Прочитай казку
Як земля прокидається
Колись давно, коли зими були довгими і тихими, Земля мала
одну дуже важливу звичку — спати.
Щоосені вона позіхала так сильно, що з дерев злітало все листя.
Потягувалась — і трава жовтіла. А потім Хмари приносили їй
найпухнастішу ковдру на світі — білу, сніжну, холодну.
— Солодких снів, Земле, — шепотіли Хмари, вкриваючи поля й ліси.
— Дякую, — бурмотіла Земля крізь сон, і під ковдрою ставало тепло маленьким корінцям, жучкам і зернятам.
🔶🔶🔶
Та одного ранку — ще зовсім раннього, коли ніч ледь-ледь
посіріла — прийшло Сонце.
Воно не гримало і не кричало. Ні. Сонце підійшло тихо-тихо,
нахилилось і почало шепотіти.
— Земле… Земле, вставай. Вже час.
Земля ворухнулась.
— Ще п’ять хвилинок, — попросила вона.
— Земле, — усміхнулось Сонце і торкнулось ковдри теплою
долонею, — подивись, скільки всього тебе чекає.
І ковдра почала танути.
Спочатку по краях — там, де Сонце гріло найдужче. Сніжинки одна за одною перетворювались на маленькі краплинки води. Краплинки збирались у струмочки, струмочки — у потічки, і всі вони бігли вниз, у землю, де чекали корінці.
— Пийте! — сміялась вода, просочуючись крізь землю.
— Пийте, ми принесли вам весну!
🔶🔶🔶
Під землею в цей час спало маленьке Зернятко. Воно вже давно чуло, як надворі щось змінилось — земля стала м’якшою, тепло спускалось все глибше.
А тут ще й вода прийшла.
Зернятко потягнулось, розкрило маленький зелений паросток і сказало:
— Гадаю, час вирушати вгору.
І почало рости.
Спочатку — повільно, потім — швидше. Пробиралось крізь темну землю, як маленький мандрівник крізь густий ліс. Аж поки одного ранку — пух! — не виткнулось назовні.
Світ був яскравим. Холоднуватим. І таким великим!
— Привіт, — сказало Зернятко Сонцю.
— Привіт, — відповіло Сонце і зігріло його ще трошки.
🔶🔶🔶
Земля тим часом остаточно прокинулась, позіхнула — і з тієї позіхи по луках розбіглись перші квіти.
Вона подивилась на свою мокру, розталу ковдру і засміялась:
— Нічого, — сказала вона. — Хмари восени знову принесуть мені нову.
А вода, яка була ковдрою, вже піднімалась вгору — невидимими парами, угору до неба, щоб знову стати хмаркою.
Бо вода ніколи не зникає. Вона просто мандрує — з неба в землю, з землі в корінці, з корінців у листя, а з листя — знову в небо.
Кругом і кругом. З весни у зиму, і знову у весну.
🔶🔶🔶
І якщо ти наступного разу побачиш, як тане сніг — знай: це не кінець зими. Це Земля просто прокидається. І п’є свій ранковий чай.
.png)
.png)
