Система образів твору
Реалізуючи завдання зображення чуми як загального лиха, Камю створює колективний портрет оранців.
В експозиції роману наголошується на похмурій банальності їхнього одноманітного життя, позбавленого сильних почуттів і духовних поривань. Здається, ніби самим своїм невдалим розташуванням і недоладною архітектурою Оран пригнічує свідомість своїх мешканців. У цьому місті, що розташоване десь на манівцях цивілізованого світу й вражає своєю байдужістю до краси та романтики, люди немов приречені на існування «за звичкою», без несподіванок і потрясінь.
Отож не дивно, що моровиця щурів майже не порушила звичного ритму життя його мешканців. Однак згодом звістка про пошесть поклала край суспільному спокою. Офіційне визнання чуми і зумовлена ним блокада Орана породили в людях панічний страх, почуття занедбаності й самотності. Оранці відчули себе в'язнями, приреченими до страти. Це змусило їх під іншим кутом поглянути на своє існування. У розпачі деякі оранці штурмували охоронників міської брами, грабували порожні будинки тощо. Втім, головним було те, що більшість мешканців проклятого міста здобули почуття згуртованості перед навалою бід відкрили для себе цінність кожної миті життя.
На тлі колективного портрета оранців вияскравлюют окремі постаті борців з чумою.
Одним з перших б'є на сполох лікар Ріє, перу якого, з'ясовується у фіналі, і належить ця «хроніка». Від основ маси оранців, що до пошесті жили "неусвідомленим життям" його відрізняє відкритість екзистенційним питанням. Адже до трагедії Ріє день у день стикався з «межовими ситуаціями» день у день ішов він у бій проти смерті, що загрожувала йо пацієнтам. Лікарська практика навчила його покладати лише на власні сили, рішуче діяти й брати на себе відпо дальність за життя інших людей. Саме так герой поводиться під час пошесті. І не лише тому, що самовіддано боротися хворобою його зобов'язує клятва Гіппократа. У допомозі ти хто страждає, він вбачає свій моральний обов'язок, котр виконує без прекраснодушних слів, як буденну роботу.
Не випадково вести «хроніку» доручено саме цьому персонаж роману. Як людина, що перебуває в епіцентрі подій, Ріє має про noшесть найповніше уявлення. А як лікар він задає «літопису» потрібний тон, що за своєю фактографічною точністю та підкреслено сухим викладом наближається до медичного опису історії хвороби.
Найближчий сподвижник лікаря Ріє - Жан Тарру. Він оселився в Орані незадовго до трагедії. Життєлюбний і мужній, наділений почуттям внутрішньої свободи, він справляє враження неординарної особистості. Незвичайним був і його попередній життєвий шлях, якому, на відміну від біографій інших героїв твору, письменник приділяє помітну увагу. Син поважного прокурора, Тарру полишив рідний дім після того, як пережив стрес на судовому процесі, під час котрого його батько добився для обвинуваченого смертного вироку. Бунт проти законів буржуазного світу, на сторожі яких стояв батько-прокурор, привів юнака до «лівого» політичного руху. Однак і в середовищі революціонерів герой стикнувся з жорстокістю, якою на практиці супроводжувалися спроби встановити справедливий порядок речей. Як і батько-прокурор, лицарі революції виявилися невільними вбивцями. Відрізнялися лише політичні гасла, під якими проливалася кров.
Цей життєвий досвід назавжди прищепив Тарру відразу до політики. Замість колишньої віри у революцію він почав сповідувати віру у моральність. Переконання, що у будь-яких випадках потрібно «ставати на бік жертв, аби хоч якось обмежити розмах лиха», спонукає героя організувати в зачумленому Орані добровільні санітарні дружини. Він самовіддано {допомагає лікареві Ріє, щодня виявляючи справжній моральний стоїцизм, співчуття до таврованих чумою людей, безмежну відвагу. Героїчна вдача Тарру сповна розкривається у сцені його смерті від чуми.
Непростими шляхами до загону борців з чумою приходить паризький журналіст Раймон Рамбер. Відряджений до занедбаного алжирського міста, спочатку він почувається в Орані «стороннім». А відтак запевняє себе та інших, ніби оранська трагедія його не обходить. До того ж у Парижі він залишив кохану, і думка про тривалу розлуку з нею здається йому нестерпною. Все це спонукає героя вперто шукати засобів втечі з блокадного міста. Однак згодом Рамбер переглядає своє ставлення до подій, свідком яких він випадково став. Цінність індивідуального щастя тьмяніє на тлі оранської трагедії. Негідно й соромно, говорить герой, насолоджуватися особистим щастям у той час, коли від чуми гинуть тисячі людей. Тому він відмовляється від можливості покинути Оран і приєднується до соратників лікаря Ріє.
