Тема 11: Іван Франко. Збірка "Зів'яле листя""

Перед проходженням тесту рекомендовано опрацювати наступний теоретичний матеріал із теми заняття.

Особливості лірики

1. Вираження почуттів і роздумів героя, викликаних зовнішніми обставинами (тобто зображення людини через відтворення її переживань).

2. Наявність елементів сюжету, описи

3. Висока емоційність, схвильований тон розповіді

4. Інтенсивне використання образотворчих засобів

5. Стислість викладу художнього матеріалу

6. Віршова форма

7. Малий обсяг

Теорія літератури (основи віршування)

Ліричні твори — твори, у яких віддзеркалені думки, настрої та почуття людини, душевний стан автора, його ставлення до оточення.

Строфа — кілька віршових рядків, поєднаних за змістом і певним порядком римування. Залежно від кількості рядків у строфі розрізняють такі строфи: дистих, тривірш, терцина, катрен, сонет тощо. Вони різняться ще й системою римування.

Рима — це однакове звучання або співзвуччя закінчень віршових рядків.

Три основні форми римування:

• парне (суміжне або паралельне) (АА ББ ВВ)

• оповите (кільцеве чи опоясуюче) (А Б Б А)

• перехресне (А Б А Б)

Ритм — повторюваність у віршованій мові однорідних звукових особливостей.

Віршовий розмір

Двоскладова стопа

1,3,5,7,9 – хорей / / / / / / / / / /

2,4,6,8,10 – ямб / / / / / / / / / /

Трискладова стопа

1,4,7,10 – дактиль / / / / / / / /

2,5,8,11 – амфібрахій / / / / / / / /

3,6,9,12 – анапест // // // //

1. Автобіографічність збірки „Зів’яле листя”

Збірка І. Франка «Зів’яле листя» побачила світ 1896 року. Вона являє собою композиційну, тематичну та жанрову цілісність, що дало підстави самому автору назвати її поетичною драмою. У цій збірці інтимної лірики перед нами постає цілий життєвий цикл кохання ліричного героя – від зародження до загибелі. Вірші здебільшого носять автобіографічний характер - через гірке нерозділене кохання до жінки в реальному житті довелося пройти й славетному Каменяреві.

Збірка складається з трьох циклів – жмутків, за визначенням самого автора. Перший жмуток розповідає про зародження кохання, пронизаний мотивами подиву, радості, наповненістю життям. Чари любові захоплюють ліричного героя цілком, сповнюють його душу світлими та тремтливими думками й почуттями, незважаючи на те, що вона нерозділена:

Не знаю, що мене до тебе тягне,

Чим вчарувала ти мене, що все,

Коли погляну на твоє лице,

Чогось мов щастя й волі серце прагне.

Спочатку дівчина - об'єкт кохання викликає у ліричного героя лише тихий сум, легкий солодкий біль, а розуміння неможливості бути разом - покору долі:

Жиймо! Кожде своїм шляхом

Йдім, куди судьба провадить!

Здиблемось колись — то добре,

А як ні — кому се вадить? («Я не надіюсь нічого»)

Але поступово біль гострішає, виростає в болючу образу, гіркоту, і у віршах звучать перші докори:

Може, сміх твій нинішній,

Срібний та дзвінкий,

Стане в твоїй пам'яті

За докір гіркий («Не минай з погордою»).

У другому жмутку ліричний герой дивиться на свою любов відсторонено, ніби вона стала якимось абстрактним явищем. Обриси реальної дівчини розмиваються, залишається лише якийсь вигаданий образ, що живе десь у свідомості. Кохана дівчина набуває загальних рис, як і стосунки між ними. У цьому жмуті поезії нагадують фольклорні твори, вони витримані у схожих розмірах та ритмах. Автор використовує багато притаманних народнопісенній творчості епітетів, порівнянь, заспівів:

Золоті зорі в небеснім морі

Моргають серед ночі,

Та над всі зорі внизу і вгорі —

Її чорнії очі («Зелений явір, зелений явір»).

