Народився майбутній письменник у Дубліні (Ірландія). Як важко бідній талановитій людині пробитися у цьому світі, Шоу знав із власного досвіду: через матеріальну скруту він не здобув пристойної освіти, а тяжко працював із п’ятнадцяти років. Тож, мабуть, недаремно в багатьох своїх творах він звертається до проблеми соціальної та майнової нерівності людей, що не дає реалізувати талант. За п’ять років кар’єри Шоу помітно просунувся по службі. А ще - навчився самотужки грати на фортепіано Бетховена і Моцарта. Двадцятирічний юнак мріяв про творчість, тому після переїзду до Лондона, недовго попрацювавши в телефонній компанії, вирішив присвятити себе літературі.

У 1870-х рр. фаворитом публіки був роман. Тож Шоу і писав їх безупинно, розсилаючи свої рукописи по всіх англомовних редакціях, навіть у далеку Австралію. Рукописи здебільшого повертали, а іноді й ні. Тож юнак повного мірою пізнав, що таке злидні.

Бурхлива натура Шоу не задовольнялася очікуванням письменницької слави, а вимагала активної дії. У 1880-х рр. він поринув у громадсько-політичну діяльність, ставши вуличним промовцем. Згодом драматург згадував вулиці, переповнені людьми під час його виступів. Оратор міг би заробляти великі гроші, та грошей не брав, бо своїми політичними поглядами не торгував.

Успіх прийшов до Шоу, коли йому було вже під тридцять. У 1885 р. Вільям Арчер, літературний критик і перекладач Ібсена, звернув увагу на рудобородого, високого і виснажено-худого чоловіка (Шоу роками недоїдав), що сидів у читальній залі Британського музею, маючи на столі одночасно французький переклад «Капіталу» Карла Маркса та партитуру опери Ваґнера «Трістан і Ізольда»... Тож незабаром Шоу став літературним, художнім, музичним і театральним оглядачем кількох провідних англійських періодичних видань. Саме як критик він і досяг популярності.

На початку 1890-х рр. Шоу став палким прихильником «нової драми» і передовсім - творчості Ібсена. Його погляди втілені у відомій праці «Квінтесенція ібсенізму» (1891). Сам блискучий оратор і майстер дискусії, Шоу надзвичайно велику увагу приділив такій рисі драматичного твору, як дискусійність (та й писав він драми-дискусії).

Його шлях на світовий театральний Олімп був нелегким: «Професія місіс Воррен» (1894) була заборонена, а під час виконання п’єси «Війна і людина» (1894) майбутній англійський король Едуард VII з обуренням покинув ложу. Переломним у театральній кар’єрі Шоу став 1898 р., коли він отримав гонорар за п’єсу «Учень диявола» (1896-1897), що з успіхом йшла у США. Саме цей гонорар поклав початок матеріального добробуту письменника і дав змогу йому одружитися із «зеленоокою мільйонершею» Шарлоттою Пейн-Таушенд (він боявся матеріальної залежності від майбутньої дружини).

Донедавна Шоу був єдиною людиною, удостоєною і Нобелівської премії в галузі літератури (1925, «За творчість, позначену ідеалізмом і гуманізмом, за іскристу сатиру, яка часто поєднується з надзвичайною поетичною красою»), і премії «Оскар» (1939, за сценарій фільму «Пігмаліон»). 2016 року другою такою людиною став Боб Ділан.

Тепер ти знаєш, хто такий Бернард Шоу та яке життя він прожив. То ж прочитай завдання та дай на них відповіді

1. Яким був шлях письменника до літературної слави?
2. Яке місце у творчому доробку письменника посідає п’єса «Пігмаліон»? Чи належить вона до «нової драматургії»?
3. Чому однією з провідних у творчості письменника стала тема соціальної несправедливості та ролі освіти в суспільстві?
4. Які риси зближують творчість Б. Шоу і Г. Ібсена?

МІФ ПРО ПІГМАЛІΟΗА ТА СЕНС ЗАГОЛОВКА КОМЕДІЇ

У давньогрецькому міфі, з яким пов’язані назва й зміст комедії Б. Шоу, йдеться про те, що Пігмаліон, цар Кіпру, жив усамітнено, уникаючи жінок. Він зробив зі слонової кістки статую чарівної жінки і закохався в неї. Цар звернувся до Афродіти, щоб вона вдихнула життя в статую. Розчулена таким коханням, Афродіта оживила статую; вона стала дружиною Пігмаліона на ім’я Галатея.

У словнику читаємо: «Пігмаліон (переносно) - людина, закохана в своє творіння». Отже, сенс назви комедії нібито відповідає міфічному сюжету. По-перше, Гіґґінс, як і Пігмаліон, жив усамітнено, уникаючи жінок («був переконаним старим парубком»). По-друге, як Пігмаліон зі слонової кістки зробив Галатею, так Гіґґінс зробив із неосвіченої квіткарки вишукану леді («Я таки зроблю герцогиню з цієї задрипаної нетіпахи!»).

Але тим несподіванішим є фінал п’єси Шоу: як же Гіґґінс-Пігмаліон доброхіть віддасть комусь своє найкраще творіння, на яке, як він сам зізнався, «так щедро тратив своє тяжким трудом призбиране знання та ще коштовний скарб... турботи і приязні»?

І ще одне: без Афродіти статуя б не ожила. Звідси важливе для розуміння концепції Шоу питання: хто в комедії «оживив» Елайзу-Галатею?

Хто ж такий Хіггінс, Елайза і чому несподіваним є фінал ти дізнаєшся, прочитавши п'єсу. Текст знайдеш тут https://www.ukrlib.com.ua/styslo-zl/printit.php?tid=5750