Давньогрецькі міфи "Дедал і Ікар", "Орфей і Еврідіка".

Переглянь та запиши теоретичний матеріал в робочий зошит!

Грецька міфологія входить у поняття Античність - сукупність історичних і культурнихнадбань давніх греків і римлян, яка утворила фундамент європецської культури.

...... Геракл - один із найпопулярніших грецьких героїв. Дванадцять подвигів Геракла стали основою багатьох міфів і творів мистецтва.

...... Дедал був славетним митцем. Із пташиного пір"я й воску він зробив для себе й свого сина Ікара великі крила, на яких вони піднялися високо в небо.

...... Орфей - славетний співець і поет спустився за померлою дружиною Еврідікою до царства Аіда.

Прослухай та переглянь міф про Дедала та Ікара

Опрацюйте текст міфу за переказом Катерини Гловацької

"Дедал та Ікар"

https://tvir.biographiya.com/dedal-ta-ikar-gero%d1%97-mifi-davno%d1%97-greci%d1%97-xrestomatiya-z-zarubizhno%d1%97-literaturi/

ДЕДАЛ ТА ІКАР – ГЕРОЇ – МІФИ ДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ – Хрестоматія з зарубіжної літератури

Колись, за сивої давнини, в Афінах жив великий митець, різьбяр і будівничий Дедал, нащадок царського роду. Кажуть, сама Афіна Паллада навчила його різних ремесел. Дедал зводив великі палаци і храми, що вражали всіх своєю стрункою будовою, а для тих палаців і храмів сам різьбив із дерева постаті безсмертних богів, такі гарні, що потім люди століттями дбайливо їх зберігали.

Учнем Дедала став його небіж Талос, ще підліток. Якось Талос знайшов на землі гадючу щелепу, уважно придивився до неї і невдовзі змайстрував пилку – нову річ для тодішніх людей. Він же придумав і гончарський круг, щоб легше й краще ліпити на ньому всякий посуд. А як вирізував той круг із дерева, то винайшов циркуль, що ним і тепер користуються люди.

Афіняни довідалися про надзвичайний хист Дедалового учня і справедливо гадали, що незабаром він перевершить свого вчителя. Та як же тяжко вразила Афіни звістка про те, що Талос, гуляючи з Дедалом по Акрополю, спіткнувся і впав з висоти. В його смерті афіняни звинуватили Дедала і засудили митця до вигнання.

Кинув Дедал напризволяще свою майстерню, сів на корабель, довго плив і нарешті дістався до острова Кріт. Царював там Мінос, чоловік розумний і владний. Він одразу запросив до себе Дедала, загадав йому багато роботи, був щедрий і спершу навіть ласкавий. Він одружив Дедала з гарною критянкою, і та народила афінянинові сина Ікара. Та митець тяжко сумував за батьківщиною і почувався на Кріті рабом.

Потім Дедал збудував дивовижний палац. Царя Міноса спіткала велика біда: Пасіфая народила йому сина, що мав тіло чоловіка, а голову – ніби в бика, та ще й бичачий хвіст теліпався у нього іззаду. І от, щоб сховати від сторонніх очей Мінотавра – так назвали те страховисько – та щоб він сам не накоїв якого лиха, цар Мінос наказав Дедалові звести особливу споруду.

І Дедал звів Лабіринт, хитромудрий палац, де покої та переходи були такі заплутані й начебто схожі, що ніхто не міг знайти з нього виходу. Всередині цього Лабіринту й поселили Мінотавра.

Минали роки, а Дедал ніяк не міг забути далекої батьківщини. Дружина його померла, і тоді він надумав будь-що дістатися із сином до Афін.

Митець знав, що Мінос ніколи його не відпустить і що ніхто, боячись царського гніву, не допоможе йому втекти, а варта впіймає і приведе назад до палацу.

– Справедливий Міносе! – звернувся нарешті Дедал до царя. – Відпусти мене на батьківщину. Відпусти мене і сина мого Ікара!

Та Мінос не схотів і слухати про це, хоч як умовляв його ревно Дедал. Зрозумів тоді митець, що може він звіритися тільки на себе, на свою голову й руки.

