Коротко про Івана Нечуя-Левицького. Сюжет і композиція повісті «Микола Джеря». Соціально-побутова проблематика повісті І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря». Риси реалізму у творі. ТЛ: соціально-побутова повість

Актуалізація опорних знань

Бесіда:

• Що таке повість?

• Які твори про життя селян ви вже читали?

• Які проблеми могли хвилювати селян у ХІХ ст.?

Вивчення нового матеріалу

Знайомство з письменником.

Перегляньте відео.

🎲 Гра «Так – Ні»

Перед вами — твердження з біографії Івана Нечуя‑Левицького. Дайте відповідь Так або Ні

1. Іван Нечуй‑Левицький народився у Києві.

2. Його справжнє прізвище — Левицький.

3. Він працював учителем у школі.

4. Нечуй‑Левицький писав лише прозові твори, поезії не створював.

5. Твір «Микола Джеря» розповідає про життя кріпаків.

6. Письменник жив у XIX столітті.

7. Він був сучасником Тараса Шевченка.

Знайомство з твором.

"МИКОЛА ДЖЕРЯ"

Повість

(Скорочено)

Присвячується М. В. Лисенкові

І

Широкою долиною між двома рядками розложистих гір тихо тече по Васильківщині невеличка річка Раставиця. Серед долини зеленіють розкішні, густі та високі верби, там ніби потонуло у вербах село Вербівка. Між вербами дуже виразно та ясно блищить проти сонця біла церква з трьома банями, а біля неї невеличка дзвіниця неначе заплуталася в зеленому гіллі старих груш. Подекуди з-поміж верб і садків виринають білі хати та чорніють покрівлі високих клунь.

По обидва береги Раставиці через усю Вербівку стеляться сукупні городи й левади, не одгороджені тинами. Один город одділяється від другого тільки рядком верб або межами. Понад самим берегом в’ється в траві стежка через усе село. Підеш тією стежкою, глянеш навколо себе й скрізь бачиш зелене-зелене море верб, садків, конопель, соняшників, кукурудзи та густої осоки.

От стеляться розложисті, як скатерть, зелені левади. Густа, як руно, трава й дрібненька, тонісінька осока доходять до самої води. Подекуди по жовто-зеленій скатерті розкидані темно-зелені кущі верболозу: то кругленькі, наче м’ячики, то гостроверхі, неначе топольки. Між м’якими, зеленими, ніби оксамитовими, берегами в’ється гадюкою Раставиця, неначе передражнює великі річки, як іноді маленькі діти передражнюють старших. А там далі вона повилася між високими вербами та лозами, що обступили її стіною з обох боків. От верби відступилися від берега й розсипалися купами на зеленій траві. Скрізь по обидва боки Раставиці на покаті стеляться чудові городи, жовтіють тисячі соняшників, що ніби поспиналися та заглядають поверх бадилля кукурудзи на річку; там далі набігли над річку високі коноплі й залили берег своїм гострим важким духом. В одному місці розрослися чималі вишники, а далі від берега, біля самих хат, ростуть дикі груші та яблуні, розкидавши своє широке гілля понад соняшниками; а ондечки серед одного города вгніздилася прездорова, стара, широка та гілляста дика груша, розклала своє гілля трохи не при землі на буряки й картоплю. Соняшники заплуталися своїми жовтими головами в гіллі.

О. Лисенко. Ілюстрація до повісті І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря»

Серед села Раставиця входить у широкий ставок. Навколо ставка знов осокори та верби: то стоять рівною стіною, то збилися ніби в прездоровий круглий стовп, то пішли берегом, наче вирізаною зверху в зубчики оборкою. На ставку ніби плаває маленький острівець із високими старими тополями й осокорами. На греблі знов у два рядки видивляються у воді дуже старі, товсті, дуплинасті верби, укриваючи гіллям здоровий панський питель¹. Нижче від ставка Раставиця знову повилася між зеленими левадами та вербами, а далі сховалася в дубовий ліс і втекла в Рось.

¹ Питель — застаріла назва млина.

Усі вулиці у Вербівці ніби зумисне обсаджені високими вербами: то поросли вербові кілки тинів. Усе село наче в розкішних алеях. Як заллє Вербівку літнє палке сонце, як засипле її зверху золотом і сріблом сонячне марево, то вся кучерява долина здається залитою буйними зеленими морськими хвилями, що десь набігли з моря, і залили, і затопили долину, і скам’яніли, піднявшись високо вгору. Дивишся і не надивишся, дишеш і не надишешся тим чистим гарячим і пахучим повітрям.

