Підсумкова робота (ГР 2). Читання мовчки тексту уривка з роману Елеонор Портер "Полліанна". ПО (ПТ)

Уважно прочитайте розділ "Відповідь на запитання" мовчки, а потім виконайте тестові завдання за змістом прочитаного тексту

ВІДПОВІДЬ НА ЗАПИТАННЯ

Коли Поліанна спускалася з Пендлтонського пагорба, небо швидко затягалося грозовими хмарами. На півдорозі додому вона перестріла Ненсі з парасолькою. Але наразі трохи розхмарилося, і на зливу не виглядало.
— Здається, хмари полинули на північ, — повідомила Ненсі, прискіпливо вдивляючись у небо. — Я так і думала, але міс Полі наполягла, щоб я бігла тобі назустріч з оцим. Вона дуже хвилювалася за тебе.
— Хвилювалася? — замислено спитала Поліанна, і собі вдивляючись у хмари.
Ненсі чмихнула.
— Здається, ви не дочули, що я вам сказала, — ображено кинула вона. — Я кажу, що ваша тітонька хвилюється за вас.
— О, — зітхнула Поліанна, пригадавши раптом запитання, яке вона мусила задати своїй тітоньці. — Пробачте, я не хотіла її лякати.
— А я рада, — несподівано заявила Ненсі. — їй-їй.
Поліанна витріщилася на дівчину.
— Ви раді, що тітонька Полі злякалася через мене? Ненсі, це ж не гра... як можна радіти з такого, — заперечила вона.
— А я зовсім і не граюся, — відказала Ненсі. — І не збиралась. Ви, певно, навіть не усвідомлюєте... це ж означає, що міс Полі хвилюється за вас!
— Ну, чому ж, хвилюватися — це значить почуватися неспокійно, жахливо, — твердила Поліанна. — Що ж іще це може означати?
Ненсі гордо підняла голову.
— Я вам скажу, що це означає. Це означає, що у неї нарешті з'явилися нормальні людські почуття, як у всіх людей. Вона не просто виконує свій обов'язок, як це було досі.
— Ну чому, Ненсі, — спробувала заперечити спантеличена Поліанна. — Тітонька Полі завжди виконує свій обов'язок. Вона вельми обов'язкова жінка! — Поліанна мимоволі повторила слова, які пів години тому почула від Джона Пендлтона.
Ненсі пирснула від сміху:
— Що ж, ваша правда, саме такою вона й була донедавна. Але відколи ви з'явилися тут, вона дуже змінилася.