Якось сидів Дедал при березі моря, журно дивився на білих чайок і раптом йому сяйнула смілива думка: “Нехай Мінос закрив мені путь через море, але небо не його володіння, небо вільне! Треба навчитись літати в птахів!” Дедал аж зірвався на ноги і гордо крикнув:

– Могутній Зевсе! Не гнівайся на мене за те, що я не корюся твоїм законам. Я, смертний, піднімусь у небесний простір.

Тепер увесь вільний час Дедал робив із пташиного пір’я великі крила. Біля нього крутився Ікар, і хоч заважав батькові в його дивній роботі, але той не гнав хлопця.

Нарешті крила були готові, великі – Дедалові, трохи менші – Ікарові. Митець прикріпив свої до спини й до рук, змахнув ними і легко знявся ‘В повітря. Покружлявши, він опустився на землю і став повчати Ікара.

– Не можна підійматися дуже високо, синку, бо сонце там палюче, воно розтопить віск – і пір’я розсиплеться. А низько над морем теж не лети, щоб хвилі не намочили тобі крил. Треба триматися середини, запам’ятай це, Ікаре, тільки середини. Будь слухняний, не шукай власної дороги, а лети просто за мною.

Наступного дня вони знялись у безхмарну блакить. Ніхто в царському палаці того не бачив. Бачили тільки орачі в полі, бачив пастух, що гнав череду, бачив рибалка. Усі вони аж уклякли, подумавши, що то летять безсмертні боги.

Ікар спершу слухняно летів за батьком. Почуття лету, дивовижне, незнане, сповнило його душу неймовірною радістю. Яке щастя змахнути, наче могутній птах, великими крильми і відчути, що вони підносять тебе ще вище. У захваті Ікар забув за батькову засторогу й полинув вище, ще вище, аж до золотого сонця.

Зненацька хлопець із жахом відчув, що крила вже не так міцно тримають його, як спершу. Пекуче сонячне проміння розтопило віск, пір’я посипалося додолу, і марно тепер юнак махав уже безкрилими руками.

– Батьку, батьку, я гину! – відчайдушно крикнув Ікар і зник серед зелених морських хвиль.

Не чув того крику Дедал, та, ще раз озирнувшись, не побачив за собою Ікара. Розпачливо кружляв він у повітрі, гукаючи сина, а тоді примітив на хвилях розкидане пір’я. Нещасний батько все зрозумів і мало не збожеволів з горя, та мусив летіти далі, до найближчого берега.

То був чималий острів. Довго блукав по ньому Дедал, поки хвилі прибили до берега юнакове тіло. Убитии горем Дедал поховав тут сина, і відтоді той острів зветься Ікарія, а море довкола люди і досі звуть Ікарійським. І цікаво, що втіленням одвічної мрії людства про крила став не розумний, розважливий Дедал, а неслухняний, завзятий хлопець Ікар, який першим відчув радість вільного лету і віддав за це власне життя.

Переказала Катерина Гловацька

У Стародавній Греції були напрочуд розвинуті різні ремесла й види мистецтва. У зв’язку з цим у багатьох міфах порушуються проблеми творчого пошуку й змальовано образ творця. Дедал був славетним скульптором, будівничим, різьбярем, винахідником різних інструментів. Саме ймення Дедал з грецької означає робити по-мистецькому. Із пташиного пір’я й воску Дедал зробив для себе та свого сина Ікара великі крила, на яких вони піднялися високо в небо. У захваті, забувши батькову пересторогу, Ікар полинув вище, аж до сонця. Віск на його крилах розтанув, і юнак загинув, а нещасний батько не зміг його врятувати… Образи Дедала й Ікара стали втіленням нестримного творчого пошуку попри небезпеки й перешкоди на цьому шляху.

Ван Дейк. Дедал та Ікар. (1615- 1625рр.)

Дайте відповіді на запитання

1. Розкажіть про працю Дедала В Афінах.

2. Охарактеризуйте образ митця Дедала.

3. Як він потрапив на острів Крит до царя Міноса?

4. Опишіть творіння Дедала, які він зробив на острові Крит.

5. Що спонукало Дедала створити крила?

6. Розкажіть про політ Дедала й Ікара. Чому він завершився трагічно?

