(Копія) Складне речення з різними видами зв'язку.

Тихо в полі, гай темніє, наступає літній вечір.

Достиглі зорі випадали з небесного життя, не досягнувши земного і, можливо, звичайний осінній листочок був щасливіший за них.

Багряний вечір догорів, і попіл падає на місто, переливається намисто понаддніпряних ліхтарів.

Я помітив цікаву закономірність: життя людське – то плин загалом малоцікавий, розмірений, навіть нудний.

Я пам’ятаю: йшла весна своїм походом смілим, і по саду лилась вона квіток зеленим пилом.

То шумів зелений лист, то в вінку мінився золотом ряст весняний, то золотим дощем лились пісні.

Дерева мене чекають, і падає листя на стежку, і падають зорі в долоні, і падає сон у траву.

Цей шмат землі, що колесом одкочувався від татарського броду й козачої долини, і досі не мав власної назви, хоча тут люди не раз знаходили непевний притулок від ординців.

У городі, де грають струни п’яні, де вічний шум, де вічна суєта, я згадую слова твої неждані.

Минула тривожна беззоряна ніч, і там, де попелясті сніги єдналися з небом, почав відділятися світанок.

Я кажу: не було б Дон Кіхотів, вже давно б посивіла земля.

Сон літньої ночі колись мені снився, коротка та літняя нічка була, і сон був короткий, – він хутко змінився і зник, як на сході зоря розцвіла.

Легко й радісно зітхнув густий хуторський парк із столітніми дубами, тихо забриніли маленькі шибки в низенькій хаті-землянці, що притулилась самотня до панського парку.

Ранішній солодкий сон; страшенно хочеться спати, і сниться: біліє полями туман, а росою – молоко, холодне і смачне-смачне, перекликаються півні.

Паляник порався в дворі коло воза; його жінка, Одарка, вийшла з хати і простягла руку до старого кострубатого стовбура сухої груші.

Не поет, у кого думки не літають вільно в світі, а заплутались навіки в золотії тонкі сіті.

Осінні дрібні дощі падали на сумовито принишклу землю, і зелено потемніли води в озерах, коли Михайло і Соломія попрощалися з лісником, і лісничихою.

Коли почалася гроза, гра пирипинилась і діти кинулись бігти додому.

Клекіт млина термосить пітьму, а вона чіпляє тендітні зірки, що зриваються і стрімко линуть десь на заставську соснину.

Зліва співали струмки, що збігали з гір, і кожен з них мав свй голос.

Розумію це щастя але знаєш воно не для мене.

Ті хто пливуть за мною будуть чути над нами з радості ангели схлипнуть.

Ходить вересень в селі а літо в осені питає де поділись журавлі.

Лукашева хата починає біліти стінами при одній стіні чорніє якась постать що знеможено прихилилась до одвірка в ній ледве можна впізнати Мавку.

Виявляється коли їм скрута птахи просто горнуться до людини вони зовсім довіряються їй.

Квітці легше ґрунт відволог запалахкотіли цвітом пелюстки і п’є стебло соки землі.

Важко знайти переліт-траву бо вона весь час перелітає з місця на місце, зате того, хто її зірвав щастя вже не залишить.

[ ], а [ ], (що ), (щоб ), (що ).

[ ] і [ ], а [ ], (що ), (щоб ), (що ).

[ ] і [ ], а [ ], (що ), (що ).

[ ], а [ ], (що ), (щоб ).

Давні греки тих, хто погано говорив по-грецьки, вважали варварами; в цьому сенсі у нас суспільство майже всуціль варварське.

Хочеш вік прожить немарно ти – вищої шукай собі мети, щоб за тебе більшою була: за великою зростеш і сам, з нею воля духові й рукам.

Віз наш увесь дерев’яний: дід і прадід були чумаками, а чумаки не любили заліза, бо воно, казали, притягає грім.

А як та ніч минула, дощ ущух і затих ло все, а вгорі світанок розцвів і заблищав на воді самоцвітами.

Віз наш увесь дерев’яний: дід і прадід були чумаками, а чумаки не любили заліза.

Моя осіння туга, лагідна і ніжна, крізь срібло згаслих вечорів пливе, як лебідь

білосніжний, у смутку тихому покинутих ставків.

Розкажи, як за горою сонечко сідає, як у Дніпра веселочка воду позичає.

Коли в тебе віра у працю згасає, поглянь на ту річку, що скелі зриває.

Тихо в полі, гай темніє, наступає літній вечір.