СУПЕРЕЧКА
Високий жилавий чоловік, ще майже парубок, гнівно зблиснув очима на господаря. Усе ж стримався, лише сказав:
– Ні, вельможний пане. Мені це не підходить.
Якусь хвилю пан Кобильський розглядав гостя маленькими примруженими очицями.
– Дурний ти, хлопче, – сказав нарешті. – А я тобі гарне діло пропоную. Бо шаную рід твій і прадідів твоїх. Вони з моїми разом стояли під Синіми Водами. У якій битві вистояли! Трьох ханів прогнали з нашої землі. А чого прогнали? Бо пліч-о-пліч стояли. І дід твій Митро разом з моїм пшеницю грекам возили… А тепер ти на мене звіром зиркаєш. Гадаєш, не знаю чому? Бо в мене он…– пан повів рукою по світлиці, – всього вдосталь, а в тебе – стара свитка і шапка в дірках. Ото і всього. То ж я тобі діло пропоную, а ти…
– Негарне це діло, пане. Одна справа – стежити за татарами, і зовсім інша – за своїм братом. І потім – пан переяславський староста дозволяє козакувати всім, хто того забажає.
При згадці про переяславського старосту пан Кобильський ніби аж на зріст поменшав. Бо хоч і сам був старостою, проте лише канівецьким. А канівецька земля була часткою переяславської. І цей обідраний впертюх, цей лайдак ходить у переяславського старости в улюбленцях. Носиться той з ним як з писаною торбою. Ще б пак – кращий вивідник землі переяславської!
А що, коли цей обідранець Швайка донесе до вух переяславського старости його, пана Кобильського, слова? Михайло Масло – людина гарячкувата, не встигнеш і озирнутися, як перестанеш бути паном. Тому якомога спокійніше пан Кобильський додав:
– Та я що? Я ж не проти здобичництва. А кажу про десяту частку, яку той здобичник має сплачувати. А хто перевірить, яка вона? Може, десята, а може, й сота. От я тобі й кажу: дай мені знати, хто де промишляє. А далі – то вже не твоя справа. І тебе не обділю. Бо ж сам поглянь, у чому ходиш. Ну то як?
– Ні, пане. Те, що ви називаєте поміччю, я називаю зрадою.
– Зрадою?! – заревів пан Кобильський. – Це ти мені кажеш? Ти нігтя мого не вартий!
Він вихопив шаблю, що була при поясі, і замахнувся на гостя. Проте той уже чекав цього. Зблиснули дві блискавки, почувся дзенькіт криці, а через мить шабля пана Кобильського вирвалася з рук.
– Заспокойтеся, пане, – посміхнувся Швайка. – Я скажу вам лише те, що мушу сказати: готуйтеся до татарського нападу. А про все інше – я вас не чув і ви мене не бачили.
Він круто повернувся і вийшов із світлиці.
– Пся крев! – лайнувся пан Кобильський. – Бидло, лайдак! Ну, стривай… – І визирнув у вікно: – Тишкевича! Швидше!
За якусь хвилину перед ним стояв опасистий молодик з чіпкими очицями.
– Слухаю ясновельможного пана, – догідливо сказав він.
Пан Кобильський ще й досі не міг заспокоїтися.
– Бидло, – повторював він, бігаючи по світлиці. Нараз зупинився перед Тишкевичем і запитав:
– Чув?
– Що, прошу пана? – здивувався той, ніби й не стояв хвилину тому під дверима і не вслухався в кожне слово. – Що пан має на увазі?
Пан Кобильський полегшено зітхнув.
– Та то я так… Ти запам’ятав того хлопа, який тільки-но вийшов?
– Еге ж, вашмосць! Бридке бидло, так і проситься на палю!
– На палю не треба, а… куди він подався?
– Схоже, у бік Воронівки, проше пана.