Та ліричний герой і сам починає розуміти, що його почуття вже давно втратили свій реальний об’єкт, залишився лише біль, невдоволення, смуток, проте він так звик до свого кохання, що не в силах його відпустити, бо це спустошить його душу:

Я не тебе люблю, о ні,

Люблю я власну мрію,

За неї смерть собі зроблю,

Від неї одурію («Я не тебе люблю, о ні»).

Третій жмуток пронизано мотивами розпачу, безвиході, марності життя з сердечних болем, бажанням покінчити з собою та своїми стражданнями. Ліричний герой звертається до матері, просячи пробачення за гріх, що збирається зробити, але ніяк не може справитися зі смутком в душі.

У нього втім ще є сили на самоіронію. У вірші "Чорте, демоне розлуки..." він готовий звернутися до нечистої сили, аби хоч раз поцілувати кохану. А в наступному «І він явивсь мені. Не як мара рогата...» розповідається про те, як чорт не захотів піти з ним на угоду, бо «... ваша душенька — се коршма та заїзна, — Давно в ній наш нічліг. Чи я дурний у вас добро те купувати, Що й без куповання швиденько буду мати Без клопотів усіх!». Чорт насміхається з нього – завзятого раціоналіста, що в хвилину розпачу готовий вірити в надприродне, аби здійснити своє бажання.

Проте в останніх поезіях жмутку ми бачимо, як герой поступово приходить до тями, повертається до самого себе, по-філософськи дивиться на життя. По-перше, він знов ясно висловлює свою раціональну позицію щодо світобудови: «Одно лиш вічне без початку й кінця, Живе і сильне, — се є матерія» (Душа безсмертна! Жить віковічно їй!), тому й свідомість людини, і її почуття – все піде у вічність колись. А по-друге, у ньому перемагає поет. І хоч скільки нестримного болю принесло йому те кохання, «Та в серці мойому поет Бунтуєсь, плаче, мов дитя, Для нього ти краса життя, Струя чуття, пісень пора — Проклін у горлі завмира» (Я хтів життю кінець зробить).

Лірика «Зів’ялого листя» глибоко психологічна, дуже щира й відверта, з самоаналізом найпотаємніших людських почуттів. Те, що автор зміг зробити настільки інтимні переживання здобутком мистецтва, розкритися перед іншими, характеризує його як дуже хоробру та зрілу людину.

2. Тема кохання у творчості Івана Франка.

Певно, найбільшою та єдиною взаємною любов’ю в Івановому житті залишилась уже згадувана Ольга Рошкевич. Вона була освіченою, талановитою людиною, перекладала
Е. Золя й братів Ґонкур, збирала народні пісні, виступала з публікаціями в часописах, брала участь у жіночому русі, була причетна до відкриття жіночої гімназії в Станіславі. Іван ділився з нею кожною новиною, кожним своїм успіхом і розчаруванням, кожним літературним задумом. Закохані мріяли одружитися, для себе готували подарунок — збірку весільних пісень, які збирала Ольга в рідному селі Лолині. Збірка таки вийшла друком, але тоді, коли Іван та Ольга вже були не разом. Перешкодою до щастя став арешт І. Франка.

Священик Рошкевич, батько нареченої, не міг пробачити Іванові захоплення безбожним соціалізмом, хоча дуже поважав хлопця, пророчив йому велике майбутнє. Якийсь час ще жевріли надії на диво, адже молоді люди щиро кохали одне одного. Проте несподівана звістка про вимушений шлюб Ольги обірвала всі сподівання.

Безмежний відчай мало не вбив поета: у нього стався крововилив у мозок. Ольга все життя як найбільшу святиню зберігала Іванові листи, а перед смертю заповіла сестрі покласти їх у домовину, щоб не розлучатися з ними й на тому світі. Так і залишилися вони таємницею для читачів. Певно, кожна людина має право на особисте й сокровенне…

Для І. Франка ж ім’я Ольги назавжди стало священним. Світлий, ніжний та беззахисний образ коханої він напрочуд точно передав біблійним символом білої лілії. Коли почуття в ньому переважали над холодними роздумами, усі його жіночі образи ставали схожими чимось на Ольгу. І. Франко буде писати про жіночу недолю в галицьких народних піснях, а єством відчуватиме присутність Ольги — то дівчиною, то заміжньою, такою, яка запропастила свою долю. Для нього вона буде Анною в п’єсі «Украдене щастя», еталоном, з яким порівнюватиме всіх інших жінок.

