Чи не найголовнішою причиною освітньої катастрофи є те, що в нашій системі освіти продовжує існувати й постійно розширюватися паразитична надбудова?!
Усі ці потішні «полювання на бюрократизавра» за грантові кошти абсолютно нічого не дають для початку реальної дебюрократизації. Саме тому потрібен масовий рух «За освіту без паразитів».
Щойно запитав у колег: а хто насправді відчув покращення (полегшення тощо) від того, що методкабінети перейменували на центри професійного розвитку?
Отримав такі типові відповіді:
Ідея ж була в тому, що місцеві управління (департаменти) освіти перетворяться на сервісні центри з обслуговування закладів освіти. Тобто засновник нарешті зніме з керівників шкіл невластиві їм господарські функції і дасть можливість займатися винятково освітнім процесом. А центри професійного розвитку, на відміну від колишніх методкабінетів, які переважно заважали працювати, виконуватимуть замовлення шкіл.
Мав відбутися перехід від «контролюючого та бюрократичного» органу до сервісної служби, яка надаватиме психологічну підтримку, консультуватиме та допомагатиме вчителям будувати власну траєкторію розвитку.
Але реальність інша. Мені щойно написав колега в приватні повідомлення: «Забембали. Останній місяць займаюся чим завгодно (харчуванням, відсиджуванням на нарадах, заповненням таблиць тощо), тільки не освітнім процесом».
І він абсолютно правий: яка може бути якість освіти, якщо в школі до самого освітнього процесу руки просто не доходять?!
А вчора поширив «крик душі» від директора Департаменту освіти і науки Львівської ОДА Олега Паски: 720 (!!!) листів щодня опрацьовує Департамент освіти і науки Львівської ОДА.
Це все, що вам потрібно знати, аби зрозуміти, чому ми в такій халепі.
Ми створили абсолютно дисфункціональну систему управління освітою, яка тоне у вирі електронно-паперового божевілля. Систему, в якій нещасні всі, бо хвіст намагається крутити собакою. І оця ж лавина зрештою накриває заклади (не)освіти.
Тут усе «нормально» хіба що для штатних «реформаторів» на грантах.
Зайве доводити, що в роботі управління освіти насамперед вкрай важливо навчитися уникати інформаційної надлишковості.
У теорії управління до інформаційно надлишкових відносять:
дані, які не можуть бути використані для ухвалення рішень;
дані, які не мають стосунку до суті питання;
інформацію в обсязі, який перевищує можливості її своєчасної обробки.
Навряд чи в когось є сумнів, що весь цей потік належить саме до категорії інформаційно надлишкових даних. Хоча б тому, що для їхнього аналізу довелося б створювати новий відділ... Наші ж освітянські контори безнадійно тоне в паперовому морі, не маючи ні сил, ні часу, ні сучасних технологій для обробки інформації. І нові інформаційні лавини, накривши управління освіти, з подвоєною силою поглинають школи й садочки!
Зайве доводити, що інформаційна надлишковість є одним із головних факторів породження Сізіфової праці на ниві освіти. Ніщо так не принижує людину, як марна праця, що позбавлена будь-якого практичного сенсу (інформація заради інформації, «папірець» заради «папірця»).
Нагадаю два закони Паркінсона:
Чиновник прагне множити підлеглих, а не суперників.
Чиновники створюють роботу один одному.
Вічний потік «рекомендацій» пересилається і пересилається... Він нескінченний. Йде від усіх, хто у своїй уяві вважає себе вищим у цій ієрархічній піраміді.
Я особисто знайшов єдиний шлях, щоб мати бодай якісь сили та час на безпосередню роботу (адже вчити й виховувати учнів — це і є мій прямий обов'язок). Я просто почав абсолютно повністю ігнорувати весь той безперервний потік неадекватного шлаку, який скидають нам на голови.
