Сполучник чи сполучне слово в складнопідрядному реченні

Ми знали велике озеро, де щороку гуси восени спинялися й жили тижнів зо два, а то й більше.

Та не злічить віків, що встигли вже пройти.

Помінялося місцем моє серце із сонцем, бо весна навколо, вітер і блакить.

Нехай ще раз послухаю, як те море грає.

Грицько побачив, що Семен рве ягоди, і зупинився.

Білостінна батьківська хатино, усюди усміхаються мені соняхи далекого дитинства, що садила мама при вікні.

Тепер Нимидорі здавалося, що вона пурхнула на якийсь широкий без краю степ.

Ніколи не думайте, що ви вже все знаєте.

Досліджено, що комар відчуває запах крові за п’ятдесят кілометрів.

Україно моя барвінкова, переконаний твердо в однім, що мені усміхнулася доля народитись під небом твоїм.

Мак облітає так швидко, що не встигає зів’янути.

Ми щасливі, що ти в нас є, наша рідна, свята Україно.

Не мале те, що для прожиття достатнє, а достатність і багатство є те ж саме.

Не перекладай на інших те, що мусиш зробити сам.

Кожна людина гордиться тим, що вона робить для інших людей.

Першопроходець – це боєць, який долає гору, міст наводить, корчує пні, висушує болото для тих, що йдуть за ним, повірили у нього.

І дивно, що, відкривши для себе універсальні гуманістичні істини, людство ще й сьогодні часом поводить себе як жорстокий сліпець.

Не скрізь повинен брати гору практицизм, особливо той, що висотує з нас душевність.

Великі дерева шануй, що плід дають і в спеку тінь.

Шуміти тобі, кучерявий прибузький лісе, такими чарівними голосами й підголосками, що серце болісно завмиратиме від насолоди.

Немає сили, що брати не зборють, коли в довічній дружбі стануть поряд!

Я уявляю собі дитячі роки як школу мислення, а вчителя – як людину, що дбайливо формує організм і духовний світ своїх вихованців.

І без сліз я все зрозумію, що сказати маєш мені.

І пам’ятай, що легко над усім буває сплутать щирість і підступність.

Лише тим людина дорожитиме все життя, що далося їй дорогою ціною.

Чуєш, ненько моя, вічна пісня та, що з дитинства несу через усі літа!

Діти, що виховуються криком, утрачають здатність відчувати найтонші відтінки почуттів інших людей.

Скільки голів, стільки й умів.

Щасливий, хто сни має милі.

Нещасна нація, котра не вміє цінувати свої таланти.

Виспівує та щебече, поки місяць зійде.

Немає такого дерева, щоб на нього птиці не сідали.

Звідки ласка, звідти й казка.

Де кров текла козацькая, трава зеленіє.

Хоча була північ, спати не хотілося.

Куди серце летить, туди й око глядить.

Де є страждання, там нема краси.

Не писав я до тебе в останні два дні через те, що був у дорозі.

О, як потрібно вміти дорожити безцінним спадком, що дали віки.

Та не злічить віків, що встигли вже пройти.

Добре тому ковалеві, що на обидві руки кує.

Беруть на кпини молоді міста прапращурів, що вийшли з неоліту.

Твій дух не став приниженим і плоским, хоч слала доля чорні килими.

Я воскрес, щоб із вами жити під шаленством весняних злив.

Як не буде птахів, то й людське серце стане черствим.

Невесело на світі жить, у якому нема кого любить.

Минуле було прожите для того, щоб ствердити майбутнє.

Як нема чого їсти, то й святий збунтує.

Це було, як співав соловей над річкою.

Ця подорож неждана, як грім на сніжній рівнині.

Розкажи мені, зоре, як правильно жити.

Червоні калини цвітуть у лугах, як щастя дівоче на буйних вітрах.