Аудіотекст
Народжена з морської піни
Маруся Чурай… Хто вона така? Яка взагалі історія її образу? Звідки такий незгасний інтерес до неї все нових і нових поколінні митців? Реальна це особа, чи, може, кимось вигадана? І досі дослідники української літератури, музики, фольклору не мають щодо цього єдину і думки. Навіть відповідно стаття української радянської енциклопедії, дещо позначена цими ваганнями та суперечностями. Тут сказано, що Маруся Чурай – це легендарна українська співачка і поетеса, що жила вона в Полтаві всередині 17 ст. Але ж пам’ятаймо, що одне з головних значень слова «легендарний» – це вигаданий, такий, що насправді не існував. Тим більше, що далі в цій енциклопедичній статті сказано: «Документальних свідчень, записів, народних переказів про Марусю Чурай немає».
Власне, якраз із цього і починається знаменитий роман Ліни Костенко. Мовляв, 1658 років, в Полтаві була пожежа, і як пропускає поетеса, тоді можливо, згоріли в магістраті судові книги. А серед них можливо, була і справа Марусю Чурай. Уся розповідь у романі ведеться на грані легенди й реальності. Як і в деяких роботах на цю тему інших авторів, присутня заманлива тремка невловимість.
Так взагалі буває, коли говорять, чи пишуть про тих, хто творить народні пісні. Ніколи не докопаєшся, хто перший заспівав ту чи іншу народну пісню. Про авторство пісні влучно висловився Дмитро Павличко: «Пісня – це максималістка, вона втікає від авторів і прагне бути або нічим, або дочкою народу».
Та хіба тільки невловимість авторства збуджує інтерес до народної пісні. На сьогодні тільки (зареєстрованих) нараховується майже 300 тисяч українських народних пісень.
Таким безцінним скарбом не може похвалитися ніякий інший народ. Не кажучи вже про неймовірну високу якість нашого пісенного фольклору.
Українській народній пісні властива дивовижна довершеність, музична і словесна. Це відчули геніальні композитори Моцарт, Бетховен, Ліст, і плідно використали наші пісні у своїх творчості.
Ліст, наприклад, настільки вподобав собі пісню «Ой не ходи, Грицю», що вона надихнула його на створення фортепіанної п’єси «Українська балада», а за мотивами інших українських пісень він написав симфонічну поему.
Можуть спитати: звідки ж ці композитори добре знали українські пісні? Передовсім з перекладів. «Ой не ходи, Грицю», приміром, уже на початку 19 століття співала вся Європа — цю пісню було перекладено польською, німецькою, угорською, французькою, англійською мовами. Світ був просто вражений визначальною для української музичної культури ознакою — її особливим, вокальним характером, і тісною сув'яззю з поезією. Європа навіть відкрила чисто «український» голос із властивими, тільки йому чудовими артикуляційними особливостями.
Інтерес у навколишніх державах до української пісні та її творців був надзвичайно великий. Було всім дивно і незрозуміло, хто конкретно творить такі пісенні перли? Невже справді на це здатні простий українець чи українка, які на час того підвищеного інтересу, як правило були неписьменними кріпаками? Навіть пішов був такий собі фантастичний поголос, що український народні пісні виринають з морської піни, бо ж у чорноморських глибинах живуть схожі на дельфінів істоти, які мовляв і створюють оте пісенне диво. А чумаки, що приїжджають до моря по сіль, підхоплюють ті пісні і по всій Україні розвозять. Так чи інакше, в пошуках авторства українських пісень доходило майже до ажіотажів…
Чому ж нині, на зламі століть і тисячоліть, ми не співаємо наших прекрасних пісень, котрі набули світової слави?
І в селах, і в містах не співаємо. У вечірні години відпочинку або святкового дня в колі друзів, а то й на самоті? Коли на душі сумно й у хвилини радості — чому не кличемо собі на розраду народну пісню?
Чому нинішнє естрадне верещання, як та сірчана кислота, проїдає нищить частину юних душ, а натомість буйним будяччям проростає національний нігілізм, тобто зневажливе ставлення до неперебутних цінностей в українському мистецтві, зокрема і народно-пісенному. Дехто пояснює, що мовляв нічого, нічого опиратися, бо самі потреби життя виправдовують саме таку тенденцію, котра передбачає і витіснення усталених норм і традицій, якщо хочете, навіть конфлікт із консервативно настроєним суспільством. Звичайно, куди легше, вигідніше, прибутковіше плести за течією тобто за модою?
Пішла мода на щось там, хай і не властиве нашій природі — слухай, співай, та не оглядайся. Одначе слід пам'ятати, що то шлях сердець холодних, чужих істинному мистецтву, яке завжди в підоснові своїй має національні начала.
Тож із дивуванням знову запитуєш себе: чому в наш час, на ще на тлі таких епохальних перемін у національній історії мовчать народні піснетворці? Чи перевелися в нас люди такого, як у Марусі Чурай, душевно-емоційного стану? Мабуть, ні. Таких особистостей немало і в наші дні. Інша річ, що вони можливо, не бачать у свого сучасника потреби в їхній пісенній творчості.
Де ти, сучасна Чураївно? Ми знаємо, що ти десь серед нас. Нові твої пісні, твій голос пророчий, дастьбі, порятує нас від могили й забуття.
Збудить до усвідомлення людської і національної гідності. Ми ж бо свято віримо: хоч би й у легенді своїй — ти вічно реальна.