Складнопідрядні речення з підрядними порівняльними

По обіді найняли два човни, бо компанія була чимала, і зараз по обіді попливли вгору Дніпром до Вишгорода.

Плисковата широка Оболонь зеленіла, неначе була застелена зеленим оксамитом.

Од давнього акрополя київських князів зостались тільки вали та окопи, що заросли травою.

Хлопці, взявшись у боки, закинувши шапки набакир, то підуть навприсядки, то задріботять ногами, то вдарять тропака, так що земля стугонить

Надворі було так ясно, що й дивитися було важко, не примруживши трохи очей.

Над ставком, над садками миготіло, грало, лилося хвилями золоте марево, неначе на повітрі ворушилися якісь пасма тонких золотих ниточок.

Як тільки заспіває в полі жайворонок, спорядив би я свій плуг та й подався в поле.

У ставочку з-під греблі та верб вийшов другий місяць, так що од його через увесь майже ставочок простягся сніп проміння ясного, блискучого.

Старий сивий дід вигравав на цимбалах, аж сива борода тряслася і спідня губа одвисла.

На горах було видно Київ, що неначе потопав в легкій прозорій імлі.

Полум’я шугнуло високо вгору й осяяло жовту глинясту кручу та жовті бурти, що йшли далі понад Дніпром.

Імлистими ранками, коли ворог пострілював навмання, піхотинці вилізали зі своїх глеюватих окопів, як ховрахи.

Відомо, що гуцули вірили в цілющу силу води й на свята освячували водні джерела.

Десять скирт хліба палало заразом, наче десять ставників горіло.

Село Зелене називали в минулому також і Підчорногора, бо воно розміщене на східних схилах Чорногірського хребта.

У Черемоші вода піниться й нуртує на камінні, аж біліє під сонцем.

За гуцульською легендою, із Чорного моря водою можна дістатися до Святої Землі рахманів, що живуть святим життям.

Якщо, пустуючи серед латаття, каченята робились неслухняні, збентежена качка місця собі не знаходила.

Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю.

Чайка скигле літаючи, мов за дітьми плаче.

З правого берега верхів’я Чорного Черемошу формуються потоки, які збігають зі схилів Гринявських гір. Б Ми не знали з батьком, що робити.

Тополі жевріли, неначе хто позабивав розпечені в огні червоні залізні кілки.

Хоч на щастя життя багате, кожну людину ждуть і печалі, і сум, і втрати.

Коли крізь розпач випнуться надії та загудуть на вітрі степовім, я тоді твоїм ім’ям радію і сумую іменем твоїм.

Ще в дитинстві я ходив у трави, в гомінливі, трепетні ліси, де дуби мовчали величаво у краплинах ранньої роси.

Ті пісні мене найперше вчили поважати труд людський і піт, шанувать Вітчизну мою милу, бо вона одна на цілий світ.

Понад потоком зеленіли густі очерети, скільки можна було осягти оком.

На небі раптом зашуміло й загуло, неначе ліс на вітрі застогнав.

Ніч була темною, так що не було видно жодного дерева.

Здавалося, що пісок ожив і підскакував, бризкав з-під землі фонтанами.

Несподівано загув страшний вітер, так що човен підняло вгору й перекинуло, як трісочку.

Якось одного разу, загубившись у Борзні на ярмарку, де батько продавав дьоготь, Пірат щез.

Народна творчість дає поетові дужі крила, що підносять його у високість до сонця.

Хвиля тихо черкалась об берег і шелестіла, неначе ліс шепотів під подихом теплого вітру.

І тобі рости й не в’януть зроду, квітувать в поемах і віршах, бо в тобі – великого народу ніжна і замріяна душа.

Тоді ще не знав я, що все проходить, минає, забувається й губиться в невпинній зміні годин.

Проти сонця павутиння лисніло, наче легка літня біла хмара розпалась на нитки, на тонкі пасма та й полетіла на землю.

Вода шумить між камінням так, що підкидає вгору хвилі. Г

Сонце ходило на небі низько, хоч ще добре припікало косим промінням.

Немовби день чекає ночі, я так побачення чекав.

Павутиння летіло пучками, нитками, так що обснувало тополі, верби, стіжки, тини.

Щоб прийшло на землю сподіване щастя, треба великої праці.

На зеленому полотнищі подекуди лисніли й блищали плеса, котрі позоставались після недавньої повені.

Геній – це людина, яка знає про свій видатний талант і все ж продовжує працювати.

Де немає простору для прояву здібності, там немає й здібності.

Несу отут страшний свій іспит і знаю, що життя мине.

Лапатий кленовий листок прощальний кружляє танок, немов одчайдушний козак танцює веселий гопак.

Довго спали вітри в ярах, де тиша гнітюча полями повзла.

Моя земля родила Прометея, щоб той людину сонцем напоїв.

Так для сонечка осінь убралася, мов цариця у свято врочистеє.

Коли в любові плаче жінка, усі безпорадні на землі.

Нам здавалось, що ніколи в житті ми не бачили такого чистого плеса.

Гримлять обвали, аж білий гук долинає донизу.

Вони наважились покинути небезпечне місце, незважаючи на те що Остапові трудно було пускатися в далеку дорогу.

А тепер у серці щось тремтить і грає, як тремтить на сонці гілка золота.

Якби яка сила здавила гору, із неї полилася б вода.

Прийде час, коли наука випередить фантазію.

Де ходить сон стежками лісовими, дрімає в листі щемний вітровій.

Ти чуєш, як хвилі клекочуть у розбурханому морі?