Через декілька літ доля звела І. Франка з надзвичайно вродливою й розумною дівчиною Юзефою Дзвонковською. У неї були закохані всі Іванові друзі, але дівчина нікому не відповідала взаємністю, припускали, що через шляхетне походження. І ось ця загадкова красуня зачарувала й І. Франка. Наприкінці 1883 р. він запропонував їй руку й серце, але дівчина відмовила. Однак відкрила — йому єдиному — справжню причину своєї холодності й непоступливості: кохання не для неї, Юзефа хворіла на сухоти — тоді страшну, невиліковну хворобу, яка раніше чи пізніше мала звести її в могилу.

І. Франко дуже дорожив картиною художника М. Рейзнера «Портрет незнайомки», яку випадково побачив у крам - ниці й зразу ж купив. Цю скромну роботу письменник помістив у своєму кабінеті над робочим столом. Дослідники вважають, що це портрет саме Юзі, єдине зображення дівчини, яке збереглося.

Так поступово збиралися «жмутки» майбутнього «Зів’ялого листя», зароджувався той наскрізний мотив збірки: «Не надійся нічого...» Поет присвятив Юзефі один із найтрагічніших віршів «Зів’ялого листя» — «Вона умерла!», у якому передав біль і розпач утрати.

...Її могилу знайшли недавно на кладовищі в Івано-Франківську. Звичайнісінька плита з пісковику, потріскана й поросла мохом. На ній — дати народження й смерті Юзефи Дзвонковської — 1862–1892. Усього 30 років життя. Передчуття не обмануло дівчину. Доводиться тільки дивуватися шляхетності й витримці людини, яка пожертвувала своїм щастям, змарнувала вроду, тепло душі, аби лише не завдавати болю коханому.

Уже листуючись із майбутньою дружиною, І. Франко пережив ще одне, мабуть, найтяжче кохання — до Целіни Журовської. «Отся любов перемучила мене дальших 10 літ», — зізнається згодом поет. Целіна — полька, працювала на пошті, була надзвичайно примхливою й гордою, до Іванових почуттів поставилася легковажно. Пізніше з неприхованою пихою згадувала, що І. Франко буквально переслідував її. Іде з роботи, а він — слідом. Дівчина зупиниться — і він. Так тривало місяцями. Іван, як школяр, боявся промовити до неї й слово, підступити ближче, годинами вистоював перед її вікнами. Панну це смішило й злило водночас.

На запитання, чому не відповіла поету взаємністю, Журовська відверто, не видумуючи різних причин, відказувала: він їй просто не подобався. Був рудий, а їй імпонували брюнети, особливо брюнети із синіми очима. І прізвище не подобалося, не мав солідного становища, грошей та надій на них. Ось така життєва філософія. Утім, кожен робить свій вибір і має на це повне право. Хоча й І. Франко не плекав особливих ілюзій, він бачив справжню душу цієї жінки, тому й описував її іншими барвами, аніж Ольгу чи Юзефу, — в уяві поета Целіна — «женщина чи звір», «сфінкс».

Її ім’я з’явиться в повісті «Маніпулянтка». Пізніше жіночий образ у «Перехресних стежках», теж навіяний постаттю Целіни, І. Франко назве ім’ям Регіна (цариця). Цариця, королева сонця, мрій та дум поета…

Пам’ятаючи цю автобіографічну підоснову, не дивуймося, чому лірична героїня «Зів’ялого листя» така невловимо різна, багатолика. Вона — і загадкова незнайомка, і легковажна красуня, й обмежена міщанка, і мила, ніби перенесена з народних пісень, дівчина, вона й умирає, і знову продовжує жити. В образі героя збірки також найчастіше пізнаємо самого письменника. Однак не варто цілком ототожнювати автора й ліричного героя. Адже вони живуть у різних світах — реальному й художньому, герой — образ збірний, узагальнений, якоюсь мірою уявний, а тому й близький, зрозумілий багатьом людям.

