Розділові знаки в складних синтаксичних конструкціях

На леваді вже темніли і зростались дерева під ногами, перехитувались роса й туман, а над усім світом стояла така тиша, що було чути, як плакала надламана гілка.

Срібний місяць слабо білив дерева, темне полотно ночі було пронизане міріадами діамантів зірок; де-не-де стара сова загукає чи кажан вдарить крильми – і знову тиша дзвенить.

І сад, і гай, і пісня солов’я, і навіть ця брунатна грудка глею – дорогоцінна спадщина моя, що здавна зветься рідною землею.

Коли кінчається довгий світловий день і гостра спека змінюється м’яким атласним теплом синього південного вечора, то на токах запалюють ліхтарі.

Барометр уперто показував „дощ”, хоч в той день не капало навіть і сонце блищало часом крізь хмари.

Ніч має вроду темну й величаву, в ній подив таїни, немов закляк, а день живий і жвавий, мов хлоп’як, веде при сонці осяйну забаву.

Заходить сонце в золотих лісах, на стовбурах палахкотить, живиця, краєчок хмари наче блискавиця горить у надвечірніх небесах.

Він повернув у напівзабуту вуличку, де під копитом сполоханим дзвоном розбивались і зітхали калюжки, і, взявшись за руки, стояли в спідничках верби-підлітки.

Як глибшають нині і далі, і очі, як солодко зерном засіялись дні, як грім і дощі щось туркочуть пророче – це квітень, це квітень в тобі і в мені.

Вже так натомився за краєм своїм тужити, що вірші здавалось ридають уже під пером.

Степ, струснувши з себе росу та зігнавши непримітні тіні, горить рівним жовто-зеленим кольором; висока трава починає гнутись, хилитись, поверх неї тільки гарячий вітер гуляє та сонце розсіва своє пекуче, іскристе проміння.

В Шевченковім залізнім слові, під грізним Гоголя пером, нам хвилі гомонять дніпрові, гаї й лани понад Дніпром.

І кожна бляшанка, панцир, опуття і на прикрасах вирізьблені драми – це панорами скіфського життя, увічнені по золоту майстрами.

Білясте море сріблиться на сонці непомітно зливаючись із молочнобілим небом; риса обрію губиться і не можна відрізнити, де в потоках білого сяйва кінчається море й починається небо.

Сонце ще не зайшло, а вже виплив місяць, якось непомітно виступив з млистого туманного небосхилу, і вже вони, обидва світила, освітлюють цей тихий, більше степовий, ніж луговий, простір, що з правіку, мабуть, носив назву Чари-Комиші.