Підсумкова робота за ГР2 (читання мовчки) "У зоопарку" (за книгою Сірої Сови "Саджо та її бобри")

Опис, який учні побачать перед початком тестування

ІНСТРУКЦІЯ для учнів/учениць:

1.Зафіксуйте час та розпочніть читати текст. Закінчивши читати, знову зафіксуйте час. Повідомте результат учителю/учительці.

2.Дайте відповіді на запитання до прочитаного фрагмента художнього твору.

У ЗООПАРКУ

Незабаром бобреня Чікені віднесли в його нове житло. Збудоване воно було з чогось твердого, схожого на камінь, тільки ж камінь набагато привітніший. З усіх боків височіли залізні ґрати.

І в цій в'язниці, спорудженій з цементу й заліза, Чікені — звірятко, що не вчинило ніякого злочину,— мусив просидіти до самої смерті. Лагідне, ніжне бобреня вважали тепер диким і, очевидно, небезпечним звіром!

Після широкого, привільного озера, на березі якого Чікені прожив більшу частину свого коротенького життя, тут було так тісно. Але поки що це не дуже засмутило його — він зачув воду і забув про все. Бобреня кинулося туди і, плаваючи на поверхні, почало жадливо пити.

Потім він подумав, що це, мабуть, пірналка. Десь там, унизу, має бути вихід, через нього можна потрапити в рідне озеро, де на березі його дожидають друзі. Там йому назустріч вибіжить Чілеві, почне від радості качатися на своїй пухнастій спинці; там Саджо візьме його на руки, і приголубить.

І от Чікені пірнув просто вниз, та вдарився головою в бетонне дно басейну. Удар оглушив бобреня. Трохи згодом Чікені знову пірнув, і знов невдача. Він почав кусати зубами, дряпати лапками бетонне дно, шукаючи виходу в тунель, що вивів би його з темниці, але тільки поламав собі кігтики і ще більше пошкодив зуби. Тоді бобреня видряпалося із ставка і спробувало протиснутися поміж ґратами, але залізні прути стояли надто щільно і ніяк не пускали. Чікені хотів був перегризти їх, та все даремно... Алек-доглядач усе це бачив. Він стояв біля клітки й тільки хитав головою, примовляючи:

— От біда яка, от біда!

Це була його робота — приручати диких звірів, яких час від часу йому надсилали. Доглядач любив тварин, але іноді він ненавидів своє діло. Часто йому здавалося, що це зовсім не дикі звірі, а нещасні маленькі люди, позбавлені дару мови, і що потребують вони не менше доброти й тепла, ніж ті, хто вміє говорити. Він завжди відчував, що людина, набагато дужча й розумніша за звірів, повинна чуйно до них ставитися, допомагати їм.

І ось тепер доглядачеві стало шкода малого бобреняти, що так безпомічно добивалося волі. Доглядач відкрив дверцята, зайшов до клітки, обережно і вміло взяв звірятко на руки. Бобреня зовсім не злякалося, адже йому завжди подобалося тепло людських долонь. Ці долоні були такі добрі й лагідні, не те що бетон!

Доглядач поніс Чікені до свого дому, що був тут— таки, на території парку. Троє дітей вибігло назустріч батькові. Побачивши на руках у нього бобреня, вони обступили батька, чекаючи з цікавістю, що ж воно робитиме.

А доглядачева дружина сказала:

— Ох ти ж манюнє! А худісіньке яке... Джо,— попросила вона свого найменшого синка,— а принеси-но яблуко! Бобри страх як люблять яблука.

Джо зараз же приніс яблуко й поклав на підлозі перед Чікені. Бобреня понюхало — воно ще ніколи не чуло такого чудового запаху! І вп'ялося в яблуко своїми поламаними зубками — смачно! Вхопивши яблуко передніми лапками, жадібно почало гризти, і незабаром половини як і не було. Доглядач дуже зрадів: деякі з його вихованців зовсім відмовлялися від їжі й помирали, а цей — Алек тепер знав — виживе. Діти сміялися, милуючись, як Чікені сидить навпочіпки, геть як маленький чоловічок.

Бобреня аж почало вуркотіти від задоволення, і діти вже не тямилися від захвату, а маленька білява дівчинка закричала:

— Слухайте, слухайте лишень: воно розмовляє, наче маленьке дитятко! Тату, хай воно поживе у нас в кухні, можна?

Дружина теж почала умовляти доглядача:

— Ай справді, Алеку, хай звірятко побуде трохи в нас. Однаково в парку зараз немає людей. Віднести його назад у клітку — це ж наче замкнути дитя в тюрмі.

— Твоя правда,— відповів Алек.— Ми влаштуємо йому куточок, нехай переночує у нас.

Наступного ранку Алек одніс бобреня назад у клітку, щоб кожний, хто зайде до зоопарку, міг його бачити. А ввечері, коли парк обезлюдів, доглядач знову забрав бобреня додому. І відтоді він робив так щодня.

Життя бобреняти трохи ніби налагодилося, та щастя не було. Чікені дуже тужив і мучився, коли попадав до клітки, і доглядач це знав. Алек згадав, що бобри іноді живуть двадцять років, а то й більше. Двадцять років у цій тюрмі з бетону й заліза! За двадцять років, міркував доглядач, його діти повиростають і роз'їдуться хто куди, та й самого його тут, мабуть, уже не буде. Містечко стане великим містом; люди приїжджатимуть і від'їжджатимуть — вільні, щасливі люди,— а нещасне звірятко, яке нікому не заподіяло зла і тільки шукало ласки, двадцять довгих самотніх років мучитиметься за гратами клятої клітки, так ніби воно — невиправний злочинець, і все виглядатиме волі, все дожидатиметься… «І навіщо все це?» — думав доглядач. Тільки заради того, що кілька бездумних людей, яким байдуже, побачать вони коли-небудь бобра чи ні, хвилину чи дві повитріщалися на невтішного малого в'язня й пішли геть, забувши про нього...

Цьому добросердному чоловікові здавалося несправедливим, що люди прирекли бобреня на таку долю. Дивлячись, як це незграбне, кумедне звірятко бавиться з його дітьми, він вирішив, що зробив усе від нього залежне, щоб скрасити життя маленькому в'язневі, і що надалі якомога частіше братиме його до себе додому, де бобреня гратиметься з дітьми на волі.

Та Чікені ще не здався, він досі плекав надію. Він чекав, що станеться чудо і Чілеві, Саджо та Шепієн прийдуть до нього. (За Сірою Совою.)