«Справи толерантності» у всьому світі насправді не такі вже й задовільні», – дослідники у галузі філософських наук

Толерантність є нормою сучасного цивілізованого світу. Як така вона прокламована Декларацією принципів толерантності, затвердженою Резолюцією Генеральної Конференції ЮНЕСКО 16 листопада 1995 року. З того часу цей день щороку відзначається на усій планеті як Міжнародний день толерантності. Та попри високе і широке визнання на офіційному рівні, всупереч повсякденній актуальності цієї соціальної норми, «справи толерантності» насправді не такі вже й задовільні.

Про це написали магістерка філософських наук, відповідальна секретарка журналу «Європейські перспективи» Анна Бандурка та доктор філософських наук і професор Олександр Тягло у філософському есе, яке опубліковано на порталі «Українська правда» у відповідь на статтю братів Капранових.

«Справи толерантності» обтяжені, перш за усе, практичним недотриманням толерантності у «гарячих» і «холодних» зіткненнях держав, у кривавих сутичках між ортодоксами різних релігійних конфесій, у зверхньому, а то й відверто ворожому ставленні корінного населення до прибульців-мігрантів, у недоброзичливості навіть давніх сусідів, особливо коли їх розділяє межа, тощо. На жаль, конкретних прикладів тут не бракує…

В передмові до збірки «Толерантність: невловима чеснота» виданої у 1996, Девід Хейд зазначав:

У філософському відношенні толерантність являє собою невловимий концепт. Дійсно, у ліберальних спільнотах протягом останніх трьох століть її визнано однією з фундаментальних етичних і політичних цінностей. У сучасній правовій та політичній риториці вона, як і раніше, посідає сильну позицію. Але наше тверде переконання в цінності толерантності дотепер не обґрунтоване відповідними теоретичними доказами.

За 15 років, які минули з того часу, задля прояснення розуміння і засад толерантності виконано багато досліджень як у світі, так і в Україні. Їх результати суттєві, але далеко не беззаперечні чи остаточні.

Основні аспекти розуміння толерантності відображені у Декларації принципів толерантності:

• 1.1. Толерантність означає повагу, прийняття і правильне розуміння багатого різноманіття культур нашого світу, наших форм самовираження і способів проявів людської індивідуальності…

• 1.2. Толерантність – це не поступка, поблажливість або потурання. Толерантність – це насамперед активне ставлення, що формується на основі визнання універсальних прав і основних свобод людини… толерантність повинні виявляти окремі люди, групи, держави.

• 1.3. Толерантність – це поняття, що означає відмову від догматизму, від абсолютизації істини і утверджує норми, встановлені в міжнародних правових актах у галузі прав людини…

• 1.4. Вияв толерантності, який співзвучний повазі прав людини, не означає терплячого ставлення до соціальної несправедливості, відмови від своїх або поступки чужим переконанням...

Наведене навряд чи можна вважати стандартним визначенням традиційного поняття: настільки різноманітні речі криються під цією «парасолькою». Проте воно – за самим своїм змістом без претензій на «єдино прийнятність» чи догматизацію – дозволяє дійти кількох важливих висновків.

По-перше, толерантність – як відношення у соціальному просторі – може існувати між різними за природою сторонами. Укладачі їх свідомо не намагаються перерахувати, розуміючи, вочевидь, відкритість ряду для постійного оновлення.

Не порушуючи цього задуму, усе ж можна виділити два основних види відношення толерантності залежно від сторін. Як вже відзначалося, це толерантне ставлення áктора до іншого áктора (причому поняття «актор» поділяється на два видові, а саме «індивідуальний актор», окрема людина, та «колективний актор», наприклад, в'єтнамська діаспора у Харкові).

Крім того, це ставлення áктора до позиції, властивості, акції і тощо іншого áктора, наприклад керівника-атеїста до релігійних переконань підлеглого.

Толерантність до іншого áктора має витоком визнання його унормованих мораллю чи законом прав; у випадку індивідуального áктора – це універсальні права і основні свободи людини.

Толерантність до позиції/властивості/вчинку тощо теж має різноманітні витоки. Зрозуміло, що толерантне ставлення до áктора не завжди супроводжується  толерантністю до його, наприклад, позиції.

По-друге, навіть при першому прочитанні наведеного вище визначення відкривається залежність різновидів толерантності не тільки від природи сторін цього відношення, а й від їх доменів.

Цю обставину доцільно висловити у термінології П’єра Бурдьє: витоки і прояви толерантності та нетолерантності суттєво варіюються залежно від полів соціального простору, зокрема поля релігії, поля економіки, поля науки.

У полі науки, наприклад, доволі поширені інциденти, коли нетолерантне ставлення до наукових позицій супроводжується нетолерантністю у міжособистісних стосунках – наприклад, історія про реакцію індійського вченого Чандрасекхара Рамана на критику його теорії з боку Ландау.

Не є рідкістю випадки, коли міжособистісна толерантність існує поруч з позбавленою будь-якої толерантності (взаємною) критикою наукових позицій.

Тут показова іще одна з історій про Ландау:

Почему Н.Н. на меня обиделся?! Я ведь не сказал ему, что он дурак, я только сказал, что его работа идиотская...

