Підсумкова робота за ГР2 (читання мовчки)_ Кікі повертається додому (до вивчення твору Е.Кадоно "Відьмина служба доставки")

ІНСТРУКЦІЯ для учнів/учениць:

1.Зафіксуйте час та розпочніть читати текст. Закінчивши читати, знову зафіксуйте час. Повідомте результат учителю/учительці.

2.Дайте відповіді на запитання до прочитаного фрагмента художнього твору.

КІКІ ПОВЕРТАЄТЬСЯ ДОДОМУ

У місті Коріко забуяла весна.

Кікі підсунула до вікна, у яке світило лагідне сонечко, стілець і сіла на нього з ногами, обхопивши руками коліна. Подивившись уверх, вона побачила туманне небо, яке було повне м’якого, немов щоки немовляти, світла.

—Післязавтра нарешті буде рік. Можна повернутися додому, — вкотре пробурмотіла Кікі.

Насправді з наближенням цього дня Кікі все більше сповнювали дивні почуття: вона раділа, але одночасно боялася.

—Саме так. Тільки два дні лишилося — сьогодні й завтра. Тобі не треба підготуватися?

—Це ж не обов’язково рівно за рік повертатися.

У відповідь на ці слова Кікі, Джіджі нетерпляче заходив узад-вперед, стукаючи хвостом по підлозі.

—Щось трапилося? Ти ж так хотіла повернутися додому. Нарешті приходить цей день, а ти якось охолола.

Кікі роздивлялася свої коліна, нахилившись і схопивши руками поділ спідниці.

—Як думаєш, я змінилася? Трохи подорослішала?

—Ну, ти стала вища.

—І все?

—Ну, так, — роздратовано поворушив вусами Джіджі.

—Думаєш, мені вдалося стати самостійною? — далі питала Кікі.

—Що ти таке кажеш? Уже скільки часу пройшло, — приголомшено глянув на неї Джіджі, а тоді раптом нахилив голову і заспокійливо сказав. — Ну, гадаю, ти впоралася якнайкраще.

—Дякую, — мовила було Кікі, однак знову набурмосилася.

Вона обрала для себе піти тією ж стежкою, що й її мама, однак потім самостійно вибрала це місто і після довгих роздумів вирішила відкрити відьмину службу доставки. Якщо пригадати, було дуже непросто. Однак навіть вона сама думала, що протягом року добре постаралася. І однаково, зараз на неї неочікувано напала невпевненість: «Чи справді в мене вийшло?» Якби це була Кікі до початку самостійного життя, вона б впевнено кричала на всю вулицю: «У мене вийшло! Я молодець!» Проте зараз, навіть коли Джіджі сказав їй «впоралася якнайкраще», однаково не була впевнена у своїх силах. Вона дуже хотіла запитати про це ще в когось.

—Ти ж не збираєшся відкладати повернення додому? — примруживши очі, сказав Джіджі.

—Звісно, ні!

Раптом, наче обриваючи свої вагання, Кікі жваво підвелася і потягнулася.

—Ну, до роботи. Саме так, повернутися додому — це теж доставка. Треба доставити нас мамі. На старт, почали!

—Ура! — жартівливо кинув Джіджі й зробив сальто назад. Кікі також нарешті пожвавішала і метушливо забігала. (...)

Осоно-сан помітила трохи засмучений вираз обличчя Кікі й розсміялася, щоб її розважити.

—Кікі, обов’язково повертайся. Ми з сусідами дуже задоволені нашою відьмою. Хтось навіть сказав, коли ти три дні не літаєш у повітрі, наче чогось не вистачає.

Кікі скривила лице так, наче була готова розплакатися і кинулася до Осоно-сан.

—Звісно, я обов’язково повернуся. (...)

Кікі одразу полетіла до свого будинку на східній околиці міста. Вона зупинилася в небі над дахом.

—Ой, пахне бобовим супом, — сказав Джіджі.

—Я так і думала, що мама його приготує. Він же нам так подобається.

Вони на повні груди вдихнули незабутній запах супу і тихо приземлилися у дворі. Кікі обережно підійшла до дверей і злегка постукала у вхідні двері.

—Прошу, заходьте. Перепрошую, я зараз трохи зайнята.

Це був голос Кокірі-сан.

Кікі з Джіджі перезирнулися і кивнули, як бешкетливі діти. Тоді Кікі прочинила двері й низьким, як у чоловіка, голосом сказала:

—Добрий вечір! Вам посилка! (...)

Коли перший галас пройшов, почалися розмови. Кокірі-сан гомоніла, Кікі гомоніла, а Джіджі й Окіно-сан приголомшено дивилися на них поруч. І де тільки всередині Кікі стільки слів поміщалося? (...)

—Знаєш, мамо, я тут подумала, що відьмам не слід постійно літати на мітлах. Я знаю, що трба поспішати, щоб доставити щось... Але, може, інколи краще ходити пішки? Бо дивися, якщо ходити, можна зустрітися з багатьма різними людьми. Я зустріла Осоно-сан, бо йшла пішки... Навіть не знаю що трапилося б, якби тоді засмутившись я полетіла на мітлі. І решта людей також бачать відьом зблизька і вже не зможуть сказати, що в нас гострі носи. До того ж можна поговорити, краще зрозуміти один одного...

—Так, це ти слушно кажеш.

Кокірі-сан захоплено кивнула, а Окіно-сан дивився на свою доньку так, наче вперше її побачив. (...)