7. Дайте власну оцінку вчинкові Ікара. Його прагнення злетіти вище – це нерозважливість, неслухняність чи прагнення досягти високої мети? А можливо, щось інше? Доведіть свою думку. (Відповідь з 5-6 речень)

Мистецтво і література

"ІКАР" – ЯРОСЛАВ ІВАШКЕВИЧ (твір для роздумів)

Література для справжніх читачів

У Брейгеля є картина під назвою “Загибель Ікара”. Глянувши на неї, бачиш селянина, що оре землю на високому березі моря, пастуха, що спокійно пасе свою отару, рибалку, що витягає з моря свої вудки, мирне місто вдалині. Морем пливе корабель з нап’ятими вітрилами, а на палубі купці розмовляють про свої справи. Словом, ми бачимо буденне життя з його звичайними людськими клопотами й турботами. І тільки придивившись уважно, помічаємо в одному куточку дві ноги, що стирчать із води, та кілька пер у повітрі над морем, вирваних силою падіння з майстерно сконструйованих крил. Ікар щойно впав. Цей сміливець, приробивши собі крила, за грецькою легендою, піднявся високо в небо, так високо, що опинився поблизу сонця. Сонячне проміння розтопило віск, яким він приліпив до крил ряд пер, і юнак упав. Трагедія завершилась — ось він тоне, поринає в море, але люди цього не зауважили. Ані селянин, що оре, ані купець, що пливе вдалину, ані пастух, що втопив очі в небо,- ніхто не помітив смерті Ікара. Лише поет чи маляр побачив його загибель і оповів про неї нащадкам.

Ця картина постає мені перед очима щоразу, коли я згадую один випадок, свідком якого був. Сталося це у червні 1942 чи 1943 року. На Варшаву спадав чудовий літній вечір; химерні тіні лягали від зруйнованих стін, осяяних рожевим світлом вечірньої заграви, усюди панував жвавий рух, люди поспішали сісти в трамвай, щоб добратися додому перед комендантською годиною, і в натовпі цивільних губилися вже нечисленні в цю пору військові мундири. Тому, хто дивився в такі хвилини на варшавські вулиці, людні й особливо гарні в це тихе червневе надвечір’я, на мить могло здатися, що в місті нема окупантів. Але тільки на мить…

Я стояв на трамвайній зупинці на розі Трембацької і Краківського Передмістя. Червоні трамваї, мов величезні туші, один по одному з гучним дзенькотом сунули Краківським передмістям. Люди юрбами пхались у вагони, висли на приступках, вилазили на їх буфери, гронами звисали ззаду і з боків. Коли-не-коли проносилась червона “нулівка”, призначена тільки для німців і тому майже порожня. Я досить довго чекав вагона, в який можна було б утиснутись. А коли такий вагон нарешті під’їхав, у мене вже пропала охота сідати в нього, мені було хороше серед цього натовпу, байдужого до мого існування. Переді мною на своїм високім п’єдесталі стояв Міцкевич, навколо пам’ятника, як завжди, цвіли й пахли скромні квіти; перед костьолом кармелітів зі скреготом завертали автомашини; розлягалися голосні викрики хлопчаків, що продавали газети; торговці цигарками й тістечками роїлися перед яскраво освітленим магазином; у крамничках з гуркотом опускали жалюзі й загартовували вікна та двері; у скверику, де старші люди й молодь позаймали на лавах геть усі місця, цвірінькали горобці, так само густо пообсідавши миршаві деревця,- і все це помалу огортала блакитна сутінь літнього вечора. В ці хвилини я чув, як б’ється серце Варшави, й несамохіть зволікав, щоб іще трохи побути серед людей і разом з ними втішатися цим літнім вечором.

Раптом я побачив, як один юнак, котрий ішов од вулиці Беднарської, вельми необачно вискочив із-за трамвая, що вже рушав, і, ставши на маленькім острівці лицем до бруку й спиною до колії, утопив очі в книжку, з якою виринув із густих сутінків. Йому було років п’ятнадцять, щонайбільше шістнадцять. Читаючи, він раз у раз стріпував білим, як льон, чубом, відкидаючи пасмо, що спадало йому на лоба. Одна книжка стирчала в нього з бічної кишені, другу він тримав перед очима, певно, не маючи сили від неї відірватись. Мабуть, він щойно взяв її в товариша або в підпільній бібліотеці, і, ще не дійшовши додому, тут – таки, на вулиці, став переглядати. Я жалкував, що не бачу, яка це книжка, здалеку вона скидалася на підручник, але, мабуть, жоден підручник не міг би так зацікавити юнака. Може, то були вірші? А, може, якась книжка з економіки? Не знаю.

Хлопчина якийсь час стояв на острівці, поринувши в читання. Він не звертав уваги на штовхани, ні на юрби людей, що пхались до вагонів. Кілька трамваїв червоними смугами промайнули позад нього, а він усе не відкривав очей од книжки. Та чи йому набридли штовхани й галас навколо, чи, може, хлопець підсвідомо відчув, що треба поспішати додому,- нараз я побачив, як він, уткнувши носа в книжку, ступив з острівця на брук,- просто під колеса автомобіля.

Розлігся скрегіт гальм і виск шин, що ковзали по асфальту, автомобіль, щоб не переїхати хлопця, різко звернув убік і спинився на самому розі Трембацької. Я з жахом побачив, що це машина гестапо. Юнак із книжкою хотів обминути її. Але в цю мить ззаду відчинилися дверцята і на брук вистрибнуло двоє чоловіків у касках із черепами. Вони опинилися біля юнака. Один із них щось гортанно закричав, другий широким глумливим жестом запросив хлопця в машину…

Я й досі бачу цього юнака, як він стоїть перед дверцятами автомобіля, розгублений, зніяковілий… Як відмагається, наївно крутячи головою, мов дитина, яка обіцяє, що вже більше ніколи не буде… “Я ж нічого не зробив,- здавалося, казав він,- я тільки так…” Показував на книжку – ось, мовляв, причина його неуважності. Ніби їм можна було щось пояснити. Він не хотів сідати в машину, передчуваючи свою загибель.

Жандарм зажадав, щоб юнак показав документи, вихопив добуту конкарту і брутально штовхнув його в машину. Другий допоміг йому, хлопець вліз усередину, за ним гестапівці; грюкнули дверцята, і машина, рвонувши з місця, помчала в бік Алеї Шуха…

Автомобіль зник з очей. Я оглядівся довкола, шукаючи іще в кого-небудь співчуття, розуміння того, що тут скоїлось. Адже юнак із книжкою загинув. На превеликий мій подив, я побачив, що ніхто не помітив цієї події. Все, що я описав, сталося так швидко, так блискавично, а кожен у вуличнім натовпі був такий заклопотаний і так поспішав, що ніхто не завважив, як схопили юнака. Жінки, що стояли біля мене, сперечались, яким номером трамвая їм зручніше їхати, два чоловіки закурювали за трамвайним стовпом, перекупка, поставивши під стіною кошика, безупинно, мов буддійське закляття, повторювала: “Цитрини, цитрини; гарні цитрини!”, а інші юнаки перебігали вулицю, наздоганяючи трамваї і ризикуючи попасти під інші машини… Незрушно стояв Міцкевич, і пахли квіти, і берізки та горобини навколо пам’ятника гойдались од легкого вітерця. Зникнення цієї людини нікого не обходило. Тільки я спостеріг, як Ікар потонув.

Ще довго я стояв на місці, очікуючи, поки натовп зрідіє. Гадав, що, може, “Михась” – так я в думці назвав його – вернеться. Уявляв собі його домівку, батьків, що чекають на нього, матір, яка готує вечерю, і в голові мені ніяк не вкладалося, що вони ніколи не дізнаються, як загинув їхній син. Знаючи звичаї окупантів, я не припускав, що юнак може вирватися з їхніх пазурів. А як безглуздо він попався! Безтямна жорстокість, з якою схопили цього юнака, схвилювала мене до глибини душі, хвилює ще й досі.

Ті, котрі полягли в борні, ті, котрі знали, за що гинуть, може, втішалися свідомістю того, що гинуть недаремно. А скільки ж було таких, як мій Ікар, що гинули в морі забуття, через якийсь жорстоко-безглуздий випадок!

Настав вечір, місто засинало гарячковим, нездоровим сном… Я врешті відірвався від мого стовпа, минув пам’ятник Міцкевичу і пішки подався додому… Але мене весь час переслідував образ Михася,- хлопець хитав головою, ніби кажучи: “Ні, ні, все це тільки через мою книжку… Тепер я вже буду уважніший”.

Переклала з польської ОЛЕНА МЕДУЩЕНКО

Переглянь або прослухай матеріали цього блоку

за міфом "Орфей і Еврідіка"

«ОРФЕЙ І ЕВРІДІКА» з міфів Давньої Греції — це цікава історія кохання.

"ОРФЕЙ У ПІДЗЕМНОМУ ЦАРСТВІ"

Великий співець Орфей, син річкового бога Еагра і музи Калліопи, жив у далекій Фракії. Дружиною Орфея була прекрасна німфа Еврідіка. Палко кохав її співець Орфей. Але недовго тішився Орфей щасливим життям з дружиною своєю. Одного разу, незабаром після весілля, прекрасна Еврідіка збирала зі своїми юними жвавими подругами німфами весняні квіти в зеленій долині. Не помітила Еврідіка в густій траві змії і наступила на неї. Вжалила змія юну дружину Орфея в ногу. Голосно скрикнула Еврідіка і впала на руки подруг, що підбігли. Зблідла Еврідіка, склепились її очі. Отрута змії урвала її життя. Жах охопив подруг Еврідіки і далеко рознісся їх скорботний плач. Почув його Орфей. Він поспішає в долину і бачить холодний труп своєї ніжно коханої дружини. В розпачі Орфей. Не міг примиритися він з цією втратою. Довго оплакував він свою Еврідіку, і плакала вся природа, чуючи його сумний спів. Нарешті, вирішив Орфей спуститися в похмуре царство душ померлих, щоб ублагати владику Аїда і дружину його Персефону повернути йому дружину. Крізь темну печеру Тенару спустився Орфей до берегів священної ріки Стіксу. Стоїть Орфей на березі Стіксу. Як переправитись йому на той берег, туди, де лежить похмуре царство владики Аїда? Навколо Орфея товпляться тіні померлих. Ледве чути стогін їх, подібний до шелесту падаючого листу в лісі пізньої осені. Ось почувся здалеку плескіт весел. Це наближається човен перевізника душ померлих Харона. Причалив Харон до берега. Просить Орфей перевезти його разом з душами на той берег, але відмовив йому суворий Харон. Хоч як благав його Орфей, все чує він одну відповідь Харона — «Ні!» Ударив тоді Орфей по струнах своєї золотої кіфари, і широкою хвилею рознеслися по березі похмурого Стіксу звуки її струн. Своєю музикою зачарував Орфей Харона; слухає він гру Орфея, спершись на своє весло. Під звуки музики ввійшов Орфей у човен, відштовхнув його Харон веслом від берега, і поплив човен через темні води Стіксу. Перевіз Харон Орфея. Вийшов він з човна і, граючи на золотій кіфарі, пішов похмурим царством душ померлих до трону бога Аїда, оточений душами, що позліталися на звуки його кіфари. Граючи на кіфарі, наблизився до трону Аїда Орфей і схилився перед ним. Дужче вдарив він по струнах кіфари і заспівав; він співав про своє кохання до Еврідіки і про те, яке щасливе було його життя з нею в світлі дні весни. Але швидко минули дні щастя. Загинула Еврідіка. Про своє горе, про муки розбитого кохання, про свою тугу за померлою співав Орфей. Все царство Аїда слухало спів Орфея, всіх зачарувала його пісня. Схиливши на груди голову, слухав Орфея бог Аїд. Припавши головою до плеча чоловіка, слухала пісню Персефона; сльози смутку тремтіли на її віях. Зачарований звуками пісні Тантал забув голод і спрагу, що мучать його. Сізіф припинив свою тяжку, марну працю, сів на той камінь, який він котив на гору, і глибоко-глибоко замислився. Зачаровані співом, стояли Данаїди, забули вони про свою бездонну посудину. Сама грізна трилика богиня Геката закрилася руками, щоб не видно було сліз на її очах. Сльози блищали й на очах Еріній, які не знають жалощів, навіть їх зворушив своєю піснею Орфей. Але ось все тихше бринять струни золотої кіфари, стихає спів Орфея, і завмер він, як ледве чутний подих смутку. Глибока мовчанка панувала навколо. Порушив цю мовчанку бог Аїд і спитав Орфея, чого прийшов він в його царство, про що він хоче просити його. Заприсягся