(Копія) (Копія) Пряма мова

Хай замріяна весна тобі розкаже як вірно я тебе кохаю.

Ні не клич мене весно казала я їй не чаруй і не ваб надаремне.

А жовте листя осені шепоче щоб швидко-швидко йшла вже геть

Хто вам сказав що я слабка що я корюся долі?

Літо в осені питає: де ти поділа журавлів.

Ой казали, говорили по всім селі люди – «Та вже з того козаченька нічого не буде!»

«Дозвольте і мені, панове, річ держать!» – тут обізвалася Лисиця.

До булави треба голови!, казали запорожці.

«Опізнився, небораче, одказав земляк йому, хто кохав життя ледаче, непереливки тому».

«Добрий вечір вам»: заспівав позаду тоненький дівочий голос.

«Життя мені всміхалося, – говорив Франко, – а діти були промінням».

Мама сказала: як же ж мені сумно, хочу побачити рідненьку сестру.

«Ні, – сказав сам собі Василько – щуки я не піймаю, бо вона прудка»

«Коли я сита, то така я добра», ковтнувши жертву, просичала Кобра.

Один мудрець вдало підмітив: Чим більше пізнаєш людей, тим більше починаєш любити тварин.

Павло Тичина сказав про Сковороду «Великий наш філософ щедру залишив нам спадщину по собі: обсягом широку, змістовністю глибоку і щодо світогляду свого — чисту та моральну».

«Ще б ми стільки прочитали, як ти, — докинула Василина і пояснила подрузі: — Взимку цілі ночі просиджує над книжками».

Коли садили капусту, господарка хапалася за голову — «Дай же, Боже, час добрий! Щоб моя капусточка приймалась і в головки складалась, щоб із кореня була коренистая, а із листу голосистая!»

«А в нашій учительській роботі треба, щоб минули роки й десятиліття, поки стане людиною той, хто несміливо переступив поріг школи і вивів на папері олівцем перші палички та кружечки, написав перше слово», думав учитель.

Я цієї пісні раніше не чув, – сказав студентові Василь: – Ви її всю знаєте?

«Щось воно недобре»: подумав Андрій, удивляючись у пітьму.

«Може, я міг би вам допомогти?» – довірливо запитав незнайомець.

«М’ята», – прошепотіла Настя. – «Зійшла холодна м’ята».

Чоловік, піднявши злегка картуза, повагом промовляє – «Люди, схаменіться».

«Слово – перше дзеркало духу, – казав Петрарка, – а дух – головний поводир слова».

«Кожний українець повинен знати одну-дві чужі мови, – писав Борис Грінченко, – і вчити змалечку того своїх дітей».

«Якщо ми не дамо народові можливості вчитися своєю мовою, він стане вчитися чужою – і наша нація зникне», – стверджував Микола Костомаров.

Панас Мирний писав: «Найбільше славиться поміж людьми той народ, у якого його мова розвинута та збагачена творами всякого письменства».

«Зречення рідної мови призводить до найбільшої кари – духовного каліцтва,– говорив Г. Нудьга і додавав – Дорослі мають пам’ятати цю велику істину й прищеплювати її своїм дітям».

«Життя лише доти має вартість, – говорив батько частенько – доки людина може допомагати іншим».

«Поки людина жива, вона ніколи не повинна втрачати надії», – говорив давньоримський філософ Сенека.

«Це ж хто сказав, що одна ластівка не робить весни?» – переможно вигукнув Таран.

Давньогрецький філософ Епікур казав: «Якщо доля особливо прихильна до людини, вона дає їй вірних друзів».

«Розумні люди говорять тому, що їм є що сказати, – стверджував мудрець і додавав: – А дурні просто хочуть сказати хоч щось».

Іван Франко писав «Народи тільки тоді зможуть досягнути щастя й свободи, коли всі будуть ученими працівниками».

«Бути людиною, – стверджував Антуан де Сент-Екзюпері – це означає відчувати, що ти за все відповідаєш».

«Людина не для того створена, щоб терпіти поразки… – писав Ернест Хемінгуей. Людину можна знищити, але її неможливо перемогти».

«Багато величного є на Землі, але немає нічого більшого, як людина» – переконував славетний драматург Софокл.

«Ми – не безліч стандартних «я», – стверджував Василь Симоненко і додавав: – А безліч всесвітів різних».

«Найкраща помилка та, – говорив філософ Григорій Сковорода – якої припускаються в навчанні».

«Якщо почуєш жарт, шукай у ньому приховану правду, – радив геніальний Олександр Довженко».

Василь Симоненко стверджував: «Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину».

«Рідна мова дається народові Богом, – наголошував Василь Захарченко й застерігав, – А чужа – людьми, її приносять на вістрі ворожих списів».

«Ой ти, дівчино, з горіха зерня, чом твоє серденько – колюче терня?», – запитує ліричний герой поезії Івана Франка.

Український письменник В. Винниченко якось сказав: “Як нудно сіро проходить життя людей неталановитих, так нудно й нецікаво живуть без любові навіть талановиті”.

“Митець не може відвернутися від своєї сучасності, – говорив Альбер Камю і далі пояснював: Якби він відвернувся від неї, то промовляв би в порожнечу”.

“Слово – найтонше доторкання до серця, – був переконаний В. Сухомлинський, – воно може стати і запашною квіткою, і живою водою і розжареним залізом”.

Мати Тереза знала силу посмішки, тож усім, хто зневірився, радила: “Отримавши від життя чергового удару, скажіть собі: “Усе могло бути набагато гірше” і посміхніться”.

“Суспільність, – говорив М. Грушевський, – що має віру в себе, мусить мати й відвагу глянути на правду свого минулого, щоб зачерпнути в ній не зневіру, а силу”.

«Я не піду до пана!» - гукнула Одарка.

«Я не піду до пана!» гукнула Одарка.

«Я не піду до пана!» - гукнула Одарка».

«Я не піду до пана! - гукнула Одарка».

Ррит

Лоти

Оооо

Ооооо