Володимир Рутківський "Джури козака Швайки"

Він звідкілясь дізнавався про час та напрямок татарського набігу на уруські села і попереджав своїх гяурів. З усіх уруських вивідників був чи не найвсюдисущіший і найневловиміший.

Воронівські хлопці ставилися до нього трохи насторожено. І було за що. То посеред якоїсь гри він раптом відійде від гурту, усядеться десь на горбку і ніби починає до чогось прислухатися.

Не кожного діда так слухаються дорослі хлопці! Що не накаже — те й зроблять.

От тільки сила у нього була якась дурна. Як стисне комусь руку, то у того аж пальці злипаються.

А я ще не зовсім навчився балакати по-татарському. От якби до осені побув з дідом Миколою, то напевне б, навчився. А потім пробрався б до татар і, коли всі захропуть, — шаблюкою — раз, раз! Оце вам за маму! Оце за тата!

Ну й негідник, ну й глитай! Мало того, що свої села обдирав, мов липку, так ще й хлопців козаків йому видавай!

Він, здається, теж здогадувався, що Грицикова стріла особливої шкоди йому не завдасть. Він улігся на траву і позіхнув, вишкіривши ікла. Санько мимоволі здригнувся — такі ікла і здоровецькому бику миттю перегризуть ногу…

Дід як почне балакати по - татарському, а Грицик повторює за ним. Дід знає татарську майже як справжній татарин, бо цілих п’ять років пробув у них у полоні.

Сердито прошипів опасистий молодик з чіпкими очицями і цвикнув хворим зубом: — І ні пари з вуст, бо коли не порішимо того хлопа, то краще панові на очі не потикатися…

Минулого року билася поруч з воронівськими чоловіками. Кажуть, що порішила тоді аж трьох татар-нападників.

Темна вода, грузьке дно і мовчазні очерети над головою.

Діда Кібчика і справді тягло в цю суперечку, як старого селезня до річки.

Веселі струмки з тихим дзюрчанням подалися до Дніпра.

Але ворон воронові навряд чи видзьобає око.

Куди не ступиш — там і лежать биті ординці.