Увідповіднення персонажів твору з репліками, які їм належать (Підготовка до ЗНО)

«Страшно і подумать, як з немилим чоловіком весь вік жити, як нелюба миловати, як осоружного любити. Куда мені діватись? Де помощі шукати?.. Горе мені!»

«У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе… Хтозна, сину. Серце в усіх людей неоднакове. В неї таке, бач, а в мене таке...»

«Ні! я жива! Я буду вічно жити!

Я в серці маю те, що не вмирає».

«Як муть мряки сідати на гори, я сяду та й си заплачу, що не видно, де пробуває милий. А як в погожу річку зазоріє небо, я му дивитись, котра зірка над полонинков — тому бачить Іванко... Тільки співати залишу».

«Якщо ж ви мене щиро просите, то пришліть до мене знатних мужів, хай у великій честі піду я за вашого князя. А то не пустять мене люди київські».

«Радіо! Просім пана — не треба, не треба його в господі! Ви будьте, а його не треба. Від нього нам усе зле. Воно забрало нашого Францішека».

«Куди ти тютюн ламаєш, бодай тобі руки і ноги поламало! А бодай би ти не виліз з того тютюну до хторого пришествія! Щоб ти зів'яв був, невігласе, як ота морковочка зів'яла від твоїх каторжних рук!»

«Ти, я бачу, Рино, дурна. Та в нього ж іншого боку нема, а ти кажеш: тільки з українського. Він же з усіх боків український».

«Більше не любила я нікого в своїм житті… бо можу цілу душу віддати резонаторові. І я віддаю її йому! Коли сяду до нього, находжу рівновагу свого духу, вертає мені гордість і почуття, що стою високо-високо!»

«О Зевс! О батечку мій рідний!

Огляньсь на плач дочки своєй…

Як маєш ти кого карати,

Карай мене, — карай! я мати,

Я все стерплю ради дітей!»

«О Ігорю і Всеволоде! Вам зарано ще іти було — мечами шмагати землю Половецьку й там за славою ганятися без тями».

«До кінофабрики я приїхав молодий і простий, як солдат з булавою маршала в ранці. Я, підскакуючи, ходив до місту, дивувався на море й забивав голову різною романтикою».

«Діти мої! Наступає страшна година…Треба нам тепер такого полковника, щоб знав, де вовк, а де лисиця. Послужив я православному християнству з батьком Хмельницьким, послужу вам, дітки, ще й тепер, коли буде на те ваша воля».

«Хоч то воєнне діло — не моє діло і не мені, старому, радити про те, до чого не можу приложити своїх рук,— але все-таки я думав би, що не велика наша заслуга буде, коли відіб'ємо монголів… Не відбити, але розбити їх — се повинна бути наша мета!»

«Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця,— це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главковерх чорного трибуналу комуни,— нікчема в його руках…»