Я не беру участі в жодних опитуваннях (усі, кому не ліниво, постійно нам щось надсилають). Я не проходжу ті нікчемні «тренінги» та «курси» (де люди просто освоюють усілякі гранти й нібито «працюють» за рахунок часу, вкраденого у вчителів). Ігнорую пустопорожні «семінари», відкинув добру половину «звітності», ігнорую всі ті совкові «олімпіади» та «академії наук».
Тому що це — ментальне пекло, від якого колеги банально божеволіють. Навіть за такого повного ігнору я ледве встигаю і маю сили: уроки, повітряні тривоги, харчування дітей (це в нас у школі ще досить адекватно організовано, але ж попереду можливі відключення електроенергії) тощо. А загалом у нас в освіті катастрофа. Я б назвав це освітнім геноцидом.
Ігор Соболенко
Так і хочеться всім сказати: «Дайте нарешті спокій освіті та вчителям, хай вони займуться своєю прямою справою — навчанням дітей!»
Замість обіцяного полегшення ми отримали якесь цифрове рабство. Школа перетворилася на фабрику з виробництва показників, де нескінченно щось звіряється, вноситься, виправляється та переробляється... А коли ж учити?! Система просто зжирає час і сили адміністрації школи заради галочок і звітів, які потім нікому не потрібні.
Чого варта лише система освітнього менеджменту «АІКОМ» з її переходом на «АІКОМ-2»?
Це суцільний головний біль для директорів та адмінперсоналу через постійні дедлайни та верифікацію даних. Чергове пекло, де кожну цифру доводиться вивіряти по сто разів під страхом втрати державної субвенції. Кількість опитувань, моніторингів та таблиць у закладах освіти вже перейшла всі межі здорового глузду. Цифровізація — це добре, але тільки тоді, коли вона не посилює бюрократію.
А чого варті тисячі фотографій зі шкільних їдалень, які ми змушені щодня збирати й надсилати «нагору» заради звітності та створення ідеальної картинки? То чи залишається після цього час на справжні освітні та управлінські процеси? На жаль, ми давно займаємося всім підряд, але найменше — самою освітою.
Андрій Черних
Чому не запускаються справжні реформи в освіті?
Не треба намагатися «реформувати» нас, не реформуючи себе! Почніть справжні зміни з реорганізації самої системи управління освітою.
Бо голова в цієї «риби» вже давно згнила і дуже смердить...
Усе це електронно-паперове божевілля є свідченням абсолютної нереформованості системи управління українською освітою. Слід було б надати закладам освіти реальну можливість і ресурс для того, щоб вони могли вирішувати всі питання організації власної життєдіяльності винятково САМОСТІЙНО!
Натомість нікому не потрібні структури досі намагаються видавати взаємовиключні «вказівки» у стилі «стій там — іди сюди».
Уже вкотре пояснюю: будь-які справжні реформи мають починатися з реформування системи управління освітою.
Поки там зберігається дикий «совок» та імітація змін, помножені на грантожерське «освоєння» коштів, доти вся енергія освітянського потяга спускатиметься в свисток.
Дві моделі реформування освіти
В одній — демократичній моделі реформування освіти — люди визнають свої помилки, глибоко аналізують їх, роблять висновки та виправляють.
В іншій — пострадянській — «очільники» мають комплекс непогрішності та інстинкт захисту «честі мундира». Наші очільники суто по-радянськи категорично не хочуть визнавати свої прорахунки й уперто, самозакохано гнуть власну лінію.
В одній моделі зміни починають із себе — з реформування системи управління освітою як найслабшої та найконсервативнішої ланки.
В іншій — прагнуть реформувати нас, не реформуючи себе. Реформують освіту так, щоб насправді ніколи її не змінити, натомість тупо пиляючи чергові «грантики на реформи».
В одній моделі розуміють, що свобода є головним ресурсом розвитку, і тому намагаються максимально розкріпачити вчителя (викладача) через ліквідацію бюрократичних пут.
