У нашій освіті завжди прагнуть ще щось додати до обов’язків директора школи та вчителя.
Ще одну пафосну ініціативу на кшталт поголовного харчування гарячими обідами всіх школярів.
Ще одну нараду чи «прокачку» (вебінар, хакатон тощо).
Ще одну «інновацію» (наприклад, систему оцінювання за ГР).
Ще одне безглузде завдання в умовах війни(наприклад, про організацію роботи щодо відвідування екскурсійно-освітніх маршрутів із щоквартальним звітуванням).
…
Отакий офіс простих рішень, малята.
Звісно, вони хочуть ж як краще, а виходить як завжди. Бо «благими намірами вистелена дорога до пекла».
"Маємо, що маємо": управлінську неспроможність та неадекватність.
В умовах прогресуючого управлінського божевілля, роль ефективного директора школи полягає зовсім не в тому, скільки всього він може звалити на себе і змусити виконувати педагогічний колектив. Найсильніший крок, який керівник може зробити сьогодні, — це твердо сказати: «Ми цю дурню точно робити не будемо. Бо це не важливо. А те — взагалі може почекати до мирних часів».
«Найважливіші рішення — це не те, що ви робите, а те, що ви вирішили НЕ робити».
💡 Стів Джобс
Уже навіть наші начальники відверто глузують із маразматичної системи управління освітою, але… продовжують покірно робити дурну роботу. Миші плакали, кололися, але й далі їли кактус?!
Один факт від директора Департаменту освіти і науки Львівської ОДА Олега Паски:
720 (!!!) листів щодня опрацьовує Департамент освіти і науки Львівської ОДА.
Це все, що вам потрібно знати, щоб зрозуміти чому ми в такій дyпі.
Ми створили абсолютно дисфункціональну систему управління освітою, яка тоне у вирі електронно-паперового божевілля. Систему, в якій нещасні всі. Бо хвіст намагається метляти собакою.
Сподіваюся, що наступним етапом в освіті буде вже не просто тихий саботаж чи «голосування ногами» (скільки вже розумних людей накивали п’ятами з цієї безнадійної сфери?!), а відверта й принципова відмова брати участь у маразмотворчості. Коли все більше практиків спокійно казатиме черговим вказівкодавачам: «Я цю дурню робити точно не буду».
Я вже колись описував реальний випадок, про який мені розповів директор однієї сільської школи. Йому якось спустили зверху вказівку: терміново надати інформацію про… кількість соловейків у їхньому селі (якась екологічна служба вирішила в такий спосіб «вивчити ситуацію»).
Запитую його:
— Ну і що — подав?
— Звичайно, — відповідає. — Глянув на стелю, написав «20». Потім подумав, що кругла цифра викличе сумніви й подумають, ніби я не ходив рахувати птахів. Тому закреслив і виправив на «26».
Внаслідок такої багаторічної практики збору «інформації» наша освітня статистика тепер може використовуватися хіба що як детектор брехні. Або бути, за влучним висловом одного відомого освітянина, показником того, у кого з керівників вистачило совісті «найбільше збрехати».
Мистецтво «чиновникопосилання», або Чому освіті терміново потрібен залізний хребет 🤬🏫
У жовтні 2018 року Володимир Зеленський запустив відомий флешмоб із хештегом #ідітьусраку. На жаль, освітяни тоді не змогли його підхопити — занадто вони для цього інтелігентні. Але… нам таки доведеться вчитися цього нелегкого мистецтва. Іншого шляху подолання чиновницького самодурства просто не існує.
Колеги з усіх куточків України ледь не щодня надсилають мені зразки дурнуватих вказівок та відвертого маразму. Просять оприлюднити, бо вже несила таке терпіти. Проте самі дати рішучу відсіч бояться. Деякі ніби й не бояться, але вважають, що якось «незручно» відверто послати в дупу тупого чинушу. От язик не повертається, його чомусь у ту саму дупу затягує у найвідповідальніший момент…
Саме тому нам терміново треба організувати дистанційний урок із «чиновникопосилання». Як мотивацію пропоную згадати розповідь видатного дисидента Володимира Буковського — ученого-нейрофізіолога, письменника та одного із засновників дисидентського руху в СРСР, який пройшов через пекло радянських таборів. Він описував реальний випадок із ГУЛАГу:
«У таборі в нас сидів старий учитель із Закарпаття. Дуже інтелігентний, знав п’ять мов, такий ввічливий, чудовий дідок. І раптом “кум” (на табірному жаргоні — оперуповноважений) став його нещадно пресувати. Викликає — і в карцер. Викликає — і в карцер.
А в нас була така негласна міжетнічна табірна рада. Від різних національних груп збиралися нібито попити чайку, а насправді обговорювали внутрішні справи. І ось виникло питання щодо цього бідного українського вчителя: що робити, чому його пресують? Адже він нічого недозволеного не робить, нікого не чіпає, та й не може нікого чіпати.
Я (краще б мовчав) кажу: знаєте, з мого досвіду це означає тільки одне — “кум” його вербує, а інтелігентний наш учитель просто не може послати його на три літери. А “кума” треба послати саме на три літери, він іншої мови не розуміє…
Ну, як відомо, ініціатива карається. Мені кажуть: раз ти так усе прорахував — поясни йому, він якраз із карцеру виходить. Заварив я чаю, дідок вийшов, пішли ми за барак, присіли, і я його три з гаком години вчив, як сказати “йди ти на…”. Причому російський мат — він же цілком у системі Станіславського, його не можна просто вимовити, це треба ніби бачать внутрішнім зором.
