СКЛАДНОПІДРЯДНІ РЕЧЕННЯ З ПІДРЯДНИМИ МІСЦЯ Й ЧАСУ

Коли розтавали сніги, найпершими коло призьби пробивалися півники.

Весна прагнула прикрасити хату квітом, щоб людям було веселіше жити

Скільки хата стоїть на пагорбі, стільки над нею співають ластівки

Де буяє під вітром бамбукова гущавина темних очеретів, чути голос дикої качки.

Ще не настала тепла весна, хоч уже бурлять потоки талої води.

Місця, де зроду не бували ми, лежать десь на краю землі.

Ви знаєте, як липа шелестить у місячні весняні ночі?

Скрізь, де не гляну, сухі тумани розляглися.

На білих коминах красувалися такі півники, які росли влітку біля хати.

Коли вода відступила, усохла осика стояла, схожа на хрест.

За честь і правду все віддай, коли ти любиш рідний край.

Посеред ріки, де протікала бистрінь, увігнувся та тріснув ясний лід.

На полотні дивна гра ліній переплелася так, що краще й не придумаєш.

На травах тремтіла зерниста роса, ніби хто за ніч понанизував кришталеве намисто.

Сонце ще не зійшло, хоч на східному прузі небо наливалося багряним спалахом.

Уночі, коли Чумацький Шлях сріблисту куряву простелить, вийди на Дніпро.

День кінчався, уступаючи дорогу вечорові, що вже ховався в довгих тінях дубів.

Здоровенний дуб розлігся, розширився своїм кострубатим гіллям, так що аж темно під ним.

За вікном була справжня злива, яка миттю змочила землю.

Найсолодші суниці спіли там, де завжди було багато сонця.

Кручені паничі ще й досі цвіли, хоч навколо жовтів ліс.

Ліс мовчав так, наче не хотів виказувати важливої таємниці.

З поля видно, як виблискує внизу синім лезом Дніпро.

За річкою, що обставилася стіною зеленого очерету, потяглося нив’я.

Серед ранкової тиші чути, як спадають із дерев роси

Люби природу так, як любить місяць темряву нічну.

Гудуть потривожені вітром осокори, бо відчувають наближення грози

Там, де рідні кожна стежка та стеблина, бродять мої думи та пісні.

Метеори спадали з неба на степ, ніби хто кропив його огненною водою

Нам зорі з неба світять ясно, бо квітне юність у серцях.

Шторм угамувався, хоч хвилі ще сердито билися об похмурі скелі.

Закипіло навкруги, аж річка охнула й нестямно на всі боки захиталася.

Легко дихали лугові трави, які щедро обмили теплі літні дощі.

Сонний вітер гойдав бур’яни, що пахтіли чимось гірким та пряним.

Перед світанком море вгамувалося, бо стомилося від бурі та шторму.

На якусь мить від блискавок робилось так ясно, що аж боліли очі.

Сяє дощик на зеленім листі, наче сльози капають на лист.

На спеці луг не зацвіте, коли не бризне дощик літом.

Мороз тріщать так, що аж сивіє все навколо.

З обох боків яру зводилися круті схили, які поросли чагарями

Сонце блиснуло на трави, що були заквітчані дощовими краплинами.

Від хмари надворі враз стало темно, мовби на землю раптово осів вечір.

Надворі стало холодно, так що вода в річках уже позамерзала

Листя не збиралося набирати жовтої барви, дарма що вже похолодало.

Під грушею можна було слухати, як шуміла ярами весняна вода.

Там, де пройшли машини, зникає зелена краса.

Той вечір запам’ятався мені кожною павутинкою, що літала в повітрі.

Високо в небі висипали зорі, ніби летіли вскач табуни вогнистих коней.

Дощ осідав густим туманом на поля так, як буває тільки навесні

Коли цвіте калина, гуркоче в небі благодатний грім

Хтось давно ще сказав, що спів – то мова душі, то голос серця.

Хурделиця мете несамовито, так що й світу білого не видно.

Спинися, часе, розкажи, як наш народ колись тут жив.

Коли заходить ніч, тоді дивосвітами цвіте степ.

Уночі вітер повіяв так сильно, що захилиталися навіть скирти.

За хвилину там, де клубочилися молочні хмари, уже дзвеніла блакить.

Від дощів розвезло шляхи, так що ні проїхати, ні пройти.