У кінці села, коло самої Раставиці, стояла хата старого Петра Джері. Невеличка хата насилу світилася білими стінами через густий рядок верб. Коло хати ріс невеликий старий садочок. Вербовий частокіл до самого берега прийнявся і пустив од себе широке гілля; вербові кілки, колись густо повтикані в землю, стали високими вербами. Навіть вербова кошара та вербовий хлів уже прийнялися на вогкій землі й були напоготові розростися гілляками.

Була неділя. Сонце скотилося на захід. Починало вечоріти. За Джериною хатою, під старою грушею, на зеленій траві спав молодий парубок, підклавши під голову білу свиту. Чорна смушева шапка скотилася з голови на траву. Парубок підклав одну руку під голову, а другу відкинув на траву. Чорне волосся на голові, чорні рівні брови дуже виразно блищали на білій свиті. Запалене лице було гарне, але дуже молоде. Червоний пояс обвивався, наче гадюка, кругом тонкого стану. То був Джерин син Микола. Гаряче сонце заглянуло під грушу, обсипало вогнем білу сорочку, чорняве лице. Микола відчув, як сонце припекло в щоку, перекинувся набік, лупнув очима й знову їх заплющив (...). Микола прокинувся — і все диво хто його зна де й ділося. Перед ним блищала зелена левада, мліла проти сонця чиста вода в Раставиці, а по другий бік річки в березі стояла якась кругловида дівчина, брала воду й співала пісні.

Микола вгледів її тонкий стан, сорочку з товстого полотна, червоне намисто на шиї; угледів її лице із чорними бровами. Дівчина витягла відро води коромислом, ухопила іншим кінцем коромисла друге відро, жваво та проворно кинула коромисло на плече й пішла на згористий берег між рідкими вишнями.

Ще раз обернулася, зиркнула на річку, на нього, і він ще раз побачив її кругле лице, тонкий рівний ніс, чорні брови та чорні товсті дві коси на голові. Вона все співала й співала, доки не сховалася на леваді у вербах.

Микола впізнавав дівчину й не впізнав: вона була не вербівська. Він глянув на той камінь, де вона стояла, і знову неначе побачив той гнучкий стан, те гарне, хоч і запалене на сонці, лице.

«Що це за дівчина? Де вона взялася в нашому селі?» — думав молодий Джеря, надіваючи шапку та перекидаючи свиту через плече. Він пішов до хати, а та пісня, а ті чорні брови не сходили в нього з думки.

Молодий Джеря перейшов невеличкий садок і поза хатою повернув на двір. На призьбі сиділа його мати Маруся Джериха, немолода жінка, бліда, з темними очима, із сухорлявим лицем. На Джерисі була спідниця з темної пістрі та сорочка з товстого полотна; у неї голова була заверчена наміткою. Намітка світилася, і через неї було видно високий очіпок із червоними лапатими квітками на жовтогарячому полі. Жовті старі чоботи були почернені по самі кісточки й тільки халяви ще жовтіли. Чорні брови здалека дуже виразно чорніли під білим пружком намітки. Поруч із Джерихою сиділи чотири молодиці, позав’язувані великими хустками на високих очіпках.

Старий Джеря в одній сорочці стояв коло воріт, спершись на тин, і розмовляв із якимось чоловіком. Молодиці розмовляли та цокотіли, як птиці на дереві. Джериха розказувала десятий раз, як її син тієї неділі перший раз читав Апостола в церкві, як розгортав книжку, і як вийшов серед церкви, і як став, і як переступав з однієї ноги на другу, як засоромився і почервонів. Вона, очевидячки, була така рада, що в неї невеличкі темні та ясні очі так і крутилися на всі боки.

— Господи! Скільки я переносила дякові курей, скільки віднесла полотна, яєць, грошей! А все-таки мій Микола вивчився читати, дякувати Господові милосердному. Як заспіває мій Микола в церкві, то я і сама не своя. Б’ю поклони, та молюся, та хрещуся... А це недавно я вже казала своєму старому, чи не час би оженити сина. Я вже старію, час би взяти собі невісточку в хату, та не знаю, до кого б оце старостів слати.