3. Емоційна палітра почуттів ліричного героя.

Усі три драматичні акти (три «жмутки») передають зміну почуттів ліричного героя, і водночас усі вони поєднані єдиним образом коханої жінки: «Знаємо три його любові, з яких одна — “лілея біла”, “мов метелик”, “невинна, як дитина” (Ольга Рошкевич. — Авт.), а друга — “гордая княгиня”, “тиха та сумна”, “мов святиня” (Юзефа Дзвонковська. — Авт.), а третя — “женщина чи звір”, “сфінкс”, “мара”, “з гострими кігтями” (Целіна Журовська. — Авт.), та все ж перебуваємо в зачаклованому стані й бачимо лише одну… Перед нами не три особи, а три силуети однієї й тієї ж постаті, грані одного кристалу, три етапи розвитку й емоційного буття різних, але споріднених, в одному тілі живущих любовних пристрастей».

Збірка «Зів’яле листя» виразно засвідчує еволюцію І. Франка до модернізму, зокрема неоромантизму. Світоглядно-стильові ознаки неоромантизму такі:

1) надзвичайний, навіть дещо містифікований герой;

2) послідовний суб’єктивізм, активна постать автора;

3) осягнення двоїстості світу, боротьби зовнішнього та внутрішнього, наносного й справжнього в людській душі;

4) увага до позасвідомої, інтуїтивної царини психіки;

5) символотворення як засіб художнього осягнення світу;

6) усюдипроникний, наскрізний ліризм і психологізм, заглиблення в душу людини.

4. Утвердження невмирущості вищих людських поривань, пошуки ідеалу кохання („Ой ти, дівчино, з горіха зерня” , „Чого являєшся мені…” ).

Ой ти, дівчино, з горіха зерня

Ой ти, дівчино, з горіха зерня,

Чом твоє серденько — колюче терня?

Чом твої устонька — тиха молитва,

А твоє слово остре, як бритва?

Чом твої очі сяють тим чаром,

Що то запалює серце пожаром?

Ох, тії очі темніші ночі,

Хто в них задивиться, й сонця не хоче!

І чом твій усміх — для мене скрута,

Серце бентежить, як буря люта?

Ой ти, дівчино, ясная зоре!

Ти мої радощі, ти моє горе!

Тебе видаючи, любити мушу.

Тебе кохаючи, загублю душу.

Поезія І. Франка «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...» створена за фольклорними мотивами з характерними ознаками народної пісні Ліричний герой закоханий, він дивується тому, як різні якості характеру поєднуються у його коханої — уста — «тиха молитва», а слово — «гостре, як бритва». Дівчина горда, зрозуміти її і здобути прихильність, — як дістати зернятко із твердого горішка, — дуже важко. Почуття любові ліричного героя таке сильне, що він ладен «згубити душу», вважає це і своєю радістю, і своїм горем. Поезія покладена на музику.

Безмежнеє поле в сніжному завою.

Безмежнеє поле в сніжному завою.

Ох, дай мені обширу й волі!

Я сам серед тебе, лиш кінь підо мною

І в серці нестерпнії болі.

Неси ж мене, коню, по чистому полю.

Як вихор, що тутка гуляє,

А чень утечу я від лютого болю,

Що серце моє розриває.

У вірші «Безмежнеє поле...» І. Франко змальовує алегоричну картину життя — «безмежного поля», досить суворого — «в сніжному завою» (уборі). Ліричного героя мучать «болі» — життєві негаразди. Єдиний товариш — це, можливо, поетичний талант, який може дати розраду, допомогти подолати відчай і жаль. Тому поет устами ліричного героя просить дати йому «обширу й волі» — свободи для творчості. Як і кожна алегорична картина, ця може бути прочитана й по-іншому.