Обличчя Поліанни перемінилося. Брови збіглися на переніссі.
— Слухайте, Ненсі, а можна вас про щось запитати? — зітхнула вона. — Як ви гадаєте, тітоньці Полі подобається, що я живу в неї? Може, їй байдуже... якщо я житиму деінде?
Ненсі зиркнула на зосереджене обличчя дівчинки. Вона давно чекала на це запитання і боялася його. Вона не знала, чи зможе відверто відповісти на нього, щоб не завдати дитині болю. Але зараз усе змінилося, і те, що міс Полі послала Ненсі з парасолькою назустріч Поліанні, дозволило спокійно зустріти це запитання. Тепер вона була переконана, що може нарешті з чистим сумлінням заспокоїти серденько малої, що так прагло любові.
— Чи подобається їй, що ви тут? Чи дозволить вам жити деінде? — обурено вигукнула вона. — Та ви геть не чуєте, що я вам торочу? Хіба вона не послала мене стрімголов вам назустріч, ледь помітила хмарку на небі? Хіба вона не наказала перетягти всі ваші речі з горища в кімнатку поверхом нижче, яка вам так сподобалася? Та ви лише пригадайте, міс Поліанно, як вона спочатку спересердя...
Ненсі закашлялася, збагнувши, що зайшла надто далеко.
— Зрештою, не моє мелеться, — задихано торохтіла вона. — Але це лише натяк на те, як вона через вас подобрішала і пом'якшала? Взяти хоча б собаку чи кота, і те, як вона зі мною розмовляє... Міс Поліанно, не варто й казати, як вона сумуватиме без вас, — запально завершила Ненсі, щоб приховати небезпечну обмовку, якої вона припустилася. Але вона не була готова до раптової радості, що осяяла обличчя Поліанни.
— Ой, Ненсі, я така рада-рада-рада! Якби ви тільки знали, яка я рада, що потрібна тітоньці Полі!
«Ну як я можу покинути її тепер? — міркувала Поліанна, піднімаючись сходами своєї кімнати. — Я завжди знала, що хочу жити разом з тіткою Полі, але не розуміла, наскільки я воліла, щоб вона хотіла того самого!»
Тепер перед Поліанною стояло непросте завдання пояснити все Джону Пендлтону, і їй це муляло. Уява дівчинки малювала великий сірий будинок, яким він буде, коли його господар одужає й житиме далі в мовчазних кімнатах зі сміттям на підлозі та захаращеним столом, і її маленьке серденько стискалося від болю. Поліанна мріяла про те, щоб десь знайшовся хтось, хто... І тут вона схопилася на рівні ноги й радісно скрикнула від того, що спало їй на думку!
За першої ж нагоди вона побігла на пагорб до будинку містера Пендлтона.
— Ну що, Поліанно, ти згодна гратися зі мною у свою «гру в радість» до кінця мого життя? — м'яко запитав чоловік.
— Так, звичайно! — вигукнула Поліанна. — Ви знаєте, я придумала для вас прекрасну річ, і ви навіть не уявляєте собі...
— Ми гратимемося разом? — перепитав чоловік, і кутики губів затремтіли від хвилювання.
— Так, тобто — ні, але...
— Поліанно, ти ж не хочеш сказати «ні»? — запитав він схвильовано.
— Містере Пендлтон, я мушу. Розумієте, тітонька Полі...
— Вона не дозволила тобі переїхати?
— Я... я не питалася в неї, — затиналася бідолашна дівчинка.
— Поліанно!
Дівчинка відвела погляд. Вона досі не бачила свого друга таким ображеним і зболеним.
— Ти навіть не запиталася в неї!
— Я не змогла, сер, справді, — вибовкала Поліанна. — Розумієте, я все взнала, не питаючи в неї. Я потрібна тітоньці Полі й тому хочу лишитися в неї, — сміливо визнала вона, — аби ви тільки знали, яка вона добра була до мене. І ви знаєте, мені здається, вона вже починає радіти багатьом речам. Такого раніше не було. Ви самі казали. Містере Пендлтон, я просто не можу лишити тітоньку Полі, особливо зараз.
Запала мовчанка. Тишу порушувало лише потріскування дров, що горіли в каміні. Нарешті чоловік сказав:
— Що ж, Поліанно, я тебе розумію. Ти не можеш лишити її зараз, — сказав він. — Більше я не проситиму, — останні слова він промовив зовсім тихо, та Поліанна розчула.
— Але ж я ще не закінчила, — не здавалася Поліанна. — Я придумала просто чудовий вихід із ситуації, ви навіть не здогадуєтеся який!
— Мені більше нічого не треба, Поліанно.
— А от і треба. Ви ж самі казали. Ви говорили, що лише жіноча рука і серце або присутність дитини можуть перетворити будинок на затишну домівку. Ось я і хочу запропонувати вам таку присутність. Не себе, а когось іншого.
— Але я не хочу нікого, крім тебе, — запротестував обурений чоловік.
— Погодитеся, коли познайомитеся з ним. Ви ж такий добрий і турботливий. І я така рада, що ви можете взяти до себе Джиммі Біна.
— Взяти... кого?
— Джиммі Біна. От вам і буде «присутність дитини». І він цьому зрадіє.
— Він зрадіє? А я ні! — рішуче вигукнув чоловік. — Поліанно, це безглуздя.
— Ви хочете сказати, що не візьмете його до себе?
— Саме це я і хочу сказати.
— Але це була б така чудова «присутність дитини», — мовила Поліанна. Вона ледь не плакала. — І вам не було б самотньо, коли Джиммі поряд.
— Не сумніваюсь, — почав містер Пендлтон. — Але краще самотність.
І тут уперше за кілька тижнів Поліанна пригадала фразу, яку колись почула від Ненсі. Вона ображено підвела голову.
— Можна подумати, що давня таємниця дорожча вам за гарненького живого хлопчика. Але виходить, що так.
— Яка таємниця?
— Ваша. Ненсі мені сказала, що у вас є страшна таємниця.
— Отакої! — містер Пендлтон відкинув голову і розреготався. Він так щиро реготав, що Поліанна рознервувалася й розплакалася. Побачивши це, Джон Пендлтон випростався у своєму кріслі. Обличчя відразу споважніло.
— Поліанно, здається, що ти маєш рацію навіть більше, ніж ти можеш собі уявити, — м'яко мовив він. — Власне, я розумію, що «гарненький живий хлопчик» набагато кращий за мою... найбільшу таємницю. Щоправда, ми не завжди готові робити такий обмін. Ми звикли триматися за наші таємниці. А проте, розкажи мені трохи про цього гарного хлопчика.
І Поліанна розповіла.
Схоже, сміх розрядив атмосферу. А можливо, доля Джиммі Біна у зворушливому викладі Поліанни зачепила і без того вже злагідніле серце. Так чи інакше, але, прощаючись, Поліанна отримала запрошення від містера Пендлтона наступної суботи опівдні завітати до великого будинку разом із Джиммі Біном.
— Я така рада! Я переконана, що ви його полюбите, — зітхнула Поліанна, прощаючись. — І так хочу, щоб Джиммі Бін мав власну домівку... і рідну людину, яка турбуватиметься про нього.