Ідеї «одухотворення» людини й життя засобами мистецтва, збереження національної культури, розвитку мови. Специфіка втілення античного міфу в п’єсі «Пігмаліон».

Ознайомтеся з письменником

Рольова гра

Я - БЕРНАРД ШОУ!

Я служу публіці, але не поклонюся їй.

Джордж Бернард Шоу

Я - Шоу Бернард (1856—1950) — англійський драматург ірландського походження, автор яскравих театрознавчих та літературно-критичних статей, лауреат Нобелівської премії (1925), громадський діяч.

МОЯ творчість стала важливою віхою

на шляху оновлення європейського театру.

Перегляньте освітній відеоролик!!!

Я письменник і драматург!

Основні твори: п’єси «Будинки вдівця» (1892), «Професія місіс Воррен» (1893), «Кандіда» (1894), «Учень диявола» (1897), «Цезар і Клеопатра» (1898), «Майор Барбара» (1905), «Пігмаліон» (1912), «Дім, де розбиваються серця» (1916), публіцистика: «Довідник революціонера» (1903), «Війна з точки зору здорового глузду» (1914), літературна критика: «Квінтесенція ібсенізму» (1891).

ЛІТЕРАТУРНА ТВОРЧІСТЬ

ДЖОРДЖА БЕРНАРДА ШОУ

Літературну творчість Дж. Б. Шоу розпочинав як романіст. У 1879—1883 рр. він написав романи «Незрілість», «Нерозумний шлюб», «Кохання артистів», «Професія Кешеля Байрона» і «Соціаліст-одинак», у яких захоплено опоетизував людину праці, засудив експлуатацію, проголосив близькі до соціалістичних ідеї. Щоправда, успіху вони не мали, а літературознавцям цікаві блискуче побудованими діалогами, яскраво вираженим нахилом до діалогізованої форми оповіді, в чому вгадувався майбутній драматург. У 80-х роках Дж. Б. Шоу бере активну участь у діяльності реформістського Фабіанського товариства, яке виступало за перехід до соціалізму шляхом поступових реформ. Свою назву воно отримало за ім’ям римського полководця Фабія Кунктатора, який уславився тактикою вичікування й ухилення від рішучих зіткнень із супротивником. На зібраннях фабіанців дискутували про боротьбу із соціальною несправедливістю.
Творчий шлях Шоу-драматурга розпочався в 90-ті роки ХІХ ст., у період домінування в театрах Європи п’єс переважно розважального характеру — т. зв. «добре зроблених мелодрам». Особливо популярна така драматургія була у Франції (Скриба, Сарду, Ож’є). В Англії здебільшого ставили п’єси зарубіжних драматургів.
Боротьбу за нову драму Дж. Б. Шоу розпочав як теоретик — із пропаганди творчості Г. Ібсена. Саме на той час припадають перші постановки на англійській сцені його п’єс: в 1889 р. — «Лялькового дому», в 1891 р. — «Привидів». Відгуком на ці події, своєрідним художнім маніфестом новітньої драми, стала його праця «Квінтесенція ібсенізму» (1891), в якій Дж. Б. Шоу формулює думки, що згодом утворюватимуть концептуальне ядро його драматургії. Для нього Г. Ібсен — не лише новатор драми, а й творець нових суспільно-етичних принципів. «Ібсен задовольняє потреби, не вгамовані Шекспіром. Він показує нам не тільки нас самих, але нас самих у наших власних обставинах. Те, що трапляється з його героями, трапляється і з нами». У «Квінтесенції ібсенізму» Дж. Б. Шоу намітив контури образу свого позитивного героя — людини гострого розуму, яка реалістично дивиться на світ, тверезо оцінює дійсність, керується у вчинках не романтичними ілюзіями, а вимогами розуму. Він протиставляє «реаліста» і «романтика», людину справи і словоблудну людину, розвінчує несправжні ідеали. Такі типи героїв — у багатьох його п’єсах.
Новаторство Ібсена-драматурга він убачав у наснаженні його п’єс раціональними, сповненими тонким підтекстом дискусіями, які в найрізноманітніших формах стали головним осердям і п’єс Шоу.
Драматургія Дж. Б. Шоу гостра, проблемна, дійові особи завжди є носіями певних поглядів, у зіткненні яких автор виражає своє бачення світу. «Я пишу п’єси з певним наміром прищепити народу власні переконання… Іншого поштовху до написання п’єс у мене немає. Вся велика література є журналістикою… Нехай інші культивують те, що називають журналістикою», — зізнавався він в одній із своїх статей. Побудована на почуттях і пристрастях драма, на його думку, віджила своє: «Нормальна драма повинна мати інтелектуальний характер: проблема — нормальний матеріал для драми». Він мріяв про інтелектуальний театр, у якому б актори і глядачі аналітично осмислювали дійсність, вилущували сутність явища і суспільної проблеми, а не сприймали гарну обгортку за справжнє значення факту.
Дж. Б. Шоу рішуче заперечував розважальне мистецтво як комерційну індустрію. Тому й обурився, коли один із критиків назвав його майстром тонкої інтелектуальної розваги. Драматург був переконаний, що театр не може приносити насолоду, він має викликати почуття, далекі від насолоди, які збуджують страх і навіть жах. Призначення його — навертати людей до гуманістичного світовідчуття, викликати страждання. Як автор Шоу вважав, що досягає свого, спостерігаючи, як п’єса «звихрює» думку глядачів, змушує їх сперечатись. Нерідко вони опонували авторові, висловлювали своє бачення розвитку подій, на певний час стаючи співавторами його п’єс. Тому багато творів драматурга мають відкриті фінали. У них він не дає остаточного розв’язання порушених проблем: читачі та глядачі самі мають знайти відповіді на них. Дж. Б. Шоу вміло тримав їх у напрузі впродовж п’єси, змушував стежити за розвитком авторської думки. Передумовою цього було порушення важливих суспільних питань. Не було жодної події або явища в житті Ірландії, Англії, Європи, всього світу, на які б Шоу не відгукнувся як драматург чи публіцист. «…Людина, що пише про себе і про свій час, — стверджував він, — це одночасно й людина, яка пише про всі епохи і всі народи».

