10. «Невже він Дантон?» Це назва одного з розділів. І це ж питання, яке задає собі Матильда, яка смертельно нудьгує серед молодих людей свого кола. Вона вгадала в Жульєнові натуру своєрідну, здатну на сильні почуття, рішучу дію, значний вчинок.
11. Гордість – одна з головних рис особистості героя. Саме гордість примушує Жульєна обуритися своїм «низьким жеребом», вона ж штовхає його на шлях лицемірства і розрахунку, зумовлює ті «правила гри», які існують в суспільстві, де для таких, як він, шляхи перекриті. За доби Реставрації немає чого навіть сподіватися, щоб чесно зробити гідну кар’єру. Це за часів Наполеона героєві не довелося б носити маску, лицемірити, тоді все вирішували особисті якості – розум, хоробрість – а не вельможність і багатство (Бонапарт зобов’язаний усім, чого досяг, собі).
Шлях романного Жульєна – це шлях втрати кращих людських якостей. Він готував себе до битв, а навчився лицемірити заради кар’єри, з якою пов’язує уявлення про щастя. Обрана героєм роль «володаря життя» (стає віконтом де Верней, очікує на багатство, чин гусарського поручика, сан аристократа, кохання розумної та красивої дівчини з вищого світу) вимагає страти душі, повного спустошення, духовного самогубства. Герой розуміє, що сучасне йому суспільство просякнуте брехнею та насильством і що ніякого природного права немає, а є «закон, за яким користуються почестями шахраї, яких просто не піймали на місті злочину». Перспектива такого щастя – кар’єри блазня серед блазнів, не може задовольнити стендалівського героя. Причина – його жива душа, внутрішній обов’язок. «І цей обов’язок, який я сам собі написав, був для мене ніби стовп могутнього дерева, на який я спирався під час грози. Іноді я вагався, мене кидало з боку в бік, бо я всього лише людина, … але я зірвався…», - так думає Жульєн, вірний самому собі – тобто чистому і світлому ідеалові людини.
12. Постріл. Та потрібен був струс, аби Жульєн остаточно все зрозумів. І він стріляє у церкві в пані де Реналь, помщаючись за лист, який компрометує його як картковий будиночок, руйнується так важко зведена будова його успіху. І тільки у в’язниці, ніби скинувши чужу шкіру, герой розуміє, що його прагнення кар’єри у вищому світі нічого не варте, що справжнє щастя і кохання – це Луїза, що великі душі міняють світ, роблячи його кращим, піднімаючи до свого рівня, а не опускаючись до вимог щоденної «гри у життя».
13. В’язниця. Тут приходить до Жульєна вистраджене прозріння: він розуміє, що помилився, давши поглинути себе турботам про кар’єру, про «успіх», визнання «світу». Його душа очищається від усього зайвого, повертає собі вроджену здатність почувати, вірити і любити. Чекаючи страти (а Жульєна ні за якими законами не повинні були стратити, бо він лише стріляє, а не вбиває), юнак рішуче відмовляється від допомоги сильних світу цього. Спрацьовує його правдивий характер. Так, він любить життя, він боїться смерті, але водночас не може дозволити всім цим комедіантам побачити власну слабкість. Його подвиг – це залишитися людиною чесною, свободу й життя якої не можна купити за хабарі. Перед ним був вибір: життя або смерть, жити підло або вмерти, прозрівши й очиститись. Іншого рішення той час Жульєну не давав.
.png)
.png)