Читання мовчки

Прочитайте текст нижче.

Рослини України

Звідки любов в українця до зелених садочків, звідки його пристрасть оточувати своє житло дикими деревами і кущами? Не останню роль тут відігравала впевненість, що всі лісові, паркові, фруктові дерева Бог посадив людям на користь і добро. «Нема України без верби і калини», - кажуть в народі. Додамо, що нема української землі і без осокорів та яворів, дубів та смерек, буків та каштанів.

Один із давніх авторів, змальовуючи побут українців, зазначав: «Їхні левади обсаджені вербами; верба – це щось таке, що з’єдналося з життям українця. Вербові пухнасті котики з`являються у березні, коли ще не зійшов сніг і дерева постукують голим мерзлим гіллям. До речі, весною там, де не росли берези, населення не мало змоги добувати солодкий смачний сік. Селяни рубали молоді вербові паростки і заливали їх водою. Через два-три тижні цей настій вже можна було вживати, як цілющий напій.

Верба не боїться вологи. З вербових колод майстри видовбували посуд, ночви, мірки, човни. Скрізь вербу використовували для різноманітних каркасних переплетень, будівництва кошар, кошелів, кліток. Огорожі-тини з верболозу стали характерною прикметою придніпровських селищ. З прутовидних верб плели місткі і зручні кошики. Частіше заготовляли паростки зі шкіркою, якщо ж шкірку знімали, то лозу перед використанням замочували у воді і обдавали окропом.

«Верба і дівчина приймуться де-небудь», - казали в народі, відзначаючи невибагливість вербових паростків. Вони пускають корінці у бідному поживними речовинами ґрунті і швидко тягнуться вверх – верба, як трава лугова, ти її коси, а вона знову буде рости, траплялося, що десь поблизу річки в землю втикали декілька лозин, а через два-три роки на тому місці вже височіла зелена огорожа. З цього приводу зазначали, що там, де росте верба, буде жити і ріка – вербою часто зміцнювали прибережні схили і кручі. Верба поблизу води – це прикмета українських шляхів, на узбіччі яких завжди може відпочити подорожній. «Там криниця, де вербиця», - пояснювали йому дорогу місцеві жителі.

Здавна верба на Україні вважалася священним деревом. Шостий тиждень Великого посту називали Вербним («вербичем»). На Вербному тижні у церквах освячували вербові гілочки. Освячені вербові гілочки втикали у кутках ниви, з якої прагнули одержати багатий врожай. Вербою скурювали хату від пропасниці, її клали у воду, в якій купали хвору дитину, вербовий настій пили, щоб не боліла голова. Якщо хворіли зуби, то потрібно було вирізати шкірку або «серце» у освяченої верби, яка росла на городі, а потім знову прикласти до дерева, щоб приросли.

Який кущ наймиліший для серця українця ? Народ на це відповів так: «Нема цвітку на всім світку, як на тій калинці». По всіх українських усюдах цвітуть калинові кущі. Саджали їх біля колодязів, щоб вода була здоровою і смачною, поруч із застільними вікнами відразу після завершення будівництва оселі. На початку зими, коли в сірих холодних сутінках журилися села, червоні грона калини звеселяли серця селян, наповнювали їхні душі спокійним чеканням світлих змін. Недаремно калину називали в народі «гордовиною» - вона була прикрасою, гордістю зимового українського садка. «Не ламайте калину, бо накличете мороз», - попереджала мати дітей, які влаштовували свої забави під калиновими кущами. Але саме після приморожування плоди калини вживали і старі, і малюки. З калинових ягід готували начинку для пирогів - «калеників», киселі - «калинники»», настойки - «калинівки», приправи до м`ясних страв. Майже в кожній селянській родині калину застосовували при простудних захворюваннях. Бабусі завжди пропонували неслухняним онукам, які морозної пори на вулиці «наловили дрижаків», гарячі цілющі калинові напої з медом.

Весною калина білим цвітом квітує, а восени червоні ягідки дарує. Квітне і плодоносить калина в луках і садочках, виграє калинове диво зелено-біло-червоними барвами у прислів’ях, піснях, казках і легендах. Звідки взялася калина ? Розповідають, що колись напали на українське село вороги. Дівчина-красуня, яку схопили бусурмани, вирвалася і почала тікати. Але раптом розірвалося її червоне намисто і розсипалися по землі яскраві намистинки, з яких через деякий час і повиростали калинові кущі.

Калинові кущі часто саджали на могилах. «та висип же, мила, високу могилу, та посади, мила, червону калину», - співали козаки. Схиляються червоні кущі в луках і на козацьких могилах – журиться, сумує Україна. Та знову і знову її безмежжям лунає: «А ми тую червону калину підіймемо, а ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!»

Нижче оберіть варіант "Прочитано".

Українці охоче саджають біля своїх осель:

Пращури вірили, що всі дерева Бог посадив людям: