Чародій. Пилип Бабанський

ЧАРОДІЙ

Все почалося з ведмедика.

Купив тато Андрійкові ведмедика-скрипаля. Кумедний такий, у смугастих штанях, в одній лапі скрипка, в другій — смичок. На спині у ведмедика—дірочка. Вставиш туди ключик, заведеш — ведмедик на скрипці грає ще й пританцьовує.

Старший брат Микола, який у технічному училищі вчиться, кепкував з Андрійка:

— Великий уже, в школу ходиш, а цяцьками бавишся.

Андрійко насуплювався і відповідав:

— А як він мені подобається!..

І так Андрійко полюбив свою веселу іграшку, гак звик до неї, що не міг за уроки сісти, поки ведмедик йому не потанцює.

Але ось одного разу з ведмедиком щось сталося: почав Андрійко його заводити, і раптом усередині хрусь! Андрійко аж похолов. «Що ж воно хруснуло?» думає. Поставив ведмедика на стіл, торкнув пальцем не ворушиться. Мало не заплакав Андрійко. Але нікому нічого не сказав: боявся, перепаде йому, що зламав іграшку.

Минув тиждень, а може, й більше.

Якось увечері переглядає Андрійко малюнки в журналі, коли приходить додому Микола.

Роздягнувся та й питає:

— Ну, як твій ведмедик?

— Не ворушиться, — сумно відповідає Андрійко.

Микола посміхнувся, узяв ключик і давай заводити ведмедика. Дивиться Андрійко, чекає, що браг скаже. А Микола поставив ведмедика на стіл, і той як заторохтить, як затанцює, смичком виводить — ну справжній! тобі скрипаль!

— Танцює, танцює! — радісно загукав Андрійко, підстрибуючи і плескаючи в долоні.— Миколо! А що ти йому зробив?

— Нічого не робив,— знизав плечима брат, а сам хитро так усміхається.

— Неправда,— не вірить Андрійко.

— Твій ведмедик просто стомився. А тепер відпочив — і знову танцює,— пояснив Микола.

Повірив чи не повірив Андрійко, а сперечатися не став. Йому що — аби ведмедик танцював та смичком виводив.

Та недовго радів Андрійко — підстерегла його з тим ведмедиком ще одна біда. Зайшла якось до них сусідка з хлопчиком Вовою. Хлопчик ще зовсім малий. Тягнеться до ведмедика: «Дай-дай!»

— На,— великодушно простяг йому іграшку Андрійко. Лиш тоді, як малого Вову мама додому повела, завважив Андрійко, що немає... ключика!

Побіг він до сусідів, питає, малого:

— Вово, де ключик од ведмедика?.. Куди ти його подів?

А малюк лиш заперечливо хитає головою. Що ти з нього візьмеш?!

Засумував Андрійко. Трохи не плаче.

Та за кілька днів приходить він із школи, а в спинці ведмедика ключик стримить! Та ще який — новенький, блискучий, навіть кращий за того, що був раніше.

«Чудеса! — подумав Андрійко.— Звідки ж цей ключик міг узятися?»

Побіг до батька.

— Тату, ти не знаєш, звідки взявся цей ключик?

— Не інакше, як чародій якийсь побував у тебе,— усміхнувся тато.

Андрійко підозріло поглянув на батька. Та все ж вирішив перевірити: може, й справді тут якесь чаклунство? Нишком сховав ключик у шухляду стола і став чекати, чи не з'явиться ще один ключик.

День ждав, другий, третій — новий ключик не з'являвся.

«Мабуть, цього чародія не перехитриш»,— подумав Андрійко і вийняв ключик із схованки.

Хлопчик скоро й забув би про ці чудеса, але в квартирі і в їхньому дворі мало не щодня траплялися все нові й такі ж дивні пригоди.

Якось уранці до кімнати зайшла сусідка бабуся Олена.

— То каструля... не ваша? — розгублено спитала вона в Андрійкової матері.

— Де? — не зрозуміла мати.

— Ото на столі, в коридорі.

— Та то ж ваша!

Бабуся, звичайно, не могла забути своєї емальованої каструльки, яка так довго й вірно служила їй. Але ж недавно каструлька почала протікати, і бабуся Олена поставила її в коридорі. А це йшла мимо, глянула, а вона — ціла-цілісінь-ка! Ще й води хтось налив.

— Ось гляньте,— показувала всім бабуся.— Повнісінька каструля води, і хоч би тобі крапелька витекла!..

Тоді Андрійко знову згадав чародія: чи не його це робота?..

У дворі була гойдалка. Гойдалися, хто хотів, поки в ній не зламалося залізне кільце, а тоді й забули про неї. Потім одного дня хтось підійшов, глянув, а вона — справнісінька!

Гойдаються хлопці та сміються:

— Чародій гойдалку полагодив!

Проте всіх розбирала цікавість: хто ж він, отой таємничий чародій?

І от якось сталася така пригода. Двірник Овсійович помітив, що в парадних дверях не стало внутрішнього замка. Овсійович, хоч ніхто його й не боявся, з найменшого приводу здіймав такий лемент, що збігався увесь двір.

— То ж чародій! — сміялися хлопці.

— Я того чародія як спіймаю за вухо — та в міліцію! — грозився двірник.— Він у мене знатиме!..

Увечері того ж дня чародій справді спіймався. Андрійко якраз сидів за столом і заводив свого ведмедика, коли під вікнами несподівано зчинився галас. Андрійко миттю вискочив у коридор і сторопів: у тамбурі, оточений хлопцями, стояв Микола. Він ніяково всміхався. Туг же був і Овсійович.

— Я ж казав, що від мене не сховаєшся! — кричав він. Але раптом схаменувся: —А взагалі, хлопче, з добрими ділами ховатися не годиться. Руки в тебе, брат, золоті! Бач, замочок був нікудишній, а тепер — як новий!..

Відтоді, як щось трапиться, всі мешканці нашого будинку йдуть до Миколи. Водопровід у кого зіпсувався чи іграшка, вимикач треба полагодити чи каструлю запаяти — все робить Микола, як справжній слюсар.

А оце недавно надумав дворову майстерню влаштувати. В кутку двору поставили довгий стіл, зробили навіс, лещата купили, напилки, молотки.. Як тільки Микола йде у майстерню, хлопці за ним — табуном. І ото вже в тій майстерні до вечора клепають та паяють.

Андрійко теж частенько там крутиться: то молоток потримає комусь, то зубило подасть. І дуже пишається він своїм старшим братом, якого всі в дворі тепер називають не інакше, як Чародієм.

Подумай і напиши, яка головна думка цього оповідання?