Молодиці перебрали язиком усіх дівчат на селі, пересудили і багатих, і бідних, та й спинилися на одній; то була Варка, дочка одного вербівського багатиря, молода та моторна дівчина.

Джериха не зважала, що Варка була багатирка, а її син був убогий. Вона знала, що всі дівчата водили очима слідом за Миколою, а як він ішов вулицею, то вибігали дивитися на нього, аж перелази тріщали.

Сонце било промінням із-за причілка. Половина двора була вкрита ясним червоним світлом, половина лежала в тіні. Микола вийшов із вишника й попрямував до хати.

— За вовка промовка, а вовк і в хату! — промовила мати, угледівши сина. — А ми, сину, оце розмовляли про тебе, бодай не вадило, коли не чув.

— Про що ж ви розмовляли, мамо? — спитав син.

— А про те, що тебе час оженити! — сказала мати.

І молодиці знову почали вихвалювати Варку на всі боки.

— Хваліть, та глядіть, щоб часом не перехвалили на один бік, — промовив Микола й почув, що в його душі лунає пісня незнайомої дівчини, а перед очима мріє кругле молоде лице із чорними бровами.

У той час на вулиці між вербами затупотів кінь. З-за верби висунулася кінська голова, а за нею зачорніла висока шапка, зачервоніло повне лице з довгими, чорними, кудлатими вусами. Над ворітьми блиснули вирячкуваті, неласкаві сірі очі. То був осавула. Він їздив по кутку й загадував іти на панщину.

— Завтра чоловіки з косами на лан косити овес, а молодиці із серпами панське жито жати! — закричав осавула над самою головою в Джері, не знявши шапки й не поздоровкавшись із людьми.

Кінь з осавулою посунувся далі повз ворота та сховався за вербами. Усі у дворі замовкли. Ніхто до осавули не привітався, не кивнув навіть головою. Микола тихо промовив:

— А бодай тобі заціпило! Кричить мов скажений, наче нам позакладало вуха!

Осавулин голос давав знати, що свято закінчилося. Молодиці встали з призьби, розпрощались і пішли з двору. Джериха встала й собі пішла в хату. Слідом за нею пішов і син.

Джериха скинула намітку та почала її згортати, а згорнувши намітку, помогла синові складати білу празникову свиту дрібними фалдами (...).

Ховаючи у скриню празникову одежу, мати знову почала мову про багатирку Варку.

— Пошлемо, сину, восени старостів до Варки. У її батька є воли й корови, а у Варки чорні брови. Чого ж тобі більше треба? Варка привезе до нас у хату не порожню скриню. Чи так, сину?

— Може, мамо, так, а може, і ні. Хто його зна, як воно буде.

— Чому ж ні? Чим же Варка тобі не до пари?

— Тим, мамо, що я її не хочу сватати.

— Та чому ж не хочеш? Вона ж, хвалити бога, дівка здорова, роботяща: буде нам допомагати.

— Одчепіться, мамо, з тією Варкою. Варка та й Варка, неначе більше дівчат немає в селі.

— Оце, який ти! Неначе мати тобі бажає лиха.

Миколу взяла досада, що мати хвалить Варку, а не ту дівчину, що недавно брала воду в березі.

— А кого ж ти думаєш сватати? Може, яку вбогу? Про мене, бери й убогу; але тим не здобрієш, бо й ми вбогі.

Джериха сховала празникову одежу в скриню, затопила в печі й заходилася варити вечерю. Микола зняв із полиці скрипку та почав натягати струни. Ще малим хлопцем він зробив маленьку скрипочку й вивчився грати козачка. Тепер він уже став музикою, купив собі недорогу скрипку, підслухав усяких пісень в інших музик і часто грав до танців дівчатам і хлопцям.

Микола направив струни, повів смичком — і жалібна пісня розляглася по хаті. Він почав веселого козачка, а сам смичок знову повернув на жалібну думу. Мати слухала, слухала та й сама зажурилася.

— Не грай, сину, такої жалібної! У мене аж сльози навертаються на очі, — сказала Джериха.

