Тест. В.Підмогильний "Місто"

«Дуже був занятий своїм оповіданням, але нарешті скінчив. Називається воно “Тіні забутих предків”… Не знаю, чи воно вдалося мені, але коли б я хоч трохи переніс на папір колорит Гуцульщини і запах Карпат, то й з того був би задоволений…»

«Ім’я мого роману – «Сотник Шрамко і його сини» - картина того дивного й загадкового часу, який настав після смерті Богдана Хмельницького. На сцені будуть діяти Брюховецький і Сомко…»

«… “Місто” я почав писати зовсім для себе несподівано – воно, за первісним задумом, мало бути кіносценарієм, і то комедією…»

«твір народився, як і слід було чекати, далеко од моря. Його було написано тоді, коли автор, бувши звичаєм одважний і холодного серця, одразу якось уздрів, що молодість його не вічна»

«Невже і герой новели був колись, як він говорить, ” главковерхом чорного трибуналу комуни”? Нічого подібного! Це просто марення зарозумілого плутаника. У кращому разі він міг хіба що відступати з більшовиками!..»

«Музичність заполонила все його світосприймання — і саме слово зробилося для нього не стільки способом висловлювання тих чи інших думок і почуттів, скільки шляхом до виявлення звуку, який сам по собі народжус думки й почуття...»

«Назва твору віддзеркалює загальну авторську настанову на виділення гіпертрофованого ”я” центрального персонажа. Сюжетний складник відходить на другий план, натомість увагу зосереджено на змалюванні розколотої особистости людини»

«…Через трагічні обставини “помістив” у цей страхітливий ешелон смерті – спецешелон ОГПУ–НКВД – себе, свою долю, вивищуючи її до образу-символу непокірної і гордої, волелюбної і сплюндрованої України»

«Про те, як прагнула селянська молодь сама ”вийти в люди”, здобуваючи колись недосяжну науку, і водночас як розуміла свою місію у відвоюванні зрусифікованого царизмом міста, усуненні антагонізму між містом і селом, розповів письменник у своєму найвидатнішому творі…»

«Уходив до когорти «неокласиків», величезну увагу приділяв красі поетичного слова, якості й прозорості художнього образу; його твори повні сонця й глибоких філософських роздумів...»

"В її умінні любити не було нічого штучного, хоч слово "любов" було найулюбленішим її жартом...В ту хвилину він казав собі, що не розлучиться з нею ніколи, що не зможе без неї жити, ладен був пропонувати їй кинути родину й будувати з ним щасливий курінь на фундаменті стипендії".

"Щось інертне, без краю байдуже було в її рисах, і тільки коли очі на нього підводила, він знову відчував ту, що з ним танцювала".

"...здавалася йому кращою від усіх жінок на пароплаві... В ній вабила його нештучність, рідна його душі».

"Коло цієї жінки він пережив те млосне завмирання, що справляє на людину височінь, жахаючи небезпекою і разом нею чаруючи. І коли пішла вона, він глянув їй услід нахабним і побожним оком".

«Вона була вередлива, і чудні, несвітські бажання її охоплювали. За один тільки вечір вона могла хотіти політати аеропланом, постріляти з гармати, бути музикою, професором, будь-яким, до речі, мореплавцем і чабаном».