– Ага… Мабуть, за Сулу зібрався. То ти от що… На палю, кажу, не треба, а… – він провів ребром долоні по горлянці. – Тільки не тут, а десь подалі. Зрозумів?
– Зрозумів, ваша вельможність! – виструнчився Тишкевич. – Перехопимо під Мохначем. Він дорогою – а ми навпростець!
– Під Мохначем – то й під Мохначем. Тільки візьми жовнірів зо п’ять, бо то такий хлоп, що просто так до рук не дасться.
– Не турбуйтеся, вашмосць!
Тишкевич крутнувся біля порогу і щез, мовби його й не було. А за хвилину знадвору пролунав шалений дріб копит…
Швайка без поспіху їхав лісовою дорогою. Він ще й дотепер клекотав гнівом. Ну й негідник цей пан Кобильський, ну й глитай! Мало того, що свої села обдирав, мов липку, так ще й хлопців козаків йому видавай! І як же хитро повів: наші предки давали відкоша татарам, то ж і ми повинні триматися разом. Ти, Пилипе, видавай хлопців, а я їх грабуватиму!
Швайка не втримався і сплюнув убік. Найгірше було те, що їхні прадіди таки й справді разом билися під Синіми Водами майже сто тридцять років тому, а діди возили морем українську пшеницю від Очакова та Коцюбієва аж у грецькі краї. А от батьки розійшлися. Батько цього Кобильського, тоді ще Семко Кобильчак, подався до Литви чи Польщі і повернувся звідтіля вже паном, з грамотою на кілька селищ. І син його шляхом пішов…
А він, Пилип, свого батька майже не пам’ятає. Загинув батько. Не змогли татари вибити його з хати, то спалили разом з нею. Швайка все це бачив на власні очі, бо встиг сховатися в болоті. Он там його хата була, за воронівською кам’яною горою. Була та загула. І тепер його хатою став увесь білий світ – від Канева до Кафи, від Переяслава до Хаджибея…
Зненацька швидше відчув, ніж зауважив попереду чиюсь присутність. Завмер і довго наслухав глуху ніч. Очі майже нічого не бачили, а серце підказувало: є щось. Шкода, не взяв з собою вірного Барвінка. Гадав, що на своїй землі небезпеки для нього немає. Що ж, це йому наука на майбутнє…
Швайка звернув у нетрі і спішився. Тримаючи Вітрика на поводі, обережно рушив паралельно до лісової дороги. Через сотню кроків почув, як тріснула гілка під чиїмись ногами. Очі, що призвичаїлися бачити дещо і в такій темряві, розгледіли край дороги кілька кінних постатей. Рука мимоволі потяглася до лука. Що потрібно цим нічним зайдам, на кого вони чатують?
Один із них тихо кашлянув у рукав. Тоді сказав:
– Щось ніби їхало. Чи, може, здалося?
І знову мовчанка. Довга, тривожна.
– Де ж той клятий Швайка? – знову подав голос той, хто кашлянув. – Може, подався іншою дорогою?
– Помовч, – порадив інший і цвикнув зубом.
– І чого це наш пан на нього так з’ївся? – запитав третій.
– Заткніть пащеки, пся крев! – сердито прошипів той, хто перед цим цвикнув зубом. – І ні пари з вуст, бо коли не порішимо того хлопа, то краще панові на очі не потикатися…
Швайка зціпив зуби. Он воно що! Не вибачив йому пан Кобильський, вирішив помститися. Що ж, цього й треба було чекати…
Якби це були татари, Швайка ні миті не гаявся б. Навіть звідсіля, не з’являючись їм на очі, можна було б покласти усіх п’ятьох.
Проте перед ним були не татари. Свої, єдинокровні брати чатували на нього.
Швайка зітхнув. Потому описав широку дугу і вийшов на дорогу далеко за засідкою.
“Чекайте, хлопці, чекайте, – з сумною посмішкою подумав він. – Не минути вам канчуків пана Кобильського…”