У селі_читання мовчки (за Б.Космовською)

У селі_читання мовчки (Б.Космовська «Позолочена рибка»)

Восьмилітня Панна Фризуня вважалася найкращою коровою на селі. Щоправда, народилася вона в сусідньому хліві, і через якісь там коров’ячі недоліки її мали зарізати. Ніби передчуваючи свою долю, вона щоранку приходила на подвір’я дідуся й бабусі й мало не стукала ратичкою у двері веранди. Поводилася так, неначе через помилку з’явилася на світ за іншою адресою, тож дідусь і бабця, зачаровані її відвідинами, вирішили цю химерну й непокірну теличку взяти в прийми. Тваринницького досвіду вони не мали, тож довелося їм опанувати нелегку науку годівлі великої рогатої худоби, щоб забезпечити своїй улюблениці відповідний розвиток та гідне коров’яче майбутнє. Панна Фризуня, хоча й добряче свавільна й розпещена численними дідусевими компліментами, швидко навчилася бути вдячною своїм рятівникам. Робила вона це по-своєму, по-коров’ячому, даючи найбільше молока в селі, що страшенно дратувало попередніх власників.

Аліція теж полюбила Фризуню. Могла годинами вдивлятися в її мудрі очі й відганяти набридливих мух. Щоправда, мокрі поцілунки, якими щедро обдаровувала її Панна Фризуня, були не завжди приємними знаками уваги, та дівчина ставилася до цього з гумором, приязно поплескуючи Фризуню по оксамитових боках.

тепер, поставивши порожню чашку, Аліція посміхнулася, згадавши Панну Фризуню.

— Знаєш, бабцю, — тихо зітхнула вона. — Мені іноді шкода, що це не я постукала ратичкою у ваші двері. Ти б мене теж прийняла, правда?

Бабця глянула на онуку без посмішки, яка завжди десь дівалася, щойно Аліція починала говорити про бажання залишитися на селі. Тоді бабусине обличчя робилося старішим, а може, лише зморшка на чолі ставала глибшою, хтозна.

— Панни Фризуні ніхто не хотів. Ну, хіба що різник, — бабця силкувалася пожартувати. — А в тебе є батьки, котрі тебе люблять…

— Знаю, знаю, — Аліція рвучко підвелася із крісла. — І брат, який за мною сумує. I Сара. І школа…

— Не псуй собі останнього тижня канікул, — бабця дивилася на Аліцію, ледь примружившись. — Приїдеш узимку, разом палитимемо в печі. Зробиш кілька гарних фотографій…

— А тоді знову поїду геть і грітимуся біля батареї… Залишиться кілька фото з білими пейзажами…

— Ти сама бачиш, що такі зміни необхідні, — бабуся енергійно змела зі столу невидиму пилюку. — Просто, аби почуватися щасливою, — додала.

— А якщо я знаю, що тут щаслива… Невже цього не досить, щоб залишитися?

— Усього, дорогенька, знати не можеш. Якби ти оселилася назавжди в Крушині, то куди б приїздила на канікули? Сама бачиш, — бабця рушила до дверей, — треба бути і там, і тут.

Аліція вміла «бути і тут, і там» лише в одному, дуже особливому випадку: коли йшла на прогулянку зі старим дідусевим «Ніконом» на плечі. Власне, дідусь подарував їй цей чудовий фотоапарат уже давно.

— Настав твій час прийти мені на зміну, — заявив він колись, віддаючи їй свого багатолітнього друга.

Аліція відчула гордість. І хоча перша плівка була колекцією випадкових анатомічних деталей членів родини, дівчина, анітрохи не знеохочена невдачею, далі націлювала об’єктив «Нікона» на рідних. Вона відчувала, що якогось дня стане справжнім фотографом.

Кожного року на канікулах у неї народжувалися нові й нові ідеї. Зроблені Аліцією фотографії дорослішали разом із нею.

Бабуся не любила фотографуватись.

-Мабуть у бабці є причини, щоб не опинятися на моїх фото, — думала Аліція, дивлячись у замислені очі літньої жінки на цілком вдалій минулорічній фотографії. Западають перші сутінки. Бабця сидить на низенькому ослінчику. Голову обіперла на долоні. Так важко, ніби її зігнуті руки несуть тягар усіх родинних проблем і турбот. Вона й не підозрює, що Аліція давно чатує зі спалахом, сховавшись у невисоких заростях вільхи. За мить зблисне флеш фотоапарата, і бабця підскочить від переляку. Аліція вибухне реготом, задоволена, що підступ вдався. Але цієї хвилини старенька ще нічого не відає. Вона переконана, що навколо немає жодної живої душі, тому спокійно дозволяє смуткові оселитися у своїх думках.

— Цікаво, про що вона так замислилася? — Аліція підносить фото до очей, але бабусине обличчя продовжує залишатися для неї загадкою. І раптом цілком несподівано їй спадає на думку, що бабуся теж переживає подружні негаразди її батьків. Адже вона й досі любить тата. Завжди ставилася до нього так сердечно… Але в присутності Аліції вдає незворушність, повторюючи, що дорослі мають право приймати власні рішення.

А на дідусевих фотографіях бабуся справді зовсім інша. Аліція пригадує її, мов у тумані. Завжди усміхнена, навіть трохи легковажна. Тут піднімає краєчок закороткої, як на бабцю, спідниці. То кокетує з якимсь добродієм за грою в карти. То стоїть, обіпершися на велосипедну раму, але тут вона більше скидається на маму Аліції, аніж на бабусю. Тоді вона ще часто виїздила з дідусем на курорти, а маленьку Аліцію називала «принцеса Балакушка».

Фотографій дідуся значно більше. Дідусь був наче народжений, щоб стати моделлю! Ставний і досі випростаний як струна, він позував перед об’єктивом з неприхованим задоволенням, а вираз його обличчя ніби промовляв: «Наполегливо раджу фоткати». Може, бабуся права, коли, передражнюючись із ним, стверджує, що більш самозакоханого нарциса ще світ не виплекав, і вона мусить виставити дідуся на якій-небудь біржі квітів. Але вони й досі кохають одне одного. Це дуже помітно, наприклад, на знімку, який Аліція зробила в кольорі сепії, створивши таким чином ілюзію старої фотографії. Дідусь поклав долоню на бабчину руку. Бабуся ніби ледь ховається за ним, та водночас ніжно пригортається до його плеча. Ну, ну… Як для такої літньої пари, кадр навіть дуже сміливий.

Аліція ховає фотографії до старанно підписаних конвертів. Вона називає їх своїм альбомом…

Читаймо далі...