В іншій — просувають «реформи» винятково методом вказівок з опорою на елітних, високооплачуваних «змінотворців».
В одній моделі головними є повага та довіра до педагога, копітка робота з утвердження цінностей (насамперед особистим прикладом) та подолання мотиваційної кризи.
В іншій — демагогічне гасло «вчителі важливі» на публіку поєднується з відвертою зневагою до педагогічної голоти, яку за лаштунками таврують як «маргіналів та деградантів».
Яка з цих моделей у нас зараз візьме гору?
І річ точно не в тому, що там, «нагорі», хтось чогось не розуміє. Вони чудово знають, що єдино можливим шляхом реформування освіти у ХХІ столітті є її модернізація знизу, а ліквідація пострадянської вертикалі управління є головною передумовою для реальних змін.
Вони все прекрасно розуміють, але хто ж захоче добровільно злазити з трону?!
Адже так ти — Велике Цабе, яке зустрічають як королеву чи падишаха: спеціально замовлена перукарка (масажистка, візажистка тощо), шоу з хлібом-сіллю, люкс-номери для відпочинку, дбайливо підібране меню, вимуштрувані «піонери» і всі навколо ходять «на цирлах».
А реформуй систему управління — і... вчора ти була «цацою», а тепер ніхто?!
Адже щоб стати кимось у новій системі, треба роками вірою і правдою служити освітній громаді, наважуватися на вкрай непопулярні рішення, розігнати придворну свиту і власними руками знищити магію номенклатурного крісла...
Тому начальникоцентрованість системи для них — понад усе.
Ще нікому ніде у світі не вдалося реформувати освіту нового тисячоліття зверху методом спускання «директив», але ми будемо?!
Адже для нашої верхівки головне — знайти спосіб імітувати зміни, абсолютно нічого не змінюючи.
Тож не потурай прибічникам аксіоми: «удосконалення поганого робить стан справ ще гіршим».
Жени в три шиї тих, хто стверджує, що реформувати освіту треба починати з реорганізації системи управління та ліквідації пострадянської вертикалі, яка є головним гальмом розвитку.
І тоді буде тобі в чиновницькому кріслі м'яко, затишно й відносно безпечно.
Одна моя донька працює в Україні, а інша донька вчителює за кордоном… Я її запитую: у вас теж постійно якісь заходи? Вона каже – та ні, ми просто навчаємо наших дітей.
Дайте вчителеві можливість «просто навчати дітей», а дітям — просто жити й навчатися. І буде вам НУШ.
Тоді й якість освіти злетить до невиданого рівня. Без вас.
Без розпилювання грантів та додаткових бюджетних коштів.
Без мегакрутих (бомбезних, атмосферних тощо) шоу.
Без псевдоакадемій вчительства...
Без усіляких новостворених бюрократичних контор із чудернацькими абревіатурами (ДСЯО, НАЗЯВО тощо).
Без «команд підтримки реформ» із високооплачуваними «агентами змін»...
У сотий раз повторюю для тих, хто позаду: реформи в освіті не почалися з головного — реформування пострадянської системи управління.
А жодна НУШ у принципі неможлива без радикального зменшення деструктивного впливу бюрократії та придворних «агентодиверсантів змін» на життєдіяльність усіх учасників освітнього процесу.
Завжди ловив себе на думці, що нашим реформаторам освіти бракує небагатослівної солідності. Забагато галасу, метушні та шоу.
МОН мало б опанувати роль «великого спостерігача» з тихою присутністю та непомітним вимірюванням «температури реформ». Натомість воно все ще намагається виконувати роль «керівної і спрямовуючої сили».
Ми ж ніби інтегруємося в європейський освітній простір, а от пострадянська вертикаль управління у нас не просто залишилася практично в недоторканому вигляді у спадок з радянських часів, а й стала головною проблемою вітчизняної системи освіти.
