Спочатку прочитайте текст
Пригадались уривки з описуванням природи. А вони завжди були, коли ми вивчали за шкільною програмою твори Івана Семеновича Нечуя-Левицького. Пригадуєте? «Широкою долиною між двома рядками розложистих гір тихо тече по Васильківщині невеличка річка Раставиця… По обидва береги Раставиці через усю Вербівку стеляться сукупні городи та левади, не огороджені тинами… Понад самим берегом в’ється в траві стежка через усе село. Підеш тією стежкою, глянеш кругом себе і скрізь бачиш зелене-зелене море верб, садків, конопель, соняшників, кукурудзи та густої осоки». Так починається повість «Микола Джеря»…
І лише через роки, відвідавши Стеблів, зрозумів душу цього митця. Навіть зараз природа Черкащини вражає, а те місце у Стеблеві, де минули дитячі роки письменника, на високому березі Росі,— неймовірна краса! Рось тут робить велику петлю, а трохи далі за течією — знамениті стеблівські пороги, описані у творах митця. З-під води виглядають скелі Нечуя - Левицького, Адама Міцкевича, який гостював у Стеблеві і навіть присвятив йому вірш, скелі Сфінкс, Бурлачка, Козак-Камінь… У ХХ столітті тут звели Стеблівську ГЕС — найбільшу на річці Рось, і дві третини кам’яних скель пішло під воду. Сьогодні вже важко уявити, якою була долина Росі до будівництва електростанції, але навіть її залишки мають такий вигляд, що «будь-які епітети тут недоречні».
У Стеблеві донині збереглась батьківська хата — сільська плебанія*, де жила сім’я священика Семена Левицького і де тепер музей письменника. Плебанія майже не змінилася з тих часів. Тут усе дихає атмосферою минулого. Є особисті речі сім’ї Левицьких, які зберіг брат письменника Амвросій. Він
був парохом*у Стеблеві після батька, а з київської квартири письменника сюди перевезли фортепіано і робочий стіл.
У Стеблеві й у навколишніх селах ще донині живуть Кайдаші. У музеї можна багато дізнатися і про героїв безсмертних творів Нечуя-Левицького, і про нього самого — від дитинства до останніх днів життя, які письменник провів у великій нужді й тихо відійшов у потойбічний світ.
…У дворі садиби — пам’ятник письменнику, який ніби оперся на книжку, трохи далі у скверику — пам’ятник героїні твору «Микола Джеря» Нимидорі. Унизу обійстя — потічок і криниця. Та сама криниця, з якої пив воду письменник. Вода в ній і зараз смачна і холодна-холодна. П’ємо її жадібно, великими ковтками прямо з відра. А в кількох хвилинах ходьби від цієї хати-музею тихо несе свої води Рось. Виходиш на високий Стеблів берег — і німієш від чудового краєвиду. Голова крутиться від пахощів розквітлої акації, якої тут сила-силенна. По дорозі сюди ми зустрічали акацієві гаї. Так ось який Нечуїв край навіть у наш техногенний час! А яким він був сто, двісті років тому? Мабуть, справді, як писав письменник, гарбузи самі лізли на тин.
За Й. Марухняком