У хату ввійшов старий Джеря, високий, тонкий, із сивуватими довгими вусами, з нужденним блідим лицем і смутними очима. Тяжка праця дуже рано зігнула його стан. Глибокі зморшки на щоках, на лобі, поморщена темна потилиця від гарячого сонця, грубі руки — усе це ніби казало, що йому важко жилося на світі. На його пальцях, навіть на долонях, шкіра так поморщилася та порепалася, ніби потріскалася на жару. На лівій руці всі пальці трусилися безперестану навіть тоді, як він спав. Скільки він вижав, перемолотив і перевіяв тими руками хліба на панщині за свій довгий вік!

Сонце тихо сідало за селом. Сім’я сіла вечеряти біля порога надворі. Батько і мати все говорили синові, що восени треба їм шукати невістку, що вони стали старі, а панщина важка, податі великі (...).

За річкою заспівали на вулиці дівчата. Микола схопився, накинув свиту на один рукав, побіг до річки, перейшов через хисткий місток із двох обтесаних деревин, покладених на перехрестях із дрючків, з поренчатами по один бік, і пішов на вигін, де під вербами збиралася вулиця.

Дівчата й хлопці тільки що збиралися, неначе птиці зліталися. Микола вгледів під вербами ніби білі плями: то біліли на дівчатах сорочки. Він попрямував до дівчат. Незнайомої дівчини не було між ними. Він тільки почув, що дівчата реготали, пригадували якесь чудне дівчаче ймення і не пригадали.

— На нашому кутку в Кавунів найнялася з присілка якась дівчина, та так чудно її звуть на ймення, що, їй-богу, ніяк не второпаю! Пригадую, пригадую, та ніяк не пригадаю! — говорила одна дівчина до іншої.

— Може, вийде на вулицю, то й сама пригадає, — обізвавсь один парубок.

Микола здогадався, що ідеться, мабуть, про нову дівчину в селі, і почав ждати. Довго співали дівчата, довго гуляли хлопці, незважаючи на те, що на наступний день треба було рано вставати, ще й на панщину йти, а дівчина із чудним іменням усе не виходила (...).

Другого дня зійшло сонце, а Микола з батьком і матір’ю вже й поснідали. Батько з грабками пішов косити панський овес, а мати пішла на панський лан пшеницю жати. Микола, укинувши в торбину шматок хліба на полудень, пішов на панський лан понад річкою. Попереду нього йшла купа дівчат із серпами. Дівчата вгледіли на леваді кущ калини. На калині вже червоніли кетяги ягід. Дівчата кинулися до куща, одломили по маленькій гілці червоної калини із зеленим листям і позаквітчували собі голови. Вони страхалися, щоб часом хто не вгледів, як вони ламали чужу калину. З-за верби вийшов Микола, і всі дівчата, наче сполохані птиці, знялися і побігли, аж калину погубили по траві.

Микола догнав дівчат на перелазі й зразу впізнав ту дівчину, що брала воду в березі: упізнав її гнучкий, тонкий стан, чорні брови, широкий лоб, кругле лице та дві товсті коси кругом голови, за котрими горіли на сонці червоні ягоди калини між зеленим листом.

Він тепер придивився, що в неї були темні, як терен, очі й довгі-довгі чорні вії. Вона глянула на нього й опустила вії на щоки; вії зачорніли на молодих щоках, як шовк. На дівчині була дуже бідна одежа: рукави на сорочці були ледве поцяцьковані полівкою та маленькими блідими зірочками.

Ту дівчину звали Нимидорою. Піп був сердитий на її неслухняного батька й надав його дітям таких імен, що всі люди в селі ніяк не могли убгати їх собі в голову, а баба-повитуха ніколи не могла донести у своїй голові того ймення додому та губила його на поповому порозі.

Тій дівчині піп дав імення Минодора, а люди на селі звали її Нимидорою.

Як тільки Микола пристав до дівчат, усі дівчата заразом так і заспівали пісні, мов пташки весною. Разом із дівчатами заспівала й Нимидора. Микола впізнав її тонкий голос і чогось пригадав свій сон під грушею. На його серце полилися така радість, таке щастя, що він не бачив стежки під своїми ногами. Йому здалося, що разом із Нимидорою заспівала калина, заспівало синє небо.

Дівчата наздогнали ще одну юрбу женців, повернули з левади на шлях, зайняли постать на панському лану. Микола став жати на своїй постаті поруч із Нимидорою.

Сонце високо підбилося вгору; надворі стало душно. Микола з Нимидорою врізався у високе густе жито, як у ліс, і почав із нею розмовляти; він признався, що бачив її вчора ввечері в березі, і почав розпитувати, звідкіля вона прийшла у Вербівку й де вона стала в найми (...).

