїжджий слухав-слухав те все і раптом не стерпів:
— Усе це вигадки! Нічого того не було, що ти розказуєш! Дідок насупився і поважно відповів:
— Ті графи, барони, князі й султани, яких я мав честь називати своїми друзями, завжди казали, що я найправдивіша людина на землі.
Усі зареготалися ще дужче.
— Мюнхаузен — правдива людина! Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!
А Мюнхаузен, і оком не моргнувши, правив далі: про те, як на голові в оленя виросло розкішне дерево.
— Дерево?.. На голові в оленя?!
— Так. Вишня. 1 на вишні ягоди. Такі соковиті, солодкі...
Усі ці оповідання надруковані тут, в оцій книжці. Прочитайте їх і скажете самі, чи була коли в світі людина, правдивіша за барона Мюнхаузена.
ЧАСТИНА ПЕРША
КІНЬ НА ДЗВІНИЦІ
Я виїхав до росії верхи на коні. Було це взимку. Йшов сніг.
Кінь підбився і став спотикатися. Мені дуже схотілося спати. Я ледве з сідла не падав від утоми. Та даремно я шукав, де переночувати: дорогою не трапилося мені жодного села. Що тут робити? Довелося ночувати серед поля.
Навкруги ні дерева, ні кущика. Тільки маленький стовпчик стирчав з-під снігу.
До цього стовпчика я сяк-так прив'язав свого змерзлого коня, а сам уклався тут-таки, на снігу, й заснув.
Спав я довго, а коли прокинувся, то побачив, що лежу не в полі, а в селі, або, краще сказати, в якомусь містечку: звідусіль мене оточують будинки.
Що таке? Де це я опинився? Як могли ці будинки вродитися тут за одну ніч?
І де дівся мій кінь?
Довго я не розумів, що сталося. Коли чую знайоме іржання. Це ірже мій кінь.
Але де ж він?
Іржання чути звідкись ізгори.
Я підводжу голову — і що ж?
Мій кінь висить на вершку дзвіниці. Він прив'язаний просто до хреста.
Я вмить збагнув, у чім річ.
Учора ввечері все це містечко, з усіма людьми й будинками, було геть-чисто заметене снігом, з-під нього стирчав тільки вершечок хреста.
Я не знав, що то хрест, мені здалося, що то — невеличкий стовпчик, і я прив'язав до нього свого змореного коня! А вночі, поки я спав, почалася велика відлига, сніг розтав, і я незчувся, як опустився на землю.
Але сердешний мій кінь так і лишився там, угорі, на дзвіниці. Прив'язаний до хреста, він не міг спуститися на землю.
Що робити?
Не довго думавши, хапаю пістолет, як слід прицілююся і влучаю просто у вуздечку, бо з мене завжди був добрий стрілець.
Вуздечка — навпіл.
Кінь швидко спускається до мене.
Я на нього — і вихором уперед.
ДИВОВИЖНЕ ПОЛЮВАННЯ
А втім, зі мною бували й кумедніші випадки. Якось я пробув на полюванні цілий день і надвечір натрапив у глухому лісі на чимале озеро, яке аж кишіло дикими качками.
Зроду-віку не бачив я такої сили качок!
На жаль, у мене не лишилося жодної кулі.
А я саме того вечора чекав у гості велику компанію приятелів, і мені хотілося почастувати їх дичиною. Я взагалі людина гостинна й щедра. Мої обіди і вечері славилися на весь Петербург. Як мені вертатися додому без качок?
Довго я стояв вагаючись і раптом згадав собі, що в мене в мисливській торбі лишився шматочок сала.
Ура! Це сало буде чудовою принадою! Дістаю його з торби, швидко прив'язую до довгого тонкого мотузка і кидаю у воду.
Качки, побачивши ласеньке, враз підпливають до сала.
Одна з них пожадливо його ковтає.
Але сало слизьке і, швидко пройшовши крізь качку, вискакує в неї позаду!
Отож качка опиняється в мене на мотузочку.
Тоді до сала підпливає друга качка, і з нею діється те саме.
Качка за качкою ковтають сало і нанизуються на мій мотузок, немов на нитку.
Не минає й десяти хвилин, а вже всі як є качки нанизані на нього, мов намисто.
Можете собі уявити, як весело було мені дивитися на таку багату здобич!
Мені лишилось тільки витягти нанизаних качок і віднести до свого кухаря на кухню.
Ото буде бенкет для моїх друзів!
Але нести цілий табун качок виявилось не так-то легко.
Я ступив кілька кроків і страх утомився. Коли — уявіть собі мій подив! — качки знялися в повітря й підняли мене до хмар.
Інший на моєму місці розгубився б, але я людина хоробра й винахідлива.
Я зробив кермо із свого сюртука і, правуючи качками, швидко полетів додому.
Але як спуститися донизу?
Та простісінько! Моя кмітливість стала й тут мені в пригоді. Я скрутив кільком качкам голови, і ми почали повільно спускатись на землю.
Я потрапив якраз у димар своєї власної кухні! Бачили б ви, як здивувався мій кухар, коли я постав перед ним у печі!
На щастя, він ще не встиг у ній розпалити.
КУРІПКИ НА ШОМПОЛІ
О, кмітливість — велика штука! Якось мені трапилося одним пострілом підстрелити сімох куріпок. Після цього навіть вороги мої мусили визнати, що я — стрілець над усіма стрільцями в світі, що такого стрільця, як Мюнхаузен, ще ніколи не бувало.
