Підсумкова робота ГР-2 . Сприймання, аналіз, інтерпретація, критичне оцінювання інформації в романі В.Скотта “Айвенго” ПО (ПТ)

Уважно прочитай уривок з роману Вальтера Скотта "Айвенго" мовчки та виконай завдання за змістом прочитаного тексту

Розділ ХLІІІ. СУД БОЖИЙ

Дві години просиділи судді перед полем герцю, марно чекаючи появи захисника. Загальна думка схилялася до того, що ніхто не заступиться за єврейку, та ще й обвинувачену в чаклунстві, й лицарі, підбурювані Мальвуазеном, почали перешіптуватися, що час оголосити виклик Ребекки програним. Але в цю хвилину на полі з'явився лицар, який скакав щодуху в напрямку арени. Сотні голосів загукали: "Захисник, захисник!" — і незважаючи на марновірний страх перед чаклункою, натовп гучно вітав в'їзд лицаря на поле герцю. Проте розгледівши його ближче, глядачі були розчаровані. Кінь його, що проскакав багато миль щодуху, здавалося, падав від утоми, та й сам вершник, який так відважно примчав на арену, ледве тримався в сідлі від слабкості чи від утоми, чи від того й того.

На вимогу герольда оголосити своє ім'я, звання і мету свого прибуття лицар відповів сміливо і з готовністю:

— Я, шляхетний лицар дворянського роду, приїхав виправдати мечем і списом дівчину Ребекку, дочку Ісака з Йорка, і довести, що вирок, виголошений проти неї, несправедливий і безпідставний, а також оголосити сера Бріана де Буа-Гільбера зрадником, вбивцею і брехуном, на підтвердження чого ладен битися з ним на цьому полі й перемогти за заступництва Богоматері і святого Георгія.

— Перш за все, — сказав Мальвуазен, — приїжджий мусить довести, що він справжній лицар і належить до поважного роду. Наш орден не дозволяє своїм захисникам виступати проти безіменних людей.

— Моє ім'я, — мовив лицар, відкриваючи забороло свого шолома, — відоміше, ніж твоє, Мальвуазене, та й рід мій старіший за твій. Я Вілфред Айвенго.

— Я зараз не битимуся з тобою, — сказав тамплієр глухим зміненим голосом. — Залікуй спочатку свої рани, дістань кращого коня, і тоді, мабуть, я визнаю тебе гідним, аби вибити з твоєї голови цей дух дитячого молодецтва.

— Он як, пихатий тамплієре, — виклично зронив Айвенго, — ти вже забув, що двічі був збитий моїм списом? Пригадай герць в Акрі, пригадай турнір в Ашбі! Пригадай, як ти нахвалявся в їдальні Ротервуда і виклав свій золотий ланцюг проти мого розп'яття як запоруку того, що битимешся з Вілфредом Айвенго заради відновлення твоєї втраченої честі. Присягаюся моїм хрестом і святинею, що зберігається в ньому, якщо ти цієї-таки хвилини не битимешся зі мною, я тебе знеславлю як боягуза при всіх дворах Європи і в кожній пресепторії твого ордену!

Буа-Гільбер в нерішучості поглянув на Ребекку, потім люто вигукнув, звертаючись до Айвенго:

— Саксонський собако, бери свій спис і готуйся до смерті, яку сам на себе накликав!

— Чи дозволяє мені великий магістр брати участь у цьому двобою? — запитав Айвенго.

— Ти маєш на те право, — відповів великий магістр, — лише запитай дівчину, чи бажає вона визнати тебе своїм захисником. Бажав би і я, щоб ти був у стані, відповіднішому до бою. Хоча ти завжди був ворогом нашого ордену, я все-таки хотів би обійтися з тобою чесно.

— Ні, нехай буде так, як є, — сказав Айвенго, — адже це — суд Божий, на Його ласку я й покладаюся. Ребекко, — продовжував він, під'їхавши до місця, де вона сиділа, — чи визнаєш ти мене своїм захисником?

— Визнаю, — відповіла вона з таким хвилюванням, якого не викликав у неї і страх смерті. — Визнаю, що ти захисник, посланий мені провидінням. Проте ж ні, ні! Твої рани ще не загоїлися. Не бийся з цим гордим чоловіком. Навіщо ж і тобі гинути?

Але Айвенго вже поскакав на своє місце, опустив забороло і вхопився за спис. Те саме зробив і Буа-Гільбер. Його зброєносець, застібаючи забороло шолома тамплієра, завважив, що обличчя Буа-Гільбера, яке весь ранок залишалося попелясто-блідим, незважаючи на безліч пристрастей, що вирували в тілі тамплієра, тепер раптом вкрилося багряним рум'янцем.

Коли обидва бійці стали на місця, герольд гучним голосом тричі оповістив:

— Виконуйте свій обов'язок, доблесні лицарі!

Після третього разу він відійшов до огорожі і ще раз оголосив, щоб ніхто, під страхом негайної смерті, не насмілився ані словом, ані рухом перешкоджати чесному двобою або втрутитися в нього. Великий магістр, який увесь час тримав у руці рукавичку Ребекки, нарешті кинув її на поле герцю і вимовив фатальне слово:

— Починайте!

Засурмили сурми, і лицарі щодуху помчали один на одного. Як усі й очікували, змучений кінь Айвенго і сам ослаблений вершник упали, не витримавши удару влучного списа тамплієра і натиску його могутнього коня. Всі передбачали такий результат змагання. Але незважаючи на те, що спис Вілфреда ледь торкнувся щита його супротивника, на загальний подив усіх присутніх, Буа-Гільбер захитався в сідлі, загубив стремена і впав на арену.

Айвенго вивільнив ногу з-під коня і швидко підвівся, щоб попробувати щастя з мечем у руках. Але супротивник його не вставав. Айвенго наступив ногою йому на груди, приставив кінець меча до його горла і наказав йому здаватися, погрожуючи в іншому разі негайною смертю. Буа-Гільбер не відповів.

— Не вбивай його, сер лицар! — вигукнув великий магістр. — Дай йому сповідатися і отримати відпущення гріхів, не губи душі й тіла. Ми визнаємо його переможеним.

Великий магістр сам зійшов на поле бою і наказав зняти шолом із переможеного лицаря. Його очі були заплющені, й обличчя палало тим-таки багряним рум'янцем. Поки вони здивовано дивилися на нього, очі його розплющилися, але погляд зупинився і потьмянів. Рум'янець зійшов з обличчя, а на зміну прийшла смертельна блідість. Не ушкоджений списом свого супротивника, він упав жертвою власних неприборканих пристрастей.

— Оце справді суд Божий, — мовив великий магістр, звівши очі до неба.