Нарешті, трапляються й випадки, коли міжособистісна толерантність вчених супроводжувалась (взаємною) толерантністю до відмінних поглядів. Досить часто вважають, що у полі науки справжньої «толерантності до позиції» бути не може, оскільки «істина одна».

Коли ж таке і трапляється, то скоріше внаслідок своєрідного argumentum ad hominem.

Ґрунтуючись на вивченні інтелектуальної спадщини видатних науковців, зокрема Пуанкаре та Фейнмана, один з авторів цієї статті вже доводив протилежне. Не повторюючи сказаного, додамо лише одну констатацію, котра, за свідченням Нобелівського лауреата Макса Дельбрюка, належала Нільсу Бору:

Характерною ознакою будь-якої глибокої істини є те, що її заперечення – теж глибока істина.

А син датського фізика Ханс Бор передавав думку батька у такий спосіб:

Два види істини: тривіальності, заперечувати які вочевидь абсурдно, та глибокі істини, їх впізнають через те, що протилежне – теж глибока істина.

Отже, толерантності не може бути тільки до тих позицій, що суперечать «науковим тривіальностям», тобто відносно простим й усталеним речам; коли ж обговорюється та чи інша опозиція «глибоких істин», котрі «ховаються у безодні», то тут толерантності не уникнути.

Вона ґрунтується, як сказано у роз’ясненні Декларації принципів толерантності, «на відмові від догматизму, від абсолютизації істини».

Інша ситуація у полі релігії. Тут поширена позиція, що її висловив архієпископ Фултон Дж.Шін, котрого у США вважають «найбільшою зіркою католицьких медіа» 50-80 років:

Терпимість відноситься лише до людей, але ніколи до істини… або принципів. Що стосується останніх, ми повинні бути нетерпимими…

Він також наголошував:

Америка, кажуть, страждає від нетолерантності. Це не так. Вона страждає від толерантності: толерантності до правди і неправди, істини і хиби, чесноти і гріха, Христа і хаосу…

Це – позиція «твердого у вірі» католика, для якого поза католицькою гілкою християнства немає ані істини, ані правди, ані чесноти, ані порядку…

Толерантності до іншої релігійної позиції тут бути не може взагалі, а толерувати свою, потреби немає, адже вона походить від Христа і тому безумовно істинна. Хоча толерування людини-іновірця вже припускається: врешті-решт, Шін проповідував після підписання Загальної декларації прав людини, а не за часів «Святої Інквізиції».

Ставлення сучасного католицизму до толерантності не вичерпується позицією архієпископа Шіна, тут існували або існують й інші. Проте головне зберігається і, більше того, виявляється досить загальним: щиро віруюча людина (католик, православний, мусульманин, юдей…) не вправі толерувати іншу віру.

У полі панівних сьогодні релігій не може бути «глибоких істин» як у полі науки, а плюралізм та толерантність до іншої віри сприймаються тут радше як вияв слабкості чи гріховності людини.

По-третє, толерантність не тотожна терпимості, а концепт толерантності – поняттю терпимості. Ці ототожнення дотепер вельми поширені…

Проте ще у 1993 році відомий британський філософ Майкл Дамміт розвинув наступний аргумент:

Англійське слово «tolerance», мабуть, не дуже добре підходить для позначення тієї чесноти, яку намагається позначити, оскільки криє у собі можливість сплутування зі словом «toleration». Терпимість йде від вищого до нижчого; індивідууми, котрі одержали перевагу через кращу освіту чи оточення, терпляче поводяться з тими, хто знає менше. Толерантність, на відміну від терпимості, поважає іншого як рівного, і відчуває гордість через те, що не ставиться до нього зверхньо; тому цю чесноту з меншою ймовірністю омани називають повагою до іншого….

З цим зведенням багатства змісту толерантності до «поваги до іншого» беззастережно погодитися не можна… Та зараз головне інше: Майкл Дамміт цілком слушно відмітив нетотожність толерантності та терпимості, неприпустимість сплутування термінів «толерантність» і «терпимість».

Дослідження еволюції толерантності – від Локка і Мілля до Рікера і Дамміта – дозволило дійти такого висновку: «Від терпимості як негативно-забарвленої вимушено пасивної реакції на «інше» – через, якнайменше, нейтральне сприйняття та захист «іншого» в законом окреслених рамках – до свідомого надання слабкому «іншому» певних переваг: ось вже осягнуті людством метаморфози толерантності».

Таким чином, терпимість припустимо вважати видом толерантності, але тільки найпершим, найнижчим чи найслабшим; за певних обставин вона може еволюціонувати як у дійсну толерантність до іншого, так і в нетерпимість.

Разом з тим, ототожнення толерантності з терпимістю сьогодні – досить груба помилка, причому інколи – навмисна. Щоб уникнути шкідливої плутанини й приниження дійсної толерантності доцільно, в дусі Дамміта, виключити вживання термінів «толерантність» і «терпимість» як синонімів…

27 лютого 2012 Лі Тернер натомість сказав, що у Великій Британії на 100% такі самі європейці, як і жителі будь-яких країн Європи. Толерантність до людей різних рас, як і різної сексуальної орієнтації, – це ключовий елемент європейської культури.