Сталося це так.
Я повертався з полювання, вистрілявши усі свої кулі. Нараз у мене з-під ніг випурхнуло сім куріпок. Звісно, я не міг дати вислизнути отакій чудовій дичині.
Я зарядив свою рушницю — чим би ви думали? — шомполом! Еге ж, звичайнісіньким шомполом, себто залізною круглою паличкою, якою прочищають рушницю!
Потім я підбіг до куріпок, сполохав їх і вистрелив.
Куріпки знялись одна по одній, і мій шомпол пронизав одразу всіх сімох. Усі сім куріпок упали до моїх ніг!
Я підняв їх і здивовано побачив, що вони смажені!
Зрештою, інакше й бути не могло: адже мій шомпол дуже нагрівся від пострілу, і куріпки, нанизавшися на нього, не могли не засмажитись.
Я сів на траву і тут-таки усмак пообідав.
ПІВ КОНЯ
В боях я, звісно, відзначався одчайдушною хоробрістю і попереду всіх налітав на ворога.
Якось після гарячої битви з турками захопили ми ворожу фортецю. Я перший удерся в неї і, прогнавши з фортеці всіх турків, під'їхав до колодязя — напоїти розпаленого коня. Кінь пив і ніяк не міг напитися. Минуло кілька годин, а він не відривається від колодязя. Що за знак? Я був здивований. Але раптом позад мене почувся дивний плюскіт.
Я оглянувся і від подиву трохи не впав з сідла.
Виявилось, що вся задня половина мого коня була геть відрізана і вода, яку він пив, вільно виливалася позаду, не затримуючись у нього в животі. Від цього за моєю спиною стояло широке озеро. Я був приголомшений. Що за дивина?
Аж ось під'їхав до мене один із солдатів, і загадка враз розкрилася.
Коли я помчав за ворогами і вдерся у браму ворожої фортеці, турки саме в ту мить зачинили браму і відтяли задню половину мого коня. Ніби розрубали його навпіл! Ця задня половина якийсь час гарцювала під зачиненою брамою, брикаючись і розганяючи
турків ударами копит, а потім побігла на сусідній луг.
— Вона там пасеться й зараз! — повідомив мені солдат.
— Пасеться? Не може бути!
— Подивіться самі.
Я помчав на передній половині коня до лугу. Там я справді побачив задню половину коня. Вона мирно паслася на зеленому моріжку.
Я мерщій послав по військового лікаря, і він, не довго думаючи, зшив обидві половини мого коня тонкими лавровими прутиками, бо ниток у нього напохваті не було.
Обидві половини чудово зрослися, а лаврові прутики пустили коріння в тіло мого коня, і через місяць у мене над сідлом заплелася альтанка з лаврового гілля.
Сидячи в цій затишній альтанці, я вчинив не один дивовижний подвиг.
ВЕРХИ НА ЯДРІ
А втім, у війну мені довелося їздити верхи не лише на конях, але й на гарматних ядрах.
Було це так.
Ми облягали якесь турецьке місто, і треба було нашому командирові довідатись, чи багато у тому місті гармат.
Але в усій нашій армії не знайшлося сміливця, який погодився б крадькома пройти у ворожий табір.
Найсміливішим, звісно, виявився я.
Я став біля велетенської гармати, що обстрілювала турецьке місто, і, коли з гармати вилетіло ядро, я скочив на нього верхи і хвацько помчав уперед. Усі в один голос вигукнули:
— Слава, слава, слава, бароне Мюнхаузен!
Спершу я летів залюбки, але коли вдалині замріло вороже місто, мене обсіли тривожні думки!
"Гм! — сказав я собі.— Улетіти-то ти, напевне, влетиш, але чи пощастить тобі звідти вибратися? Вороги не будуть панькатися з тобою, вони схоплять тебе, як шпигуна, і повісять на найближчій шибениці. Ні, любий Мюнхаузене, треба тобі повертатися, поки не пізно!
У цю мить повз мене пролетіло зустрічне ядро, що його пустили турки в наш табір.
Не довго думавши, я пересів на нього і, мов ніде нічого, полетів назад. Звісно, під час польоту я ретельно перелічив усі турецькі гармати і привіз своєму командирові щонайдокладніші відомості про ворожу артилерію.
ЗА ВОЛОССЯ
Взагалі, під час цієї війни зі мною було чимало пригод.
Якось, рятуючись від турків, спробував я перескочити болото верхи на коні.
Але кінь не доскочив до берега, і ми з розгону шубовснули у рідке багно. Шубовснули і почали тонути. Порятунку не було.
Болото страх як швидко засмоктувало нас усе глибше й глибше. Ось уже весь тулуб мого коня сховався у смердючому багні, ось уже й моя голова почала пірнати в болото, і звідти стирчить лише кіска моєї перуки.
Що робити?
Ми неминуче загинули б, якби не дивовижна сила моїх рук. Я неймовірний силач. Вхопивши себе за цю кіску, я щосили смикнув догори і без великої натуги витяг з болота й себе, й свого коня, якого міцно стиснув ногами, мов лещатами.
Еге ж, я підняв у повітря і себе, й свого коня, і якщо ви гадаєте, що це легко, спробуйте зробити це самі.
.png)
