Художній світ поезії Івана Драча.

- Іван Федорович Драч – відомий український поет-шістдесятник, прозаїк, перекладач, кіносценарист, громадсько-політичний діяч, лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка, перший голова Народного руху, Герой України.

У літературі доби шістдесятників він був поетичним лідером зі своїм неповторним стилем, випереджував епоху, ризикував і створював нову Україну.

- У чому проявляється ця неповторність?

Відповідь на це запитання ви знайдете, опрацювавши творчу біографію поета.

Люблю повертати людину очима до сонця. Спочатку болять очі, зате як покращується зір!. Світ стає дорожчим, ріднішим, відчутнішим.

Іван Драч

Поет Іван Драч — постать неординарна в нашій літературі. Адже його творчість — це постійний пошук, постійне новатор­ство:

На початку 60-х творчість поета сприймалася неоднознач­но, багато кого дратувала асоціативність, метафоричність, сим­волізм його творів, незвичні словосполуки, сміливе введення в мову вірша наукової лексики.

Цікавою видається вже перша збірка поета «Соняшник», в якій оспівувалась доля звичайної людини, невичерпність людського генія на теренах науки й техні­ки, бажання розгадати таємниці буття. І до сьогодні «візитковими» для Івана Драча є твори "Балада про соняшник" (котра дала назву й дебютній збірці) та «Етюд про хліб».

""Балада про соняшник" - вірш цікавий.

Що ж мені в ньому сподобалось?

По-перше: до­бре відома в літературі тема — обдарованості й таланту — подана цілком по-новому.

Тема: тільки той творець зможе відкрити сонце поезії, хто, поглянувши на це сонце, навіки ним захопить­ся.

По-друге: розв'язання теми цілком своє, а не традиційне. Досить цікавим є вибір образів на роль поезії та поета. Якщо сонце — символ світла, тепла, чистоти, життя — цілком підхо­дить на роль поезії, то на соняшник як образ поета вибір випав через його національну символіку. Колір сонця у поета оранжевий, тобто жовтогарячий. Це, як мені здається, цілком відповідає характерові творчого сприймання світла українським народом.

Можна говорити, що заглиблений корінням в землю соняшник, який тягнеться голівкою до сонця і нагадує його (сон­це) формою і кольором, досить точно передає думку автора: поет має прагнути високості в поезії, але при цьому «закорінюючись» у рідний грунт, у національну творчість" .

Також новим у цьому тво­рі було ще й те, що І. Драч звернувся не до класичного римова­ного вірша, а до верлібру — тобто вірша без рими і розмірів з до­вільним чергуванням рядків різної довжини.

- Майстерність митця виявляється також в умінні побачити по-новому ті явища і процеси навколишнього життя, повз які решта людей проходить, навіть не помічаючи їх. Сказане вповні стосу­ється твору І. Драча «Етюд про хліб», який в романтично-опое­тизованій формі змальовує буденний для селянина процес випі­кання хліба. Цей процес подається водночас і конкретно, і узагальнено. Хто, де й коли священнодійствує над тістом — не­відомо, але ми, читачі, немовби присутні при цьому, чуємо тріскотіння іскор й відчуваємо запах свіжоспеченої хлібини.

Спочатку вірш називався просто «Хліб». Потім поет додав жанрове означення. Етюд — це невеликий за обсягом, переважно безсюжетний твір настроєвого характеру, в якому ав­тор подає конкретну картину, фіксує кількома штрихами момент, вихоплений з жит­тя, відтворює внутрішній стан людини, нерідко на тлі співзвучно­го пейзажу; замальовка з натури.

У своїй творчості Іван Драч неодноразово використовував слово «етюд», називаючи поезії «Етюд про хліб», «Етюд поколінь», «Етюд кохання», «Лебединий етюд», «Нічний етюд», «Тихий етюд».

Етюди І. Драча не можна назвати лише літературним твором. Вони наповнені звуком, кольором, формою, життям. Про кожен з них можна сказати словами Шекспіра : «Зупинися, мить, ти — прекрасна!». Про що б не писав поет, він відкриває в буденних, звичайних речах красу.

У баладі І. Драч через образ дядька Кирила розповідає про не­вміння людей скористатися своїм, вимріяним віками, щастям, про людей, над якими матеріальне бере гору і при­рікає їх бути рабами мізерних побутових інтересів. Божественний дарунок — крила не приносять сподіваної радості Кирилові, бо його обмежений внутрішній світ не готовий їх прийняти. З точки зору самого дядька, його дружини, громади, яка їх оточує, цінними є лише матеріальні блага, а в такому розумінні крила — абсолют­но некорисна річ.

Для глибшого розкриття хворобливої несуміс­ності духовного й матеріального світів І. Драч вдається до гротеску (гротеск —тип художньої образності, що грунтується на фантасти­ці, гіперболі, контрасті фантастичного і реального, прекрасного і потворного, трагічного і комічного). Внаслідок цього начебто зви­чайні предмети та явища зазнають неминучого «одивнення», зо­браження набуває м’якого іронічного характеру. Прихована на­смішка над недалекоглядним, але «житейськи» правильним Кирилом має в собі змістовне узагальнення, вказує на досить ти­пове, надзвичайно прикре явище суспільної дійсності, де крила, що прагнуть неба, мусять правити за огорожу на землі. Абсурд невід­повідностей набуває в такому світі кричущих розмірів. Але балада має доволі оптимістичний підтекст: духовні пориви — незнищенні, бо крила, які обтинав Кирило, постійно відростали і зрештою були «розкриті поетами». Автор не завершує цієї історії, невідомо, що далі сталось із дядьком Кирилом. Та й не в цьому полягає призна­чення поезії. Іван Драч ставить читачів перед питанням духовності, а висновки пропонує зробити самим.

Жанр балади у творчості І. Драча представлений ще одним тво­ром — «Балада роду», хоча він також, як і «Балада про соняшник», не вкладається в загальноприйняте визначення цього жанру. У цьо­му творі поет передає щире переконання в безсмертності україн­ського народу попри всі негаразди, які йому довелось пережити:

У цій поезії І. Драч звертається до змалювання відомого з усної народної творчості образу стежки як символу життєвої до­роги людини:

Внучок тупцю тупотить. Тупцю, внуцю, тупцю, хлопче. Сто стежин у світ летить, Він — сто першеньку протопче…

Перед кожним поколінням роду відкривається своя дорога, якою йому (поколінню) доведеться іти, тому кожен представник свого народу має усвідомлювати, що від його вибору, від його дій у житті залежатиме життя цілої нації. І згадка про внука, що «туп­цю тупотить», бо тільки-но вчиться ходити, не випадкова: автор вказує на нерозривний зв’язок поколінь, коли від діда до онука передаються ті найцінніші знання, традиції, уявлен­ня, які й дають можливість не загинути цілому народу. Останні рядки поетичного твору мають урочисто-піднесене звучання, на­голошуючи на вірі автора в світле майбутнє українців:

Роде рідний! Не стлумить Нашу жилаву породу — Сто вітрів в ногах лежить Мого роду і народу…

Трьома крапками в кінці твору Іван Драч дає можливість зро­зуміти, що історія українського народу не дописана, що і наступ­ним поколінням доведеться багато чого вписати в життєпис на­шої нації.

І, незважаючи на те, що кожен твір поета самобутній, і важко знайти два однакових образи, вся творчість Івана Драча пронизана наскрізною ідеєю – прагненням осягнути всю глибину і велич життя через щось, здавалося б, маленьке, але таке значне і важливе. Бачити оригінальне в буденному і буденне в оригінальному, мати розкуте мислення – це і є справжня поезія.