А в нього губи не складалися, він не міг вимовити це слово — ну ніяк. П’ять мов знає, а це слово не виходить. Години три я з ним мучився, але таки навчив. Навчив, він усе зрозумів. Наступного дня викликав його “кум”. Учитель пішов у карцер ще на п’ятнадцять діб, але коли вийшов — його більше ніколи не чіпали».
Ця табірна історія неймовірно актуальна й сьогодні.
Мені часто казали колеги: «От вас не люблять начальники, бо ви не вмієте, де треба, змовчати (постійно випендрюєтесь), коли треба — погодитись (а не оне ваше “я цю дурню точно робити не буду”), чи кому треба “занести”...»
Тобто мені наполегливо пропонували опанувати так званий «піпл-плізинг» (від англ. people-pleasing — догоджання людям). Яка ж усе-таки красива англомовна обгортка для банального «дуполиза звичайного»!
«Він поважати себе змусив»!
Я завжди на це відповідав: а мені й не треба, щоб мене любили на роботі!
На роботі потрібно, щоб тебе поважали — цінували твій професіоналізм і навіть подумати не могли, що об тебе можна витерти ноги. А люблять мене в зовсім іншому місці…
На жаль, дуполизальна компетентність досі має потужний запит у нашій системі освіти. Нещодавно Тетяна Ходіневич дуже влучно написала, що найвигідніший працівник для системи — це не геній. І не «зірка». А старанна, сумлінна, невпевнена в собі людина.
Саме та, яка:
— перепитує по десять разів, щоб усе зробити «правильно»;
— панічно боїться підвести й тягне на собі роботу за всіх, навіть коли її про це не просять;
— і ніколи, за жодних обставин не скаже: «Я заслуговую на більше».
Бо така людина працює за пʼятьох, а бере оплату — як за пів людини. І на цьому паразитує вся система: на страху, який сором'язливо називають «відповідальністю»; на вигоранні, яке маскують під «любов до справи»; на заниженій самооцінці, яку керівництво ще й нахвалює: «От молодець, не висовується, зайвого не просить».
Знайомо? Я бачив сотні таких людей у наших школах. І багато хто з них досі не може усвідомити просту річ: системі вигідно, щоб ти сумнівався в собі, а не розвивався. Бо як тільки ти починаєш розуміти свою справжню цінність — ти або піднімаєш ціну, або йдеш геть.
Сучасний освітній ГУЛАГ де в чому копіює радянський. Він тримається на вказівкодавачах та пафосних «агентах змін», які ламають людей через коліно, але тепер під соусом «прогресивних трансформацій» та грантових бюджетів. І вони розуміють лише одну мову — мову твердої відсічі. Поки вчитель чи директор гратиме в «піпл-плізинг», намагаючись бути зручним із дилетантами в чиновницьких кріслах, його завалюватимуть новим і новим маразмом.
Зійти з цього конвеєра експлуатації можна лише в один спосіб — повернути собі професійну гідність і наростити хребет. Згадати, що ви — самодостатні майстри, а не кріпаки на панщині.
Тож коли наступного разу черговий чинуша принесе вам безглузду інструкцію чи вимагатиме терміново порахувати соловейків у селі, згадайте Буковського. Подивіться невігласу прямо в очі й спокійно скажіть те, що губи інтелігентного вчителя колись так довго вчилися вимовляти.
Поважайте себе. Бо якщо свій хребет ви не захистите самі, система з радістю зробить із вас безхребетного «молодця», об якого зручно витирати ноги перед кожним звітом.
Ви повинні розвинути в собі здатність бути нелюбимим, щоб звільнитися від полону чужих думок.
Марк Менсон, письменник, блогер, підприємець, автор книги "Витончене мистецтво забивати на все".
Свобода починається в той момент, коли ти перестаєш жити заради схвалення.
Не всім ти повинен подобатися — і це нормально.
Вибирай правду, а не визнання. 
І май на увазі: якщо тебе "не люблять" відверті мeрзотники, — це теж визнання.
А як у вас із мистецтвом «чиновникопосилання»? Вдається вмикати внутрішнього Буковського, чи язик досі затягує в «піпл-плізинг»?
Точка неповернення: чому крах НУШ починається з розпачу досвідчених управлінців
«За 17 років роботи заступником такого розпачу у мене ще не було. Просто опускаються руки і хочеться тікать від цієї "освіти" куди подалі!»
Анна Пугач
Оце найжахливіше. Замість окриленості "маємо, що маємо": вкрай кепське соціальне самопочуття та стійке налаштування — «треба звалювати з цієї безнадійної сфери». ДоНУШились до самого краю. Прірви.
У цих словах пані Анни — величезний біль. 17 років практичної роботи на посаді заступника директора школи — це колосальна праця, тисячі вирішених криз і неймовірна відданість справі.
Якщо навіть у людини з таким загартуванням зараз опускаються руки, це означає лише одне: вона зіткнулася з критичним рівнем перевантаження та несправедливості. Коли тиск стає надмірним, а маразми зашкалюють, почуття розпачу й бажання все кинути є абсолютно природною реакцією.
Ми можемо скільки завгодно створювати «космічні» програми, звітувати про інновації та впроваджувати грантові проєкти «агентів змін», але система приречена на катастрофу, якщо з неї тікають атланти, на яких вона тримається.
Жодні кабінетні концепції не замінять живого вчителя та директора, чий ресурс випалено дотла паперово-електронним божевіллям, бюрократією та ілюзорними шоу-реформами.
Час нарешті почути тих, хто щодня стоїть біля дошки та тримає шкільний фронт, замість того, щоб вимагати від них нових звітів про чергові неадекватні "ініціативи".
Якщо не повернути в освіту повагу до педагога та здоровий глузд, за краєм цієї прірви просто нікому буде вчити.