Чого являєшся мені

У сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні.

Сумні,

Немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі?

Який докір, яке страждання,

Яке несповнене бажання

На них, мов зарево червоне.

Займається і знову тоне

У тьмі?

Чого являєшся мені

У сні?

В житті ти мною згордувала.

Моє ти серце надірвала.

Із нього визвала одні

Оті ридання голосні —

Пісні.

В житті мене ти й знать не знаєш.

Ідеш по вулиці — минаєш.

Вклонюся — навіть не зирнеш

І головою не кивнеш,

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями,

Як мучусь довгими ночами

І як літа вже за літами

Свій біль, свій жаль, свої пісні

У серці здавлюю на дні.

О ні!

Являйся, зіронько, мені

Хоч в сні!

В житті мені весь вік тужити —

Не жити.

Так най те серце, що в турботі,

Неначе перла у болоті.

Марніє, в'яне, засиха,—

Хоч в сні на вид твій оживає,

Хоч в жалощах живіше грає,

По-людськи вільно віддиха,

І того дива золотого

Зазнає, щастя молодого.

Бажаного, страшного того

Гріха!

Поезія «Чого являєшся мені у сні?» І. Франка — історія нерозділеного кохання. Горда дівчина не відповіла ліричному героєві взаємністю, знехтувала його почуттями. А той не може забути «чудові очі \ті ясні», вони являються йому у сні, і він питає, навіщо тривожать душу. Потім сам собі відповідає, що хай кохана приходить до нього, хоч у сні він зазнає щастя.

Сила почуттів, пристрасть виливається у героя в пісні, і вони тривожать душу інших, знаходять у їхніх серцях відгук.

Вірш має автобіографічні мотиви, покладений на музику, є однією з перлин світової інтимної лірики.

5. „ Легенда про вічне життя”.

«Легенда про вічне життя» входить до збірки І. Франка «Мій Ізмарагд» (1898). Збірка складається з циклів «Поклони», «Паренетікон», «Притчі», «Легенди», «По селах», «До Бразилії».

І. Франко розмірковує про те, чим є людське життя, про його сенс, цінність. Для поета-борця «життя» — то борня», проте й у цій поезії автор звертається до теми нерозділеного кохання, зради, брехні («любов — то брехня»). «Побожний аскет», проживши весь вік у пустелі та заслуживши молитвами та постом прихильність богині, здобув священний дар — золотистий горіх, що дарував вічне життя.

Але античний мудрець відмовляється від подарунка. Він віддає його Олександру Македонському (356-323 рр. до н. е. ), прозваному за життя Великим.

Закоханий у персіянку Роксану, цар віддає священний горіх дівчині. Та вона кохає іншого — генерала Птолемея. Проте й цей геніальний полководець не уявляє свого безсмертя з вродливою Роксаною, зате готовий ділити його з куртизанкою.

Куртизанка ж приносить горіх безсмертя отруєному Роксаною Олександру, адже кохає царя, але він знову відмовляється від вічного життя й кидає горіх у вогонь.

«Легенда про вічне життя» І. Франка — це поетичний роздум про смисл буття людини (ТЕМА) — для чого вона живе, що є для неї найцінніше. Чарівний горішок безсмертя отримували по черзі аскет, цар, коханка царя, генерал, куртизанка. І кожен із них не наважився скористатися ним, адже життя — це вічна боротьба. А (ІДЕЯ) життя без кохання — ніщо.

І ніякі скарби, ніяка сила не примусить полюбити іншого щиро, від душі, вірно: «А без щастя, без віри й любові внутрі, Вічно жить — се горіть віку вік на кострі!» Використовуючи казковий сюжет, І. Франко розглянув важливу філософську проблему про життя і смерть та дійшов висновку, що (ІДЕЯ) людина має жити стільки, скільки їй відпущено, дано.

• Знайдіть та випишіть у робочі зошити визначення понять: декадент, декадентство, ораторія, монолог, легенда.

• Прочитайте поему І. Франка «Мойсей».