ІНСТРУКЦІЯ для учнів/учениць:
1.Зафіксуйте час та розпочніть читати фрагмент роману Бел Кауфман “Вгору сходами, що ведуть униз». Закінчивши читати, знову зафіксуйте час. Повідомте результат учителю/учительці.
2.Дайте відповіді на запитання до прочитаного художнього тексту.
Люба Еллен!
Пишу тобі з лікарні, де опинилася з переломом ноги. Нічого серйозного, але прикро, бо я лежатиму у найгарячіший час навчання — на канікулах! Я отримала травму під час виконання службових обов’язків. Навіть можна сказати, що перевершила себе. На мене
впали незакріплені двері...Ніхто не кинувся на мене, не вдарив ножем, я ні за що не боролася і нічого не відстоювала. Просто пішла за лаштунки актової зали допомогти колезі Полу в підготовці до концерту...Вчителі зі скакалочками, повітряними кульками, йо-йо, в японських кімоно, з олівцями у залакованому волоссі, співають і танцюють. Пародія на пародію.
Свист і тупотіння дітей, які набилися в актову залу, і лише поодинокі безпорадні посвисти заступника директора МакГейба —це коли почали кидатися сміттям. Тут я повинна пояснити, що чимало чужих хлопців — сусідні банди, правопорушники, вибулі зі школи — якось дізналися про концерт, потрапили до актової зали і притягнули з собою сміття, яке почали розкидати. Цілилися, мабуть,
у сцену, але падало на глядачів — наших учнів. Наші, звісно, почали кидати його назад, ті у відповідь кидалися в наших — ось тому залою впродовж кількох наповнених смородом митей літало сміття. Там і до того не було чим дихати: вікон немає, ще й набилося дітей... Врешті-решт чужих повиганяли, сміття розтоптали по підлозі, і концерт продовжився.
Я впевнена, що тексти пісень були дотепними, просто
нічого не чула через гармидер. Тоді я стояла за лаштунками,
і тут на ногу впала ..декорація: пофарбовані чорним двері із припасованою до них червоно-золотою пагодою. Не знаю, де раніше стояли ці двері — можливо, у банку. Важезні, мов із заліза. Боліло страшно. Лікар каже, мені пощастило. Могло розтрощити плесно,
а натомість «простий перелом основи п’ятої плеснової кістки». Нога кілька тижнів буде в гіпсі, але до початку навчання у Віллоудейлі зростеться.
Зараз я немовби у перщому колі пекла: через бюрократичні помилки і канцелярську плутанину я офіційно не звільнена зі школи Калвіна Куліджа і не оформлена у Віллоудейлі. Я впевнена лише в тому, що справді перебуваю зараз у лікарні. Безсоромно вилежуюся, коли надворі день і десь дзвоники, урок за уроком, а діти чекають.
Діти в школах по всьому місті, по всій країні, присягають прапору на урочистих зборах, в актових залах, у класах, на подвір’ях — сотні тисяч стоять, приклавши праву руку до серця, сотні тисяч молодих голосів співають в унісон про єдину й неподільну націю під Богом. А десь, нахмурившись, стискаючи ручки, гризучи олівці, діти пишуть контрольну — думають, думають, і стоїть нечутний гул. Або вони сперечаються в автобусі чи метро, продовжуючи обговорення,
розпочате в класі. А десь у бібліотеці, поринувши в книжку, сидить самотня дитина.
Я відчуваю цю ностальгію, бо мене там нема. А варто згадати ще й каторжну роботу і марнування часу. Розпач, знову розпач, жодної подяки, провали. Виснаження, коли о третій годині завершується робочий день; втома СБСП (слава Богу, сьогодні п’ятниця): навала десятикласників, біди випускників. Рано вставати на перший урок, вдягатися взимку вдосвіта при електричному світлі, щоб пробити картку на вході у школу до дзвінка, витирати обписану лайками дошку, стежити за вікнами, «здати до першої», «здати до другої», «здати до третьої»…
І «нерозуміння почуттів». (Виявляється, я дуже часто цитую учнів!) І офіціозна псевдопедагогічна балаканина, і стоси напханих словесами паперів.Одна мовчазна мить із учнем Джо Фероне, одна мить справжніх почуттів, і я зірвалася з каната, полетіла шкереберть зі своєю парасолькою.
А Фероне — де він зараз і що з ним буде? Цікаво, як він сам розповідатиме чи думатиме про це? «Знаєш, була в мене колись вчителька, і одного зимового вечора…»Я обмірковую, що він мені сказав якось: «Чого це ви думаєте, ніби ви така особлива? Бо ви вчителька?» Насправді ж він казав: ви дуже особлива, ви моя вчителька, тож навчіть мене, допоможіть мені. Агов, тічерко, я загубився — куди мені йти? Я втомився підніматися вгору сходами, що ведуть униз.
Я теж втомилася.
Чого ж я хотіла? Гарне питання. Цікаве, неоднозначне, змушує замислитися — саме те, що треба для зразкового уроку. Основоположне питання, «спрямоване на осмислення мотивів людської поведінки». І воно підштовхує до відповіді, яка мені може не сподобатися.
Я хотіла б назавжди змінити життя бодай однієї дитини. «Вчитель, якого я ніколи не забуду»? Так.
Я хотіла ділитися з ними своїм натхненням. Щоб вони
відповідали. Щоб вони любили мене? Так.
Я хотіла формувати їхню свідомість і душу, вести свою паству просторами англійської мови та літератури і далі. Стати Богом у жіночій подобі? Щось таке.
Я хотіла вийти на нерівний герць проти всього, що стоїть на заваді викладанню. Залишити свій слід. Безумовно.
І все-таки я готова все покинути.
Може, я просто ще одна людина, яка кинула школу. Я думаю про нових дітей, які прийдуть і підуть, нові прізвища в журналі, які зникнуть назавжди, і нічого не зміниться. Ті самі діти, але з іншими іменами, так само припускатимуться тих самих помилок. Я думаю про те, як мало можна зробити, навіть якщо любиш. Особливо якщо любиш. І я хочу у Віллоудейл. (Ці вікна! Вікна, з яких видно дерева!)
Зрештою, гадаю, що я не така вже особлива. Лежачи тут зі своєю плесновою кісткою, я матиму скільки завгодно часу, щоб набагато краще все обміркувати.
Мені щойно принесли стос листів зі школи.
Пиши мені в лікарню (я не казала мамі і нікому вдома про цей нещасний випадок). Скажи, чи встиг мій електричний кролик приїхати до Сюзі під ялинку і чи вдався тобі гоголь-моголь за новим рецептом. І найщасливішого тобі Різдва!
З любов’ю,
Сил
P. S. Яку статистику тобі подати?
Чи знала ти, що середній вік, в якому з особами жіночої статі трапляються в школі нещасні випадки, — 48,2 роки? І що нещасні випадки трапляються переважно на сходах? Здається, я вибиваюся зі статистики.