Я - ДИВАК!

Переглянь відео

Цікаві ФАКТИ про мене!!!

У 1926 році Б. Шоу було вручено Нобелівську премію «за творчість, відзначену ідеалізмом і гуманізмом, за іскрометність, яка часто поєднується з винятково поетичною красою». Бернард Шоу відмовився від премії, бо був рішучим противником усіляких премій. Її отримав посол Англії, а гроші Шоу передав до фонду перекладачів.

Бернард Шоу помер у 94 роки. За його бажанням тіло було спалене без релігійних обрядів, а прах змішаний з прахом дружини і розвіяний в його улюбленому саду. «Я віддаю перевагу саду, а не монастирю!» - говорив Шоу, маючи на увазі Вестмінстерське абатство, усипальню великих людей Англії. Навіть про смерть він говорив жартома, як справжній майстер парадоксу.

Хвилинка ерудита.

Широковживаний у сучасній англо-американській і навіть в українській мові вигук «Вау», який так полюбляла квіткарка Еліза, набув по­пулярності саме завдяки п'єсі Б. Шоу.

Парадокси Бернарда Шоу

Бернард Шоу підкрес­лював значення парадоксальних трактувань явищ у Генріка Ібсена, коли загальноприйняті закони й норми, фаль­шиві стосунки перетворюються на свою протилежність, виявляючи справжню сутність за допомогою парадоксу - думки, що суперечить усталеним поглядам. Парадокс був головним прийомом і в п'єсах Бернарда Шоу, ставши за­собом відображення аномального, алогічного життя, в якому кожне явище, кожне поняття містить протилеж­ний зміст, виявляючи «банальну безглуздість і зовніш­ню оманливість навколишнього світу». Парадокс у поєд­нанні з дискусією надавав п'єсам письменника особливої гостроти й проблемності. Багато висловлювань видат­ного драматурга і сьогодні не втратили свою актуаль­ність і глибокий зміст, вражають дотепністю. Так, Бернард Шоу писав:

• Ті, які найбільше вчать, найменше знають.

• Стиль, як ніс: двох однакових не буває.

• Гроші не роблять при яскравому світлі.

• Ненависть - помста боягуза за пережитий ним страх.

• Не люби ближнього, як самого себе. Це нахабство, якщо ти собою задоволений, і образа, якщо не задоволений.

• Не роби іншим того, що б ти хотів, аби вони робили для тебе. У них можуть бути інші смаки.

• Життя для мене не танення свічки. Це щось схоже на чудовний факел, який потрапив мені до рук на мить, і я хочу змусити його палати якомога яскравіше, перш ніж передати наступним поколінням.

• Коли ми перестаємо робити - ми перестаємо жити.

• Людина, яка страждає від зубного болю, вважає щасливи­ми всіх, у кого не болять зуби. Бідняк робить таку саму по­милку щодо багатих.

