ІНСТРУКЦІЯ для учнів/учениць:
1. Зафіксуйте час та розпочніть читати статтю підручника. Закінчивши читати, знову зафіксуйте час. Повідомте результат учителю/учительці.
2. Дайте відповіді на запитання до прочитаного тексту.
Загальнолюдські цінності в середньовічній поезії Сходу
Вираз «зі Сходу світло» (латиною «Ex Oriente Lux») має біблійне походження. Пам’ятаєте волхвів, які несли дари немовляті Ісусу? Вони орієнтувалися на світло Віфлеємської зірки, на Схід. Пізніше цей вираз використали для протиставлення духовного Сходу (Азія) прагматичному Заходу (Європа). Відмінностей, дійсно, чимало. І це – вагома причина придивитися до східної культури, уславленої не лише «Казками 1001 ночі».
Одна з найдавніших поезій на землі – китайська. Вона з’явилася у ІІ тисячолітті до н. е. й проіснувала, майже не змінюючись, аж до початку ХХ ст. Зрозуміло, що така поезія не може бути простою, легкою для сприйняття – їй потрібен підготовлений читач. І такий читач упродовж понад трьох тисячоліть у китайської поезії був. Справа у тому, що класична китайська освіта передбачала знання традиційної культури; класичні літературні тексти заучувались напам’ять, а вміння віршувати входило до програми державних випробувань на отримання чиновницької посади. Таким чином, поет в середньовічному Китаї звертався до читача, який легко орієнтувався не лише в тонкощах добору слів, а й у натяках, цитатах, алегоріях, якими ця поезія була насичена. З відміною на початку ХХ століття класичної освіти такий читач зник і в самому Китаї.
Крім того, у китайській поезії важливу роль відіграє те, як написано твір. Каліграфія у цій країні стала видом мистецтва. Китайська легенда приписує винахід ієрогліфів вченому міністру Жовтого імператора Цан Цзе. Кажуть, мудрець вигадав їх, дивлячись на сліди звірів і відбитки пташиних лапок. Ієрогліф – досить складний знак письма для європейців. Наприклад, ієрогліф, що позначає китайською воду, – умовна рисочка, що символізує рух рідини. Пензель писаря додає збоку крапку: це означає лід. Він ставить крапку згори: виходить «завжди, вічність». Таким чином, те, що було рухом, застигає. Немає жодного китайського ієрогліфа, який не залишає місця для подібної крапки. Уявляєте, скільки прихованих змістів у цьому можна знайти? Ідеальний китайський вірш зовні має виглядати просто і невибагливо, але приховувати в собі «невичерпну глибину думки». У період існування династії Тан (VIII – IX ст.) творили близько двох тисяч поетів. Найвизначніші серед них – Лі Бо, Ван Вей і Ду Фу.
Історія виникнення класичної поезії Близького Сходу також доволі давня. Після розпаду Арабського халіфату раніше поневолені народи отримали змогу розвивати принесені завойовниками культурні традиції місцевими мовами. Однією з таких мов була перська мова (або фарсі): регіональна мова, поширена не лише в Персії, а й на Близькому Сході, в Закавказзі, Азербайджані, Центральній Азії, Індії. Мовою фарсі в Хорасані, Бухарі, Самарканді, Ширазі, Тегерані творили чудову поезію, що сягає корінням народної лірики та арабської системи віршування. Першим був таджик Рудакі (Х ст.), котрий оспівав велич душі й піднесені почуття. Його справу продовжили перси: автор «Книги царів» Фірдоусі, «цар поетів Заходу і Сходу» Хаям, вишуканий Сааді, Гафіз, якого називали «цукровими вустами». Мовою фарсі в кінці XII століття створював свої чудові поеми геніальний азербайджанський поет Нізамі. У XII столітті, майже одночасно з Нізамі, зовсім недалеко від його рідної Гянджі, в сонячній Грузії, творив найбільший поет того часу Шота Руставелі – автор знаменитої поеми «Вепхісткаосані» («Витязь у тигровій шкурі»). Молодий скарбник цариці Тамари був закоханий у свою повелительку, і сила його кохання народила не просто твір – духовну і культурну візитівку свого народу. Руставелі змалював земну людину в усій величі її духу, з притаманними їй пристрастями і почуттями.
Незважаючи на самобутність світосприйняття, розмаїття творчого доробку, всі великі поети Сходу стверджували спільні, головні для всіх часів і народів цінності: любов до батьківщини, людську гідність, свободу особистості, дружбу і кохання.