Аїд незламною клятвою богів — водами ріки Стіксу, що виконає він просьбу чудового співця. Так відповів Орфей Аїдові: — О, могутній владико Аїде, всіх нас, смертних, приймаєш ти у своє царство, коли кінчаються дні нашого життя. Не для того прийшов я сюди, щоб дивитися на ті страхіття, які сповнюють царство твоє, не для того, щоб повести з собою, як Геракл, стража твого царства — триголового Кербера. Я прийшов сюди благати тебе, щоб відпустив ти назад на землю мою Еврідіку. Поверни її знову до життя; ти бачиш, як я страждаю за нею! Подумай, владико, коли б відібрали в тебе дружину твою Персефону, адже й ти страждав би. Не назавжди ж повертаєш ти Еврідіку. Вернеться знову вона в твоє царство. Коротке життя наше, владико Аїде. О, дай Еврідіці зазнати радощів життя, адже вона зійшла в твоє царство такою юною! Замислився бог Аїд і відповів Орфеєві: — Гаразд, Орфею! Я поверну тобі Еврідіку. Веди її назад до життя, до світла сонячного. Але ти мусиш виконати одну умову, ти підеш уперед слідом за богом Гермесом, він поведе тебе, а за тобою буде йти Еврідіка. Але під час подорожі по підземному царству ти не повинен оглядатися. Пам’ятай! Оглянешся — і зараз же покине тебе Еврідіка і повернеться назавжди в моє царство. На все був згоден Орфей. Поспішає він швидше йти назад. Привів швидкий, мов думка, Гермес тінь Еврідіки. З захопленням дивиться на неї Орфей. Хоче Орфей обняти тінь Еврідіки, але зупинив його бог Гермес, промовивши: — Орфею, адже ти обіймаєш лише тінь. Підемо швидше: важкий наш шлях. Рушили в дорогу. Попереду йде Гермес, за ним Орфей, а за ним тінь Еврідіки. Швидко минули вони царство Аїда. Перевіз їх через Стікс у своєму човні Харон. Ось і стежка, яка веде на поверхню землі. Важкий шлях. Стежка круто здіймається вгору, і вся вона завалена камінням. Навколо глибокі сутінки. Ледве вимальовується в них постать Гермеса, який іде попереду. Та ось далеко спереду замріло світло. Це вихід. Ось і навколо немов посвітлішало. Коли б Орфей тепер оглянувся побачив би він Еврідіку. А чи йде вона за ним? Чи не залишилася вона у сповненому мороком царстві душ померлих? Можливо, вона відстала, адже дорога така важка! Відстала Еврідіка і буде приречена на вічне блукання в темряві. Орфей притишує ходу, прислухається. Нічого не чути. Та хіба можна чути кроки безтілесної тіні? Все дужче охоплює Орфея тривога за Еврідіку. Все частіше він зупиняється. А навколо дедалі світлішає. Тепер ясно розгледів би Орфей тінь своєї дружини. Нарешті, забувши все, він зупинився і обернувся. Майже поряд себе побачив він тінь Еврідіки. Простяг до неї руки Орфей, але далі, далі тінь і зникла в темряві. Немов скам’янілий стояв Орфей, охоплений розпачем. Йому довелося пережити вдруге смерть Еврідіки, а винуватцем цієї другої смерті був він сам. Довго стояв Орфей. Здавалося, життя покинуло його, здавалося, що це стоїть мармурова статуя. Нарешті, поворухнувся Орфей, зробив крок, другий, і пішов назад, до берегів темного Стіксу. Він вирішив знову вернутися до трону Аїда, знову благати його повернути Еврідіку. Але не повіз його старий Харон через Стікс у своєму вутлому човні, марно благав його Орфей — не зворушили благання співця невмолимого Харона. Сім днів і ночей сидів сумний Орфей на березі Стіксу, проливаючи сльози скорботи, забувши про їжу, про все, нарікаючи на богів похмурого царства душ померлих. Тільки на восьмий день вирішив він покинути береги Стіксу і повернутися до Фракії.