Чума зумовлює зрушення і у світогляді священика Панлю. Звістку про чуму він, згідно з християнською системою уявлень, тлумачить як Божу кару, наслану на оранців за їхні гріхи. У першій своїй проповіді він закликає паству покаятися, очиститися, покірно прийняти лихо, зрештою, не покладати надій на медицину, а цілком довіритися Господній волі. Однак поволі ідея покарання у свідомості Панлю поступається місцем ідеї милосердя, що вимагає усіма можливими засобами допомагати жертвам лиха. Ці переконання надихають його на участь у роботі санітарної дружини.
Протест проти пошесті абсурду й зла виникає і в душі непомітного службовця міської мерії Жозефа Грана. Образ цієї «маленької людини» є проводирем двох значущих для Камю тем - кохання та творчості. Щоправда, обидві вони набувають абсурдного характеру. Адже кохання Грана - це сумні рештки колишнього щастя, яке затонуло у плині буденності. Стомившись від нудьги подружнього життя, дружина покинула Грана. У цьому, вважає Гран, є і його провина: адже він не знайшов влучних слів - слів любові, які змогли б зупинити його Жанну. Відтоді Гран вперто шукає ці влучні слова, аби хоч із запізненням висловити свої почуття до колишньої дружини. Так само він шукає їх і у своїй літературній «творчості», що зводиться до постійного перероблення однієї-єдиної фрази, якою буцімто має починатися ненаписаний роман.
Фраза, яку з несамовитим завзяттям шліфує герой, змальовує чепурну амазонку, що погожим травневим ранком скакала верхи квітучими алеями Булонського Лісу. Такий «зачин» засвідчує, що задуманий твір має обертатися навколо теми кохання. «Цей ненаписаний роман, - зазначає літературознавець - задуманий Граном як спізніле освідчення, як спроба останнього пояснення; не випадково у мить відчаю замість численних «амазонок» він просто пише листа коханій: «Люба моя Жанно, сьогодні Різдво...»
Отже, любов і творчість утворюють духовну нішу, в якій цей герой знаходить спасіння від задушливої атмосфери мирного оранського життя. Однак реалії чуми унеможливлюють втечу у світ «чистого мистецтва» та журби, оповитої мріями про втрачене кохання. Це, зокрема, підкреслюється кричущим koнтрастом між наївно-ідилічним звучанням фрази про амазонку й страшною реальністю «міста-мученика». Та й сам Гран, який щоденно жертвує бажанням усамітнитися у «вежі із слонової кості» заради небезпечної і виснажливої роботи у санітарній дружині, втілює думку автора про те, що під час тяжких «хвороб» історії пристрасть митця до його мистецтва має поступитися місцем моральному обов'язкові взяти участь у битві зі злом.
Усіх цих героїв, різних за своїм світоглядом та життєвим досвідом, поєднує переконання у тому, що пошесть є «справою кожного». Адже за її умов, як зазначає у романі отець Панлю, «всіляка байдужість злочинна». (Правоту цього твердження письменник доводить на прикладі долі Коттара, якого байдужість до страждань співвітчизників і зосередженість на егоїстичних корисних інтересах перетворюють на невільного «спільника» чуми.) Важливо, що герої-борці обирають шлях активної протидії злу внаслідок вільного морального вибору, а не через нав'язаний ззовні (професією, релігією, ідеологією та іншими чинниками) обов'язок.
Ідея морального вибору є, власне, стрижнем кожного з персонажів «Чуми». Тому вони змальовані дещо схематично, як своєрідні ілюстрації різних «відповідей» на духовні питання, що постають перед людиною у «межовій ситуації». Автора цікавить насамперед не так психологія чи біографія його героїв, як їхнє екзистенційне кредо.
За логікою Камю, перемогти зло остаточно людина не в змозі. У фінальних рядках роману зазначено: «...бацила чуми ніколи не вмирає, ніколи не щезає, десятиліттями вона може дрімати десь у закрутку меблів або в стосі білизни, вона терпеливо вичікує своєї години в спальні, в підвалі, у валізі, в носовичках та паперах, і, можливо, настане день, коли на лихо людям чума розбудить пацюків і пошле їх конати на Вулиці щасливого міста». Однак це не означає, що жертовна боротьба Ріє та його товаришів проти чуми була марною. Вона своїм вищим сенсом обстоювала засадничі духовні цінності - моральну гідність, людяність, співчуття і самовіддану допомогу постраждалим, почуття відповідальності за і Долю суспільства - за умов натиску згубних сил.
«Трагічний гуманізм» бунту героїв Камю полягає у тому, що, навіть усвідомлюючи обмеженість своїх можливостей у боротьбі зі злом, вони не складають зброї.
"Чума" - це насамперед книжка про тих, хто чинить опір, а не про тих, хто здався, книжка про сенс існування, який знаходиться серед безладу життя.
.png)
