Нам потрібні реформи, які наповнюють відчуттям свободи!

Свобода, а не «правильні» вказівки – двигун розвитку освіти.

– Як по-справжньому можна реформувати шкільну освіту.

– Легко. Просто відчепіться від вчителя. Тоді запрацює головний ресурс розвитку освіти – свобода творити і витворяти.

10 років тому журналісти, політологи, соціологи, начальники-повчальники… взялись реформувати нашу освіту.

До того вони переважно тусили в різноманітних грантових проєктах або гралися в політику.

Тому десь на шляху до омріяної НУШ освіта зазнала дивних змін. Ми почали витрачати наш дорогоцінний час та енергію перш за все на те, щоб продемонструвати, як гарно ми «виконуємо свою роботу» чи як хакатонимось (едкемпимось, ретритимось тощо). Бо грантивістам перш за все треба продемонструвати грандодавцям зовнішній ефект від «освоєння» гранту. Усе має виглядати красиво.

• Результат їхньої творчої діяльності усім відомий. Тепер нам доведеться щонайменше років десять повертати освіту в Україну.

Щоб зупинити круте піке української освіти, перш за все ці добрі люди повинні припинити навіть намагатися керувати закладами освіти ззовні.

Освіта – це не політичний експеримент і не грантівський проєкт. Це справа, яка вимагає високого рівня професіоналізму.

Тож давно настав час поважати і слухати професіоналів замість того, щоб в режимі нон-стоп розказувати професіоналам, що і як слід робити в освіті.

• Якщо ми справді хочемо змінити ситуацію, тепер завдання №1: повернути собі простір, де відбувається справжнє навчання і робиться те, що насправді має значення.

Учителі-практики та керівники шкіл мають не просто брали участь в удаваних обговореннях, а мати вирішальне слово щодо кожного законодавчого акту, який стосується освіти.

А журналістам, політологам, соціологам… пропоную попрацювати місяць-другий як волонтерам асистентом вчителя, щоб вони нарешті на власні очі побачили, як насправді виглядає реальна освіта. Тоді, можливо, вони припинять нас повчати як «правильно» навчати дітей. Але це не точно.

• 10000000001 раз повторюю: головний ресурс розвитку освіти – це свобода.

Уже писав про це і на сайті «Всеосвіти». Див. матеріал «Свобода як головний ресурс розвитку освіти» https://vseosvita.ua/c/pedagogy/post/46932

Як відрізнити суспільство, в якому є свобода, від суспільства, в якому вона поступово зникає?

Своєю думкою з цього приводу поділилася Анна Жарова (Israeli Friends of Ukraine). Вона зазначає, що є одна проста ознака: тобі постійно пояснюють, як «правильно». Як правильно любити батьківщину, як правильно одягатися, як правильно думати й говорити. Це не обов'язково одразу означає тотальну втрату свободи, але це завжди тривожний сигнал.

Люди починають коригувати свою поведінку, підсвідомо зчитуючи сигнали системи. Їм без упину нав'язують, як «треба». Це не різкий перелом, це поступове, майже непомітне звуження простору вибору. Свобода рідко зникає відразу...

Вона тихо йде крок за кроком — під виглядом боротьби за «правильність».

Свобода педагогічної думки і дії.

Реальна дебюрократизація, ліквідація численних маразмів, замість вертикалі – горизонтальні зв’язки, замість нагнітання агресивного середовища навколо школи – створення розвиваючого оточення. Ось тоді процес знизу піде. Вільні розкріпачені люди створять українське освітнє диво. Не відразу, не всі, багатьом доведеться по краплині «видавлювати» з себе навчену безпорадність. Але хтось зможе зробити прорив, а за ним тягнутимуться інші. Молодь побачить перспективу у досі безнадійній сфері освіти і спробує там самореалізуватися, якщо школа реально стане територією свободи. Я такий «острів свободи» створив ще в далекі 1990-ті у Кіровограді, тож механізм розвитку освіти знизу апробовано на практиці.

У перевернутій з ніг на голову системі, в якій хвіст метляє собакою, нещасні абсолютно всі. Хвіст теж нещасний. А він міг би радісно метлятись, демонструючи позитивні емоції собаки. Тож, реформувати освіту треба з реформування системи управління.

Перш за все слід припинити «бемхати» вчителів «вказівками», демонтувати вертикаль зла, стримувати агресивне середовище навколо школи та вчителя.

Чим менше держави в освіті, тим краще. Бо державу, як правило, представляє не надто кваліфікований чиновник. Колись Людовик XIV проголосив фразу, що стала крилатою: «Держава — це я!». А у нас тепер будь-який чиновник вважає, що держава це він.

