Переглядаючи свої записи про більш як сімдесят пригод Шерлока Холмса, які я вів протягом останніх восьми років, і вивчаючи методи свого друга, я бачу між них багато трагічних, кілька кумедних, чимало дивних, але не можу назвати бодай однієї банальної, бо Холмс, працюючи з любові до мистецтва, а не заради грошей, ніколи не брався за розслідування, якщо справа не обіцяла чогось надзвичайного, навіть фантастичного.
іцяла чогось надзвичайного, навіть фантастичного. З усього цього різноманіття я, проте, не можу пригадати нічого винятковішого за випадок, пов’язаний із добре відомою у графстві Суррей родиною Ройлоттів із Стоук-Морана…
Це було на початку квітня 1883 року. Прокинувшись одного ранку, я побачив, що Шерлок Холмс, уже одягнений, стоїть біля мого ліжка. Як правило, він уставав пізно, але зараз годинник на каміні показував чверть на восьму, і тому я глянув на свого друга не без подиву, можливо, навіть дещо роздратовано, бо сам ніколи не зраджую своїх звичок.
– Даруйте, що розбудив вас, Вотсоне, – сказав Шерлок Холмс, – але сьогодні всі так чинять. Спочатку розбудили місис Хадсон, вона розбудила мене, а я – вас.
– А що таке? Пожежа?
– Ні, клієнтка. Приїхала якась молода леді, вона, здається, дуже схвильована й будь-що бажає зустрітися зі мною. Зараз вона чекає у вітальні. Ну, а коли молоді жінки мандрують по Лондону в таку ранню годину й піднімають людей з ліжок, то, гадаю, в них є на це досить поважні причини. Якщо ж справа виявиться цікавою, ви, не сумніваюся, захочете почути все з самого початку. От я й подумав, що треба покликати вас, щоб ви мали таку можливість.
– Дорогий друже, було б шкода з неї не скористатися.
Для мене не існувало більшої втіхи, як стежити за Холмсом, коли він займався своєю професійною справою, і захоплюватися його швидкими умовиводами, які, дарма що здавалися майже інтуїтивними, завжди були логічно обґрунтовані. Саме завдяки цьому Холмс і розплутував усе, за що брався. Я квапливо одягнувся й за кілька хвилин був готовий супроводити свого друга. Коли ми спустились униз до вітальні, біля вікна сиділа вдягнута в усе чорне із густою вуаллю на обличчі дама. Побачивши нас, вона підвелась.
– Доброго ранку, пані, – привітно мовив Холмс. – Мене звуть Шерлок Холмс. А це мій близький друг і помічник лікар Вотсон, в присутності якого ви можете говорити так само відверто, як і зі мною. Дуже добре, що місис Хадсон здогадалася затопити камін. Прошу вас, сідайте ближче до вогню, а я зараз накажу принести вам чашечку гарячої кави, бо ви, бачу, тремтите.
– Я тремчу не від холоду, – стиха відказала жінка, пересідаючи до каміна.
– А чому?
– Зі страху, містере Холмсе. Навіть більше, з жаху. На цім слові вона підняла вуаль, і ми побачили, в якому вона жалюгідному стані: змарніла, аж сіра, неспокійні очі злякано бігають, немов у зацькованої тваринки. Риси обличчя, фігура – усе засвідчувало, що їй не більше тридцяти років, але у волоссі вже з’явилася передчасна сивина, і виглядала вона стомленою й виснаженою.
Шерлок Холмс ковзнув по ній своїм швидким, проникливим поглядом.
– Вам не треба боятись, – заспокійливо мовив він, нахилившись уперед і поплескавши її по руці. – Я певен, що ближчим часом ми все владнаємо. Я бачу, ви приїхали поїздом сьогодні вранці.
– Хіба ви мене знаєте?
– Ні. Але за вашою лівою рукавичкою я помітив квиток на зворотну дорогу. Ви вирушили в путь рано-вранці і, перш ніж дістатися до станції, довго їхали розгаслим путівцем на бідарці.
Дама рвучко сіпнулася і спантеличено глянула на мого друга.
– В цьому, люба пані, ніякої таємниці немає, – мовив він, усміхаючись. – Лівий рукав вашої жакетки заляпано грязюкою не менш як у семи місцях. Плями зовсім свіжі. А бідарка, як ніякий інший екіпаж, обляпує їздця болотом, надто коли сидіти від кучера по ліву руку.
– Хай би як ви дійшли своїх висновків, але все було саме так, – сказала вона. – Перед шостою я виїхала з дому, о двадцятій хвилині на сьому була в Лезерхеді і першим поїздом прибула в Лондон, на вокзал Ватерлоо. Сер, я не можу більше терпіти такого нервового напруження, я збожеволію, якщо так триватиме й далі. В мене немає нікого, хто міг би мені допомогти, нікого, за винятком однієї людини, яка прихильна до мене, але в даній ситуації вона мене не розуміє... Я чула про вас, містере Холмсе, від місис Фарінтош, якій ви стали в пригоді у гірку для неї годину. Вашу адресу дала мені вона. О сер, чи не зможете ви зарадити і моїй біді або кинути хоч якийсь промінчик на той непроглядний морок, що мене оточує? Зараз я не маю можливості належно винагородити вас за вашу послугу, але через місяць-два я вийду заміж із правом розпоряджатися своїми прибутками, й тоді ви переконаєтесь, що я вмію бути вдячною…
– Я весь увага, пані.
Хелін Стоунер розповіла, що її вітчим Ґрімсбі Ройлотт походив зі знатної колись неймовірно багатої родини, яка збідніла. Отримавши диплом лікаря, він подався до Індії. Через свій запальний характер Ройлотт опинився у в’язниці за вбивство свого дворецького. А коли вийшов, одружився на матері Елен, молодій удові з двома дітьми. Вісім років тому вона померла. У заповіті жінка передала права на прибуток Ройлотту з умовою, що він виділить кожній із її двох доньок певну щорічну суму після їхнього заміжжя. Відтоді з Ройлоттом сталися дивні зміни. Він став жорстокою людиною: посварився з усіма сусідами, хотів утопити місцевого коваля, завів у садибі хижих індійських тварин, які вільно гуляли ночами й жахали усіх селян.
На своїй землі він дозволив стати циганському табору, що дратувало місцевих, бо вони не почувалися в безпеці за своє майно. Ніхто не хотів працювати в його садибі прислугою, тож Хелін та її сестра Джулія були попелюшками і їхнє життя стало нестерпним. Джулія, якій виповнилось 30 років, збиралася заміж, але за два тижні до весілля сталося страшне нещастя. Вона померла, і в неї було сиве волосся. Шерлок Холмс попросив дуже точно, з усіма подробицями описати ту подію.