Вертикаль увійшла у стадію повного маразму та продукує переважно міражі й галюцинації. Як наслідок, «маємо те, що маємо»: система управління сферою освіти у нас абсолютно дисфункціональна!
У радянські часи таки «партія вела» (куди вела і куди завела — ми знаємо!), тому, наприклад, щороку збирали партгоспактив у вигляді серпневої конференції. А зараз «Серпнева» перетворилася на просто пустопорожнє шоу.
Вони продовжують фантазувати про освіту як у Фінляндії, не створюючи анінайменших передумов для її появи тут — від культивування довіри до вчителя до належного фінансування.
Просто «за щучим велінням, по агентозмінському хотінням: НУШ, з'явись!»
Так ви ж і вели лише удавано-потішне «полювання на бюрократизавра» для того, щоб і надалі так забембувати вчителів... Щоб вони навіть жебрацьку зарплату вважали меншою бідою, ніж чергових «реформаторів»?!
Хотіли реформувати нас, не реформуючи себе. А починати треба було з реорганізації системи управління освітою та радикального підвищення заробітної плати. Звісно, у тому випадку, якби хтось справді прагнув реформ в освіті, а не просто хотів заробити на них.
На цих фотоколажах, як писали в радянські часи, — «два світи — два способи життя».
В одному світі — начальникоцентрована освіта (в якій діє принцип «начальник для начальника!»), яка намагається щось там реформувати. В іншому — вільна система освіти, що спирається на сили змін знизу. Начальники там не «перевіряють»*, а звітують про те, як вони працюють на американську освітянську спільноту та народ США.
Як показала практика впровадження НУШ, зараз традиційний для командно-адміністративної системи механізм реформування освіти просто не працює. Реформування мало починатися з реорганізації системи управління освітою. Бо неможливо «реформувати нас, не реформуючи себе».
Утопічною була сама ідея зрощування паростків нового у вкрай забюрократизованій, начальникоцентрованій системі. Нове може прорости лише під сонцем свободи творити й витворювати іншу школу. Лише вільні, розкріпачені, самодостатні люди спроможні стрибнути «вище голови». Принижені й упосліджені вчителі здатні лише імітувати виконання «вказівок», прикривати свою професійну відсталість фіговим листком різноманітних «сертифікатиків» та вдавати з себе «білих ворон» на псевдореформаторських тусовках.
* Що можна реально «перевірити» під час такого візиту?! Нічого, окрім здатності місцевих керівників створити гарну картинку для ревізорів та вишукано прийняти гостей.
А на чому ми зараз намагаємося зосередити зусилля в процесі реформування шкільної освіти? На тому, що визначає лише 5% ефективності (поточній діяльності людей), чи на тому, що дає 95% (системних змінах)?
Ефективність на 95% залежить від того, як побудована система, і лише на 5% — від поточної діяльності людей, які в ній працюють. Ці слова належать Едварду Демінгу, видатному американському вченому, статистику й консультанту з теорії управління якістю.
Тож, може, все ж таки варто прислухатися до нього і почати реформи з радикальної зміни системи управління освітою?!
Поки що ми замість того, щоб почати з реформування системи управління, законсервували МОНополію на реформи зверху, інституційну неспроможність до ефективного врядування на всіх рівнях ієрархії, бюрократичний пресинг та повний набір освітянських маразмів.
Можна скільки завгодно боротися з наслідками проблеми, але це не вирішить її саму. Головне ж гальмо вітчизняної системи освіти — це пострадянська вертикаль управління. І немає на те ради...
Під час наступної спроби освітніх реформ нам доведеться все зробити навпаки:
Ми взагалі не будемо доручати будь-якій чиновницькій конторі проводити бодай якісь зміни, а спочатку докорінно реформуємо ці самі контори. Бо досі вони прагнули змінювати нас, не реформуючи себе.
Ми почнемо з реорганізації системи управління, реальної дебюрократизації, ліквідації конкурсо-, ювілеє-, сертифікатоманій та інших номенклатурних маразмів.