Для додаткового читання. "СМЕРТЬ ОРФЕЯ"

Чотири роки минуло після смерті Еврідіки, але залишився, як і раніше, вірний їй Орфей. Він не хотів одружуватися з жодною жінкою Фракії. Одного разу напровесні, коли на деревах пробивалася перша зелень, сидів великий співець на невисокому горбі. Біля ніг його лежала його золота кіфара. Підняв її співець, тихо вдарив по струнах і заспівав. Уся природа заслухалась дивного співу. Така сила звучала в пісні Орфея, так полонила вона й вабила до співця, що навколо нього, як зачаровані, стовпилися дикі звірі, покинувши навколишні ліси й гори. Птиці злетілися слухати співця. Навіть дерева зрушились з місця і оточили Орфея; дуб і тополя, стрункі кипариси і широколисті платани, сосни і ялини товпилися навколо і слухали співця, жодна гілка, жоден листок не тремтів на них. Уся природа, здавалося, зачарована була чудовим співом і звуками кіфари Орфея. Раптом залунали вдалині гучні поклики, дзвін тимпанів і сміх. Це кіконські жінки справляли веселе свято шумного Вакха. Все ближчають вакханки, ось побачили вони Орфея, і одна з них голосно вигукнула:

— Ось він, ненависник жінок!

Махнула вакханка тирсом і кинула ним в Орфея. Але плющ, що обвивав тирс, захистив співця. Кинула друга вакханка каменем в Орфея, але камінь, переможений чарівним співом упав до ніг Орфея, немов благаючи прощення. Все дужче лунали навколо співця крики вакханок, голосніше звучали флейти і гучіше гриміли тимпани. Шум свята Вакха заглушив співця. Оточили Орфея вакханки, налетівши на нього, мов зграя хижих птахів. Градом полетіли в співця тирси й каміння. Марно благає пощади Орфей, але його, голосу якого корилися дерева й скелі, не слухають несамовиті вакханки. Скривавлений, упав Орфей на землю, відлетіла його душа, а вакханки своїми закривавленими руками розірвали його тіло. Голову Орфея і його кіфару кинули вакханки в бистрі води ріки Гебру. І, о диво! струни кіфари, яку відносили хвилі ріки, тихо бринять, мов нарікають на загибель співця, а їм сумно відповідає берег. Уся природа оплакувала Орфея: плакали дерева і квіти, плакали звірі й птахи, і навіть німі скелі плакали, а ріки стали многоводнішими від сліз, які проливали вони. Німфи і дріади на знак жалоби розпустили своє волося і понадягали темний одяг. Все далі й далі відносив Гебр голову і кіфару співця до широкого моря, а морські хвилі принесли кіфару до берегів Лесбосу. З того часу бринять звуки чарівних пісень на Лесбосі. А золоту кіфару Орфея боги помістили на небі серед сузір’їв.

Душа Орфея зійшла в царство тіней і знову побачила ті місця, де шукав Орфей свою Еврідіку. Знову зустрів великий співець тінь Еврідіки і з любов’ю обійняв її. Відтоді вони могли бути нерозлучні. Блукають тіні Орфея і Еврідіки похмурими полями, зарослими асфоделами. Тепер Орфей безбоязно може обернутися, щоб поглянути, чи йде за ним Еврідіка.

Казка.укр - дитячі книги з малюнками
українською мовою онлайн

Міфи Стародавньої Греції

Орфей та Евридіка

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Г.Кислякова

На півночі Греції, у Фракії, жив колись великий співак Орфей. Дивний дар він мав, і слава про нього йшла по всій Землі греків.

За пісні покохала Орфея красуня Евридіка. Вони одружилися й жили дуже щасливо. Але недовго тривало їхнє щастя.

Якось були вони разом у лісі. Орфей грав на семиструнній кіфарі й співав, а Евридіка збирала квіти в зеленій долині і непомітно зайшла у лісову гущавину.

Раптом почулося їй, ніби хтось женеться за нею. Злякалася юна німфа і кинулася назад до Орфея. Бігла, не розбираючи дороги, і не помітила в густій траві отруйну змію.

Почув Орфей здалеку жалібний крик дружини і поспішив їй на допомогу. Аж бачить: промайнули поміж дерев великі чорні крила – то сама Смерть забирала Евридіку до підземного царства.

Велике було горе Орфея. Блукаючи по лісу, він виливав у пісні свою тугу. І така була в них сила, що дерева сходили зі своїх місць, звірі виходили з нір, птахи покидали гнізда, камені рушали з місця. І всі слухали, як сумував Орфей за своєю коханою.

Проходили ночі й дні, але не міг втішитися Орфей.

– Ні, не жити мені без Евридіки, – говорив співак. – Не мила мені земля без неї. Нехай краще Смерть забере мене до свого підземного царства.