— Я родом із присілка Скряпчинців, — промовила Нимидора. — Моя мати вмерла й покинула мене маленькою. Я не пам’ятаю своєї матері: але як почну думати та згадувати, то мені здається, що моя мати була висока й чорнява, гарна з лиця, краща від усіх молодиць, скільки я бачила їх на світі, у доброму намисті, у червоній із торочками хустці на голові та жовтих сап’янцях. І тепер, де вгляджу високу чорняву молодицю в червоній хустці та жовтих чоботях, то мені здається, ніби я побачила рідну матір. Як була я малою, то мені не раз снилося, що мати чеше мені коси, уплітає червоні кісники, убирає мене в квітки та стрічки, голубить і жалує мене. Мій батько жив недовго й покинув мене сиротою. Мене взяв до себе дядько.

Я жила в дядька, доки підросла. Дядина моя була до мене дуже люта. Вона своїх дітей жалувала, давала їм гостинці, а мене все обминала. Оце було її діти пустують, вона на них сердиться, а на мені згонить злість (...).

Стала я дівкою і найнялася за наймичку в одного багатого чоловіка. Хазяїни були люди добрі, та не було мені вільного часу ні поспівати, ні потанцювати, ні сорочок хмелем повишивати. Од ранку до вечора робота та робота, а прийде ніч, упадеш на голу лаву й заснеш як мертва. Тільки почне на світ благословитися, хазяйка сама лежить, а мене будить корову доїти та до череди гнати. Було вийду на подвір’я з дійницею — соловейки щебечуть, аж садки розлягаються, небо ледве починає червоніти. Я сяду доїти корову, а мені здається, що я стою коло припічка; у печі палає полум’я, а я висовую горщик із печі. Дою корову й сплю. Якби була жива моя ненька, вона б не будила мене вдосвіта з теплої постелі.

Нимидора замовкла та схаменулася, їй стало чудно, що вона розказує про себе хлопцеві, котрого побачила вперше; але як глянула вона на його чорні очі, то їй знову схотілося говорити про свою лиху долю (...).

— Чи добре ж тобі, Нимидоро, тепер у Кавунів? — спитав Микола.

— Де вже воно буде добре в наймах! Кавун — чоловік добрий, та зате Кавуниха дуже лиха: гризе мене, як іржа залізо. Як тільки Кавун ласкаво заговорить до мене, то Кавуниха зараз загне мені в батька-матір. І я боюся його ласкавого слова, як огню.

Микола зарані нажав копу жита й почав жати для Нимидори. Він врізався в жито далеко від женців і все кидав жмені жита на Нимидорині купки. Він забув на той час, що те жито було чуже.

Женці повернулися з поля, повернувся і Микола. Джериха наварила на вечерю кулешу. Сім’я сіла вечеряти мовчки; важка праця відняла від усіх розмову; мати і батько не згадували про Варку, а Микола все думав про Кавунову наймичку Нимидору.

— Коли б ви, мамо, знали, як чудно звуть Кавунову наймичку, — обізвався Микола.

— А як же її звуть? — знехотя спитала мати.

— Нимидора, — сказав Микола. — Сьогодні вона з нами жала жито на лану.

— І справді чудно; я б не хотіла, щоб мою невістку так чудно звали, — сказала мати так собі, навмання.

Син зморщив губи, насупив брови й скривився (...).

Сталося так, як бажав син: перед Покровою він заслав до Нимидори старостів. Одного дня старости обміняли хліб, а другого дня Нимидора й рушники подавала (...).

Микола й Нимидора побралися. У Джериній хаті цілий день грали музики, цілий день пили та закусювали. (...) Виїли цілу діжечку солоних огірків, цілу діжечку кислої капусти, поїли ввесь хліб, усі паляниці. Старий Джеря витрусив усі кишені, ще й у шинок на заставу відніс свій кожух.

Увечері попід дворами їздив осавула на коні та загадував усім на панщину до току. Крик осавули дав знати людям, що весілля закінчилося. Усі почали розходитися, Джерина хата спорожніла.

Увечері в Джериній хаті ледве блимав каганець. Джериха й Нимидора кинулися прибирати в хаті та перемивати посуд. Весільний час одразу вийшов у всіх із голови. Джеря і Джериха поміркували, скільки-то вони витратили грошей на весілля. Треба було заплатити жидові, оплатити подушне, нашаткувати другу діжку капусти. Грошей не було ні копійки.

