Кетрін Патерсон "Міст у Терабітію"_ читання мовчки (за розділами 11-12)

Уважно прочитайте!

К.Патерсон "Міст у Терабітію" (за розділами 11-12)

У голові у Джесса наче вихор якийсь здійнявся. Він розтулив рота, але з пересохлого горла не вихопилось ані слова. Він просто переводив погляд з одного обличчя на інше, наче благаючи допомоги.

Нарешті, прикипівши поглядом до власного великого грубого ручиська заговорив батько.

-Дівчинку Берків знайшли сьогодні вранці в річці.

-Ні, - видушив Джесс, якому розціпило нарешті. – Леслі не могла потонути. Вона дуже добре плаває!

-Той старий канат, на якому ви все гойдалися, обірвався, - тихо й невблаганно вів вів далі батько. – Кажуть, вона вдарилася головою, коли впала.

-Ні, - Джесс заперечливо похитав головою. – Ні.

Батько звів на нього очі.

-Синку, мені справді дуже шкода.

-Ні! – Джесс уже кричав. – Я тобі не вірю! Ти брешеш!

Джесс розвернувся й вибіг геть з будинку. Слова вибухали в голові, наче кукурудзяні зерна в попкорниці.

Боже… померла… ти… Леслі… померла…

Він усе ще біг, уже спотикаючись, але не зупинявся. Йому просто лячно було зупинитися. Він якимось чином відчував, що тільки доки біжить, Леслі жива. Усе залежить від нього. Треба бігти.

За спиною загудів пікап. Він спробував був пришвидшитися, але батько обігнав його, зупинив авто, вистрибнув з кабіни і підбіг до сина. Він підхопив Джесса на руки, наче мале дитя. Якусь мить Джесс буцався й намагався виборсатись з міцних обіймів, та врешті затих. І нарешті дозволив заціпенінню, що гуділо десь у голові, намагаючись вирватися назовні, поглинути себе.

Вночі Джессі прокинувся. Невиразно пригадалося, що хтось розповів йому, ніби Леслі померла. Але тепер він знав достеменно, що йому це просто наснилося. Леслі не могла померти – так само, як не міг померти він сам.

Джесс та його батьки пішли до Берків, щоб висловити співчуття родині Леслі.

Щось клацнуло в Джесса в голові. Він її ніколи більше не побачить. Ніколи. А вони тільки й знають, що носом хлюпати. Не через Леслі хлюпають! Вони хлюпають тому, що їм самих себе шкода! Просто самих себе!

Він, Джесс, був єдиним, хто по-справжньому любив Леслі. Проте Леслі його зрадила. Вона взяла й померла, саме тоді, коли була так йому потрібна. Вона пішла, а його покинула самого. Пішла гойдатися на тій довбаній линві, аби довести йому, що вона – не боягузка. Вона його ошукала! Вона змусила його змінитися, затягнула у свій світ, а потім взяла й покинула його там, ніби астронавта на Місяці. Самого-самісінького.

У розпачі Джессі викинув у річку альбом та фарби, що їх подарувала Леслі.

-Дарма ти все повикидав. – Батько опустився просто в багнюку поруч з ним.

-Мені начхати! Начхати! – Він нарешті розплакався. Так нестримно, що аж дух перехопило.

Батько притягнув Джесса й усадовив його до себе на коліна.

-Я її ненавиджу! – видушив Джесс крізь сльози. – Ненавиджу! Краще б я з нею взагалі не знайомився ніколи!

Батько мовчки гладив його по голові, аж доки Джесс трохи вгамувався. Вони обидва стали дивитися на воду.

Нарешті батько мовив:

-Просто пекло якесь, скажи?

Джесс чув, як тато казав таке іншим чоловікам, і йому чомусь стало легше. Підвівшись, вони рушили вгору пагорбом.

-Це неправда, що я її ненавидів, - мовив Джесс.- Не знаю, навіщо я це сказав.

По обіді до них пройшов Білл, батько Леслі. Він хотів спитати, чи не погодиться Джесс подбати про собаку Принца Терріана, доки вони повернуться з Пенсільванії.

-Так, авжеж, - Джесс був щасливий, що батькові Леслі потрібна його допомога. Йому було важливо знати напевне, що Білл ні в чому його не звинувачує. Але спитати про це прямо не виходило – годі було добрати слів.

Тримаючи Принца Терріана, він махав услід запилюженому італійському авто, поки те не звернуло на шосе.

Дотепер мати не дозволяла йому завести собаки, але проти Принца Терріана не заперечувала. Собача застрибнуло до нього на ліжко, й Джесс цілу ніч спав, притискаючи його до грудей.