Але Смерть не приходила. І тоді Орфей вирішив сам піти до підземного царства. У глибокій печері Тенара знайшов він струмок, що вливався у підземну річку Стікс.

Чорні й глибокі води Стікса, і страшно живому ступити в них. Стогін, зітхання і тихий плач чув Орфей – то тіні померлих чекали переправи до країни, звідки ще ніхто й ніколи не повертався.

– Перевези й мене на той берег, – змолився Орфей до перевізника Харона. – Зглянься на мене... Я не хочу більше жити. Я хочу побачити мою Евридіку.

Суворий перевізник відштовхнув його і вже хотів відчалити від берега, але тут жалібно задзвеніли струни кіфари, і Орфей заспівав. Зупинилися холодні хвилі Стікса, і Харон застиг, слухаючи сумну і ніжну пісню.

Орфей увійшов до човна, і Харон слухняно перевіз його на інший берег. Зліталися з усіх боків тіні послухати пісню живого про невмируще кохання.

І от прийшов Орфей до володінь хазяїна підземного царства Аїда. Високо на золотому троні сидів грізний володар, а поруч із ним була прекрасна цариця Персефона.

З блискучим мечем у руці, в чорному плащі стояв за спиною Аїда бог смерті, а навколо нього – служниці, Нери, що літають на полі битви і забирають життя у воїнів.

Трохи подалі від трону сиділи суворі судді підземного царства, а в темних кутах зали ховалися спогади. В руках у них були батоги з живих змій, і вони боляче жалили тих, хто поставав перед судом.

Тільки бог сну, юний Гіпнос, прекрасний і радісний, літав по залі на своїх легких крилах, помішуючи в срібному розі сонний напій, від якого засинає навіть сам великий громовержець Зевс.

Підійшов до трону Аїда Орфей і гучно вдарив по струнах кіфари. Про своє горе, про муки розбитого кохання, про свою тугу за Евридікою співав Орфей.

Припавши головою до плеча чоловіка, слухала співака цариця Персефона, і сльози котилися з її очей. Замислився грізний Аїд, і навіть бог смерті опустив свій блискучий меч.

Усе тихіше звучать струни золотої кіфари, усе тихіше лунає пісня Орфея, і ось завмерла вона, подібно ледь чутному зітханню печалі.

– Чого ти шукаєш, співаче, у царстві мертвих? – запитав Аїд. – Скажи, чого ти хочеш, і я обіцяю виконати твоє прохання.

– О всемогутній владико Аїде! Поверни назад до життя мою Евридіку. Дай їй насолодитися сонцем, теплом і світлом, зеленню полів, весняною красою лісів і моїм коханням.

Так говорив Орфей і просив Персефону:

– Заступися за мене, прекрасна царице. Адже ти знаєш, яке гарне життя на землі.

– Я поверну тобі Евридіку, – сказав Аїд Орфею. – Веди її назад до життя, до світла сонця. Тінь її буде йти за тобою. Але не намагайся подивитися на неї, поки не вийдеш на світ. Озирнешся – втратиш її навіки!

Швидко пройшов Орфей підземне царство. Тінь Евридіки йшла за ним. Безмовно перевіз їх до берега життя Харон.

Крута кам'яниста стежка вела нагору, на землю. Темно й тихо було навколо. І тільки серце Орфея стукало: "Евридіко! Евридіко!"

І от нарешті попереду стало світлішати. Вже зовсім близько був вихід. Як раптом тривога стиснула серце Орфея: чи тут Евридіка? Чи йде за ним?

Забувши про все на світі, зупинився Орфей і... озирнувся. На мить, зовсім близько, побачив він милу тінь, любе, прекрасне обличчя... Але лише на мить.

І одразу ж тінь Евридіки відлетіла й зникла, розтанула в темряві.

– Еврідіко?!

З відчайдушним криком Орфей став спускатися назад по стежці і знову прийшов до берега чорного Стіксу.

Дарма він молив і кликав – Харон не відгукнувся. Сім днів і сім ночей сидів сумний Орфей, проливаючи сльози скорботи, але так нікого й не дочекався.

Довелося йому повернутися на землю і жити далі. Але він не міг забути свою єдину любов – Евридіку, і пам'ять про неї жила в його серці і в його піснях.

Таке закінчення міфу про "вічне кохання"!!!

Упізнай міфологічного героя за підказкою

та виконай завдання за картинками 6 та 7!!!