• Розумна людина пристосовується до навколишнього світу; безглузда наполегливо намагається пристосувати світ до себе. Тому прогрес завжди залежить від безглуздих людей.

Виконайте завдання

Дай відповіді на запитання

1. Що таке парадокс?

2. Кого із англійських письменників називали принцом парадоксів?

3. Пригадайте парадокси Оскара Уайльда.

4. Прокоментуйте парадокс, який вам найбільше спо­добався.

5. Людиною якої вдачі постає Б. Шоу в своїх парадоксах?

6. Що спільного між парадоксами Б. Шоу та О. Уайльда?

7. Якими гранями доповнилося для вас, поняття "ан­глійський гумор" після ознайомлення з парадоксами О. Уайльда та Б. Шоу?

Специфіка втілення античного міфу

у п’єсі «Пігмаліон"

Прослухай короткий зміст п'єси "Пігмаліон"

Міркуй! Поясни!

Глоссарій

Ремінісценція – це елемент художньої системи, що відсилає до раніше прочитаного, почутого або побаченого твору мистецтва, неявна цитата.

Метаморфоза – це перетворення.

Кокні (англ. cockney) — зневажливо-глузливе прізвисько уродженця Лондона зі середніх і нижчих верств населення. Так також називають один з найвідоміших типів лондонського просторіччя, яким розмовляють представники нижчих соціальних верств населення Лондона.

Відповідно до повір'я, істинний кокні — це житель Лондона, що народився в межах чутності дзвонів церкви Сент-Мері-ле-Боу.

Для діалекту кокні характерна особлива вимова, неправильність граматики, а також римований сленг. Деякі англомовні актори для досягнення комічного ефекту використовують у своїй промові фальшивий акцент, схожий на кокні, який досить часто називають «мокні» (mockney від mock — насмішка).

Кокні у 21 століття

У сучасному Іст-Енді діалект кокні витісняється новим із сильним впливом мови вихідців із Вест-Індії. Цей діалект часто називають джафайканським. Деякі риси кокні в ньому все ще зберігаються. З іншого боку, діалект кокні мігрував за межі Лондона на його околиці.

Леді — термін для позначення дівчини чи жінки з різними конотаціями. Колись використовувався для опису лише жінок високого соціального класу чи статусу, еквівалент лорда, тепер він може стосуватися будь-якої дорослої жінки, подібно тому, як джентльмен може використовуватися для чоловіків. Неофіційне використання іноді є евфемістичним («леді ночі» для повії) або, на американському сленгу, поблажливим у прямому зверненні (еквівалент «містер» або «чоловік»).

Джон Вільям Вотерхаус «Леді з Шалотт»,

1888 (Галерея Тейт, Лондон, Англія)

«Леді» також є офіційним титулом у Великій Британії. «Леді» вживається перед прізвищем жінки зі шляхетським титулом або почесним титулом suo jure (за її власним правом), або дружини лорда, баронета, шотландського феодального барона, лерда або лицаря та також перед ім'ям дочки герцога, маркіза або графа.

Характеристика образу Елізи Дулітл.

Дівчина походить із самих низів Лондона (вона напівсирота, донька сміттяра). Вона має сильний незалежний характер, трудолюбна й добра, привітна й доброзичлива. Життя її зовсім не легке, але вона намагається зберегти свою людську гідність. Потрапивши до будинку професора Хіггінса, вона жадібно сприймає справжні багатства духовної культури, з великим бажанням відвідує художні вистави, концерти класичної музики, а прийшовши додому, одразу ж підбирає ноти почутої нею музики, навіть Брамса чи Бетховена. Володіючи винятковими лінгвістичними здібностями, Еліза дуже швидко опановує літературну мову.

Старанна й вимоглива до себе, вона намагається отримати якомога більше знань, займається самовдосконаленням, вивчає правильність манер. Еліза була надзвичайно привабливою зовні. Отже, в образі Елізи гармонійно поєдналися краса зовнішня й духовна. Але їй все-таки не вдалося зробити те, що вдалося зробити Галатеї: творець не закохався у своє створіння.

Висновок. Формування почуття власної гідності Елізи Дулітл як її шлях від малопривабливої квіткарки-кокні до «чарівної леді» - підґрунтя для "фантастичного між-класового стрибка" (Б. Шоу).

Завдання

1. Чи можна ставити експерименти над людьми?

2. Як ви оцінюєте вчинок професора Хіггінса?