Леся Українка "Лісова пісня"

Тобі вінця не прийдеться носити,

Бо за непослух забере тебе

“Той , що в скалі сидить”.

Та я хотів собі сопілку взяти, –

хороший тута вельми очерет.

Ой леле! Хижу?

То се тут люди будуть? Ой ті люди

з-під стріх солом`яних! Я їх не зношу!

Довго, дочко!

Вже й сон-трава перецвітати стала.

От-от зозулька маслечко сколотить...

Ну, як-таки, щоб воля – та пропала?

Се так колись і вітер пропаде!

Ну, та й чудні ви

отут у лісі! Хто ж тобі тут мати,

чи баба чи вже як у вас зовуть?

Ну, дівонько, хоч ти душі не маєш,

та серце добре в тебе. Пробачай,

що я нагримав зопалу.

Я їм коня притяг за гичку в стайню.

гаразд мене поповозив востаннє,

вже не возитиме нікого більше!

А що ж !

Я відаю, кого ти дожидаєш,

та тільки ба! – шкода твого ждання

Якщо й було, то вже в стовпець пішло...

Отже, й не змовчить!

Хто ж винен, що набілу в нас не стало?

З такою господинею … ой горе!

Ми тобі знайдемо з папороті квітку,

зірвем з неба зірку, золоту лелітку,

на снігу нагірнім вибілимо влітку

чарівну намітку.

Легкий, пухкий попілець

ляже, вернувшися, в рідну землицю,

вкупі з водою там зростить вербицю, – 

стане початком тоді мій кінець.