— А що, стара, будемо робити? Чим будемо платити? — промовив батько.

— Змолотимо та продамо половину хліба. Цього року, хвалити бога, хліб уродив дуже добре.

— А як не стане хліба, що будемо їсти? — спитав батько.

— То заробимо, хіба не маємо рук, чи що? — обізвався син.

— А коли ж то ми його заробимо? Хіба за тією панщиною похопишся заробити? — сказав батько.

— Бодай ту панщину дідько забрав собі до пекла! — промовив син зі злістю.

Мати знову згадала про багатирку Варку, згадала дуже легку Нимидорину скриню і скоса зиркнула на Нимидору. Нимидора поралася в чужій хаті проворно, та якось незручно. У високому очіпку, у квітчастій великій хустці на голові, вона стала молодицею ще вища й показніша, її чимале лице неначе побільшало; чорні брови були ніби намальовані на широкому чолі. У тихої та доброї свекрухи десь узялися гостренькі пазурі та й висунулися, наче з м’яких котячих лапок.

Задумався батько, тяжко зітхнувши, задумався і молодий Микола, засмутилась і мати. Тільки Нимидора була щаслива: вона ніби знайшла свою рідну матір, свого батька, хату, бо для неї вже не треба було більше поневірятися в наймах у чужих людей.

— Лягаймо, невістко, спати, бо завтра треба вдосвіта вставати та на панщину поспішати, — сказала мати, стоячи перед образами й починаючи хреститися та молитися.

Перегляньте відео.

Теорія літератури

Соціально-побутова повість — це прозовий твір, у якому:

• зображено життя людей у суспільстві;

• порушено соціальні проблеми;

• описано побут, звичаї, умови життя.

Повість — великий за обсягом епічний твір, у якому широко розгорнуто одну сюжетну лінію та докладно розповідається про події, одного чи кількох героїв.

Соціально-побутова повість — художній твір, у якому картини родинного життя, побуту героїв зображені на тлі якихось соціальних подій або зумовлені певними суспільними обставинами й пояснюються ними.

Літературні герої / героїні в романтичних і реалістичних творах мають свої особливості.

Реалістичний герой / реалістична героїня має такі ознаки:

• типовий герой / типова героїня у звичайних обставинах;

• характер і вчинки героя / героїні зумовлені соціальним походженням і становищем, умовами повсякденного життя;

• особистість, що бореться за справедливість;

• людина конкретної професії, яка живе своєю буденною роботою: селянин, робітник, чиновник.

Візитівка твору

Сюжет повісті "Микола Джеря"

Основні події:

• життя Миколи в селі;

• конфлікт із паном через тяжку працю;

• втеча Миколи від кріпацтва;

• життя на заробітках;

• повернення додому.

Композиція твору

Експозиція: розповідь про село Вербівку, про родину Джерь, життя кріпаків.

Зав’язка: кохання Миколи й Нимидори, одруження.

Розвиток дії: панщина, побої, бунт Миколи, втеча з села, бурлакування.

Кульмінація: переслідування втікачів, суд після скасування панщини.

Соціально-побутова проблематика

У творі порушено такі проблеми:

• кріпацтво і безправ’я селян;

• важка праця;

• соціальна несправедливість;

• прагнення свободи;

• збереження людської гідності.

Робота з таблицею.

Заповніть таблицю даними з довідки.

Довідка

• Петро Джеря, Джериха, Микола Джеря, Нимидора, Петро Кавун, Любка, Мокрина, пан Бжозовський;

• реалізм;

• вісім розділів, присвята Миколі Лисенкові;

• зображення життя селян під гнітом панщини на прикладі Миколи Джері та його родини;

• епос, соціально-побутова повість;

• показ незламності людини з народу, засудження кріпосництва, панської жорстокості й сваволі.

Закріплення знань

Запитання:

• Що таке соціально-побутова повість?

• Які проблеми порушено у творі?

• Чому Микола тікає?

• Які риси реалізму ви помітили?

Рефлексія

• Сьогодні я дізнався(лася)…

• Найбільше мене вразило…

Домашнє завдання

• Прочитати повість "Микола Джеря"(с.143 - 150;

• Доберіть до кожного розділу повісті І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря» заголовок (письмово).