«Впізнай героя» за повістю М. Стельмаха «Щедрий вечір»

Широка полотняна спідничка дзвоником кружляє навколо її босих ніг, а коси вигойдуються, куди їм хочеться.

Я й досі стрічаюсь з сонцем у полі, в лісах чи на річці і привчаю до цього своїх дітей.

Як вона любила робити і в городі, і в полі, і в лузі, і в лісі і тихо втішатися зробленим.

Одразу сміються очі, брови, губи й довгі вуса, до яких підбирається вогонь. Ось чоловік підводиться од багаття, скидає, вітаючись, бриля, і ми бачимо на його голові сиву розкуйовджену зиму.

Ось вона побачила мене, і ласкава посмішка обметала її уста і всі молоді зморшки навколо очей.

І виріс хлопець за літо нівроку, і кирпа в цьому році не взялась лускою. Гарний, гарний, шкода тільки, що чуб потемнів.

Живе на пасіці в лісах, а увесь рік пахне вощиною, медом і травами. Він має дуже гарні, що плачуть на морозі, очі, лагідну посмішку і трохи скорботні уста, на які не назбирувались ні злоба, ні погане слово.

Мовчки пряла свою пряжу – красиво з відведеної руки аж до самої долівки пускала тугий починок; він гудів, неначе джміль, і десь навівав ті видіння, коли по лузі чи в лісах, розганяючи джмелів, нахилиться до трави наша корівчина.

Талант мого діда найбільше успадкував … , – він був і ковалем, і слюсарем, і столяром, і стельмахом, і токарем.

Ой, яка вона гарна сьогодні в новенькій спідничці, сачку і великій терновій хустці.

А який він важний стає, навіть не посміхається, коли виносить корівчині покуштувати кожної страви, зготованої на свят-вечір.

Чуєш, Михайле, ніщо не повинно гнути людину чи висіти в неї на шиї: ні ярмо, ні ланцюжок, ні хрест, ні навіть олівець. Зрозумів?