Ліна Костенко "Маруся Чурай"

Такі пухкі у неї оченята,

коса білява, куца і товста.

Як реп’яшки зелені оченята

І пишно закопилені уста

На матір схожа, тільки трохи вища

Ті ж самі очі і така ж коса.

- Ну, от скажіте, людоньки, навіщо

такій …. та така краса?

Він був інакший. Щирими очима

так дивився приязно на світ.

Це, …..,що, була твоя личина?

Яку ж ти душу приховав під спід?

А слово скаже – з пам’яті не викинеш.

А більш мовчить, не щедрий на слова.

Таке обличчя, зразу і не звикнеш,-

різке, як меч. Тонке, як тятива.

Вона у нього розум відіймила,

але було це не тепер, колись.

А як вона була йому немила,

то хто ж його присилує:женись!

Чужа душа – то, кажуть, темний ліс.

А я скажу: не кожна, ой не кожна!

Чужа душа – то тихе море сліз

Плювати в неї – гріх тяжкий , не можна.

Ото за те й судити мене треба

Всі кари світу будуть замалі.

Моя любов чолом сягала неба

А він ходив ногами по землі.

Тобі дано і вірити, й кохати.

А що мені? Які мені куші?

Нелегко, кажуть, жити на дві хати.

А ще нелегше жить – на дві душі.

У церкву підем. Піп нас обвінчає.

Весілля справим. Пушкаря позвем.

Як не полюбиш. В мене вистачає

на двох любові. Якось проживем.

Сидиш, мовчиш,ні за холодну воду.

Тече повітка. Хата занехаяна.

Підмокло сіно. Поламався віз.

Все просить рук. Усе кричить хазяїна.

І грошей, грошей треба позаріз.