Ми маємо зрозуміти, що головний ресурс розвитку освіти – це свобода. Як тільки це станеться, зникнуть в «бамагах» зверху вказівки, на кшталт «посилити відповідальність». І потроху почне з’являтись довіра. Якщо є довіра, немає потреби у звітах та нарадах. Вільні люди, у яких почнуть потроху відростати давно обрубані крила, почнуть творити нову освіту. А це вже означатиме реальний крок до сучасного, не командно-адміністративного, механізму розвитку освіти.

• Бо замість страху, формалізму та стандартизації з’являться інші рушійні сили: свобода, індивідуальність, різноманітність.

Це три кити, на яких базується сучасна освіта.

📚 💼 Давати вказівки легко. Але…

Казати комусь, що робити і як робити — це не лідерство. Це лише дорогий нагляд (контроль).

Справжнє освітнє лідерство полягає в іншому — виплекати професіоналів, які чітко розуміють, що потрібно робити, мають упевненість у своїх силах і не потребують постійного нагляду. Інакше ви не здійснюєте управління. Ви просто контролюєте виконання вказівок.

Давати вказівки — це легко. Важко кваліфіковано управляти людьми та складними системами.

Я вже не кажу про те, що люди, які мають найменші знання в галузі освіти (поняття не мають про механізми її реформування тощо), але якимось чином потрапляють у керівні крісла, взагалі не мають морального права давати вказівки професіоналам щодо того, що їм слід робити, а що — ні.

Засновник Apple Стів Джобс часто повторював цю фразу, пояснюючи свою філософію управління та лідерства:

• «Немає сенсу наймати розумних людей, а потім вказувати, що їм робити. Ми наймаємо розумних людей, щоб вони казали нам, що робити».

Справжні лідери вселяють впевненість у власних силах. Вони надають своїй команді можливість приймати рішення, брати на себе відповідальність, професійно розвиватися тощо. Не чекаючи дозволу чи вказівки.

Підзвітність без необхідної підтримки – це теж не лідерство. Бо притягнення людей до відповідальності за те, що вони не могли зробити без належного ресурсного забезпечення, це просто примітивне маніпулювання людьми шляхом прищеплення їм відчуття провини.

• Вчителям не потрібен хтось, хто полегшить їхню роботу. Їм просто потрібні люди, які перестануть її робити важчою (ускладнювати).

Доктор Бред Джонсон

Тому рецепт радикального покращення ситуації в освіті дуже простий: відчепіться від вчителя, припиніть спускати на його голову всіляку хрінь, на кшталт оцінювання за групами результатів, забудьте про "прокачки"(перезавантаження тощо), не вимагайте фотозвітиків та відосіків про нікому не потрібні "заходи" тощо.

І ви побачите як потроху почнуть відростати давно обскубані крила. Бо у вчителя з'явиться час і бажання вчити. Буде активований головний ресурс розвитку освіти – свобода творити і витворяти справді нову освіту України!

На жаль, замість того, щоб почути вчителів, які знають діагноз хворої системи освіти й чітко бачать шляхи її реанімації, наша МОНя та «агенти змін» на грантах продовжують плодити чергові «космічні» програми імітації реформ. А освіта уже на ладан дихає…

МОНа!

Знаєте, яке найчастіше слово я використовував у перший рік, коли став директором відродженої гімназії(справжньої)?

Казав усім: можна (МОНа)!

• Звісно, можна!

• Вам це точно можна.

• І це вам теж можна.

• Вам також це можна.

• А вам навіть ще й не таке можна.

Звісно, усім усе це можна було і без мене. Просто вчителі не були впевнені в тому, що можна і що "їм за це нічого не буде".

Часто вони навіть уявити таке не могли, тому їм спочатку страшно щось робити без дозволу.

Щось собі дозволити буває дуже важко…

На 100% впевнений, що ваші дозволи робити шозавгодно не призведуть до збільшення маразмів в освіті. Бо ті, хто хоче зробити очевидну феєричну дурню, до вас за дозволами не прийдуть.

Казати «можна» нашим колегам треба аж доки вони не зрозуміють мудрість тьоті Цилі: «неможна» буває лише для тих, хто запитує.

Також треба здолати стереотип «директору видніше".

Я постійно повторював колегам:

• ви не повинні погоджуватись з усім, що я кажу;

• я не претендую на істину в останній інстанції;

• у нас має бути культура сумніву і культура дискусій, можливість вільно висловити свою точку зору…

Культура — це те, що дозволено, а не те, що декларується.

В умовах свободи зрештою виникає неформальне: «тут так прийнято».

• У ХХІ столітті успішною може бути лише реформа освіти, яка наповнює вас відчуттям свободи і це пробуджує потужну внутрішню енергію для змін.

Якщо не наповнює, а лише спонукає продукувати якісь папери чи імітувати наліпочками створення нового освітнього простору, це точно не той шлях, який веде до нової освіти України.

Бо тепер свобода творчості є нормативною вимогою як до належної організації роботи окремого закладу освіти, так і системи освіти в цілому.

Нам так потрібні реформи, які наповнюють відчуттям свободи!