М. Коцюбинський. «Тіні забутих предків»

1. «Про нього люди казали, що він богує. Він був як бог, знаючий і сильний… В своїх дужих руках тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров’я маржини й людини, його боялися, але потребували усі».

1. «Худий, зчорнілий, багато старший од своїх літ, але спокійний. Оповідав, що пастушив на Угорському боці».

1. «Маю пильнувати ватри, аби не згасла через все літо, бо була б біда!.. Та й піти до потоку води, та й у ліс дров…». 

1. «Перекидалась у полотно, що біліло смерком попід лісом, повзла вужем або котилась горбами прозорим клубком. Спивала нарешті місяць, щоб було темно, як йде до чужої худоби. Не один присягався, що бачив, як вона терницю доїть: заб’є у неї чотири кілки, наче дійки, – і надоїть повну дійницю». 

1. «Набралась тіла, стала повна й червона, курила люльку, як Іванова мати, носила пишні шовкові хустки, а на воластій шиї блищало у неї стільки намиста, що челядь з заздрощів аж розсідалась». 

1. «Був сиротою і виріс у полонині. «Плекали мя вівці,» – говорив він про себе, пригладжуючи непокірні кучерики». 

1. «Щось важке було у ньому, якась жура його гризла та ослабляла тіло, щось старе, водянисте світилось в його стомлених очах. Помітно схуд, ставав байдужий». 

1. «… обзивалась на гру флояри, як самичка до дикого голуба, –співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з’являлись – не могла б розказати… сама вміла складати пісні. … не боялася нічого. За поясом, на голім тілі, вона носила часник, над яким пошептала ворожка, їй ніщо тепер не зашкодить…». 

1. «…дивиться, а Бог кладе вже ватру. Так йому стало досадно, що він озьми та й плюнув у Божу ватру. А з тої слини і знявся над вогнем дим. Перше ватра була без диму, чиста, а відтоді курить…». 

1.  «…воюва з тими – цур їм та пек! Так блискав мечем і так гримав з рушниці – свят єси Господи! – що лупилося небо та западало на гори, а щойно лусне, то щось чорне за кожним разом зів’ється туди-сюди – та й шусть під камінь…». 

"... був дев'ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Не знати, чи то вічний шум Черемошу і скарги гірських потоків, що сповняли самотню хату на високій кичері, чи сум чорних смерекових лісів лякав дитину, тільки ... все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі. Не раз вона з ляком думала навіть, що то не від неї дитина".

"І, не думавши довго, ударив її в лице. Вона скривилась, притулила руками до грудей сорочку і почала тікати. Іван зловив її коло ріки, шарпнув за пазуху і роздер. Звідти впали на землю нові кісники, а дівчинка з криком кинулась їх захищати. Але він видер і кинув у воду.

Тоді дівчинка, зігнута вся, подивилась на нього спідлоба якимсь глибоким зором чорних матових очей і спокійно сказала:

— Нічьо… В мене є другі… май ліпші".